“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Із кожного провулку, із кожної стежки
він чує її пошепки мовлене «залишся».
«Моя дівчинко», – всміхається він,
і торкається так обережно,
наче боїться ненароком загнути кутик сторінки…
Їхнє майбутнє, як магма, –
між «так» і «ніколи»
застигає у знаках питання,
трикрапках і нескінченних комах…
Вони зустрілись
у місті, де все відбувається
вчасно
і не випадково…
Коли він узяв до рук томик із золотим тисненням на палітурці,
схожим на її пошрамлену спину,
згадав, що того літа гладив її так,
як гладять карту рідного краю,
як гладять чужі невигойні дороги,
коли креслять нові кордони…
І він усміхнувся –
то була та сама усмішка,
з якою колись уперше
підняв її на руки
й назвав своєю
в місті, яке крізь повітряні тривоги
дихало вогкістю листопада,
куталося в пледик
і пахло глінтвейном.
Тепер місто –
як старе радіо:
з фоновим шумом
і її пошепки вимовленим
«мій»,
яке він чує із кожного провулку, із кожної стежки, із кожного берега.
І тому каже:
«Твій,
поки існує хоч одне слово,
яке ти ще хочеш мені сказати…»
* * *
Цей неговіркий чоловік любив дивитись на неї у профіль.
Вона нагадувала йому півмісяць, що впав у дельту ріки.
Всі слова його застигли у виямку над губою, немов щільники,
Наповнені медом у час дощів – терпким і вогким.
Він любив дивитись, як вона позіхає, як здіймає у просинь очі.
Кутав у пледик, неквапом наливаючи з термосу каву…
Ранкова прохолода зграєю сонних риб і качині заплави.
Розсипались разками спогадів уздовж берега, ніби ягоди вовчі.
А через півроку там, де замість її рідного сміху чулася канонада,
Він трепетно між пальцями стискав її підвісок,
пам’ятаючи ті дні до найменших деталей.
Перебирав у пам’яті кожен її вигин, як перебирають клавіші фортепіано.
Згадуючи давно забуту, але рідну, мелодію на світанку з міського саду.
І де б він не був, душа завжди наповнена світлом і обігріта.
Бо десь там, де півмісяць входить
у дельту ріки,
Вона береже їхній зболений світ і засвічує всі маяки,
І засвічує так, що стихають тривоги, і знову вертається літо.
* * *
Не одразу, не голосно, але навічно
дотиком трав у нічному повітрі,
шрамом на світлі, що світиться,
коли все інше скороминуще гасне –
ось ким вони були один для одного,
коли стали ніким для решти світу.
Вона приходила в його дім так тихо,
як ходять навшпиньках діти,
приходила, як молитва перед причастям,
його пес
вискакував їй назустріч так,
як виривається з грудей серце,
він лизав їй руки – ніби хотів зцілити,
перепрошував за війну,
за відстані,
за всі слова, і за всі мовчання…
Він знав:
сьогодні вранці на балконі
вона плакала під тим мовчанням,
ніби під дощем,
але казала, що це – до весни,
бо тоді – будуть проліски,
будуть райдуги,
буде замшілий сільський ліс у березні,
де мокрі пальці, ніби стрічки,
вплітають у зливу своє тепло,
ніби він кладе їй на коліна голову,
і вона гладить його волосся…
Для нього тепер вона назавжди у чаї з мелісою,
у кожній клітинці картатого пледика біля річки,
у полі, де все сіре воднораз стає золотим,
і кожна билинка –
як знак оклику до цього розхристаного буття,
як знак питання: чому???
Чому – всупереч усьому –
він називає її маленькою дівчинкою так,
ніби вимовляє пароль,
від якого розчиняються всі брами світу?
і навіть коли мовчання, ніби його пес,
вкладається на дивані між ними,
він знає: вони, як ніколи, єдині,
бо вони – літери на сторінках лісового євангелія,
де перемагає не той, хто сильніший,
а той, хто повертається.
Де завжди перемагає не любов,
а вміння любити попри все:
«Я цілую кожну твою сльозинку
своєю роз’ятреною душею…»
* * *
Мабуть, любити попри все – це таки не привілей, а хвороблива звичка.
Втратити, щоб осягнути, що найдорожче не має ціни…
Дякую, що ти так само заварюєш дві чашки кави і йдеш до річки,
Як теплими ранками разом робили це ми.
Знаєш, із нашого степу, навіть там, де не ходжено, у серпень втекли лисиці.
Я лишила тобі у сховку примари записку із передбаченням.
Ти казав, що я – твоє все, і зціловував сльози з обличчя.
Та все, що сказане до але, насправді не має значення…
Ти питаєш, чому? А я згадую, як ти лежиш на моїх колінах і я гладжу твоє волосся…
Ти питаєш, навіщо? А я згадую, як на дивані під виноградом нас загортає у саван червнева злива…
Ти кажеш, що вигорів, а троянди із твого саду пахнуть тобою ще досі.
І лежить в гамаку під дощем на останній сторінці розгорнута книга.
Ти колись сам напишеш роман про роздвоєне серце кита – як знак.
Бо любити когось не за щось, а всупереч всьому – це диво найбільше.
Я не зникла, я просто сказати не знаю поки що, як,
що чим далі ми, тим ти ближчий.
БАЛАДА ПРО ЄВУ
У кожній маленькій дівчинці,
котра ще пахне молоком і дощем,
спить Єва –
зім’ята,
мов клубок нервів,
мов списаний зошит перед початком канікул.
У кожній маленькій дівчинці
спить Єва –
із яблуком замість серця,
із якого розсипаються кісточки,
засіваючи степ…
…спить Єва
із хребтом, схожим на химерний корсет
далеко не райської десятиповерхівки.
Саме тому очі маленької дівчинки
звикають бачити
не світло,
а правду в тріщинах шкіри,
не мамине «люблю» –
а чоловіче «потім».
Кожна дівчинка, коли підросте, має зустріти змія –
не в степу із самосійними яблунями,
а під ребром –
того змія, що куштує її серце.
Він прийде не з шипінням,
а з голосом,
схожим на її улюбленого Баха.
Простягне їй слово,
загорнуте в луску.
Скаже:
– Не дякуй. Це – досвід.
І тому ця маленька дівчинка навчиться писати вірші
про батьків, які сплять у різних кімнатах,
про хлопця, що цілував її з переляком у венах,
про те, як болить самотність,
наче лезом розітнута сніжинка…
Дівчинка назве це свободою.
Але це буде просто степ…
І тієї миті Єва всередині маленької дівчинки засміється.
Бо вже точно зрозуміє,
коли здерти із змія останній рядок,
останнє «я тебе люблю, моя маленька дівчинко»,
мов колючу луску, що залишила рубець між грудьми –
Єва збагне:
зі зміїної шкіри виходять
найкращі черевички у світі.
Ними добре ступати
по власній історії…
* * *
Щоранку вони прокидаються одночасно.
Вікна її спальні виходять на степ і щастя.
Десь о сьомій. Плюс/мінус кілька хвилин.
Пахощі кави сповнюють її дім.
Він робить зарядку й розписує плани на день
під ритми забутих давно усіма пісень.
Гуляючи з псом, знімкує не зжовклий ще сад,
а потім – робота, спортзал, і волонтерський штаб.
Вона біжить в школу, бо в неї скоро урок.
Та о котрій би не вийшла – спізниться знов,
бо як безпритульний пес,
до неї спросоння вулиця
старими будинками в променях сонячних тулиться.
Вони не писатимуть днями сумних повідомлень.
Вони взагалі не писатимуть один одному.
І вірогідність зустрічі їхньої справді гранично низька,
але йому б подивитись хоч раз на неї зблизька.
А їй би відчути погляд і доторк його руки.
Чужі. Хоч насправді рідні. Чужі, а такі близькі.
Колись він її зустріне в ранковому середмісті,
А може вони учора піднімалися разом у ліфті…
Та поки у світі, де лишилось кілька хвилин до сьомої,
щоранку вони прокидаються – вже рідні і ще незнайомі.
* * *
Він був схожим на місяць, а вона – на бездонно-темну і тиху ріку.
Він дивися на неї, боячись наполохати гладь таємничу й гінку.
Колись на згарищі літа він за руку привів її до такої ж живої води.
На замшілому схилі над урвищем мокрих ніг залишились сліди.
Він був схожим на місяць, що відбивався у ній, розтікаючись світлом.
Лимонно-сріблистим колом сходила голограма воєнного літа.
Він мав дар чути мелодію, що у кутиках її губ починала скресати.
Та доторк її руки до його плеча бринів, як пісня, нот якої не знав, як зіграти.
У ті дні він просив її, щоб вона не ходила сюди без нього одна.
А вона на розлитому камені писала їхні сумні імена.
І приходила знов, бо то було те місце, де вони завжди були собою.
Де вони були щастям, де ще не ставши душевним болем.
«Не ходи сюди одна», – у надхмар’ї куйовдив волосся турботливий вітер.
А в склепінні світанку вона сходила над урвищем його серця,
як з каміння зростає квітка…
ЧАЙНА ЦЕРЕМОНІЯ (диптих)
1.
Троянда, яку він виростив у своєму садку,
танула у горнятку,
наче літо в шоломі.
Сьогодні він заварив чай із п’янких пелюсток
і вони на світанку вийшли із дому.
Це місто – як пістрява рептилія –
чи то жива, а чи мертва,
але з відірваним хвостом,
що не вписався ні в прокрустове ложе суспільної думки,
ні в гармонію степової світобудови,
тому невтомно
щоранку, ніби батіг,
їх заганяє в автівку
і вони мчать на схід –
наввипередки із сонцем.
Там, на березі заміської ріки,
їхній плед – не плед,
а хоругва без герба,
рушник, розстелений перед богом на пожухлій траві червня,
де червоним і чорним маячить лейба:
«На 100% із поліестру.
Made in China»…
2.
Він розливає чай зі старого дачного термоса,
наче зілля від язиків злих і мертвих,
а вона годує його
з руки, як птаха,
що іще не здогадується:
його крила – із хліба.
Вони ще не знають,
що війна – як озлоблена й налякана собака без повідка,
яку забрали домів,
а потім – знов повернули в притулок…
ось вона – вже плететься через стежку до них.
Ось вона –
втомлена, не лащиться, вовком дивиться,
моститься на край їхнього пледика –
роздвоєна і знівечена,
як сни після будильника…
Але поки – сонце,
воно – у них,
воно тримає
їх
так,
наче вони –
екран смартфона,
що ось-ось трісне
в очікуванні «++»
Передчуття холоду –
як настирний волоцюга,
як знак,
як руна,
як тріщина в чужому дзеркалі,
де вони – іще разом.
РАЗОМ,
поки
є чай,
є птах,
є плед,
є душа,
є ранок,
який ще не знає,
що світло
завжди
перемагає
темряву.
* * *
Заплющ очі –
і ти побачиш мене…
подивися на водну гладь
і відчуй, як тепле дихання вітру
лоскоче твоє вухо…
Я – тут…
Я – поруч…
Між рукотворним морем
і готично-зефірним небом,
що голубить твої думки, коли несила заснути…
Ми мовчимо,
але ці хвилі говорять замість нас –
переливаються диханням,
торкаються роз’ятрених берегів,
наче пальці торкаються твоєї неголеної щоки.
І якщо слів не стане –
не треба,
у цьому місці краса віддається мовчанню,
як сварожа весна віддається сонцю,
залишаючи кола на воді.
Ми підемо туди,
де під ногами – безлюдний берег,
де над нами – ніч,
де більше не буде людських голосів і поглядів…
ми станемо ефіром…
Ми станемо легкістю,
і приймемо себе такими, якими ми є…
якими створив нас Він…
заплющ очі –
і ти відчуєш: я – тут…
назавжди…
* * *
Після нічної тривоги вони сиділи на березі річки і дивились,
як переливається луска великих риб
у передчутті тиші
червоним і чорним
у перших променях,
що окреслюють силуети тих, кого немає,
червоним і чорним…
Поглянь, – сказала вона, – он рибалка,
що вчора ловив тут душі…
І відпускав, бо іще ж зовсім діти…
А тепер він сам прозорий і вічний,
лиш тепле повітря й сталеві корсети чаїних зграй
квилять над місцем, де він сидів іще вчора…
квилять і розходяться колами по воді –
червоним і чорним…
Вони кохались на березі річки
після нічної тривоги.
Він не відпускав її від себе –
як той страх, що живе у тінях ранку,
і регоче над тобою,
коли ти дивишся йому в очі,
благаєш розчинити цю ніч,
як сіль у воді – тихо й назавжди…
Чорна ріка несла їм мовчання,
таке глибоке, як пам’ять про мирні часи,
коли вони ще не знали один одного,
і не знали, що черева риб можуть лускотіти червоним і чорним.
А десь на протилежному березі
безтурботна дітлашня запускала паперові кораблики…
Він подивився на неї з надією,
і вона кивнула:
ще трохи – і можна буде знову
дихати…
КАЛИНІВСЬКІ ЛІСИ
Ти бігла крізь алеї, покроплені дощем.
Не вміє його серце тебе забути ще –
Ти віриш в ніжне диво, що викохане в снах,
Як ваша перша злива в Калинівських лісах.
Ти думала – запізно, щоб встигнути туди,
Де вперше і назавжди ви справжніми були…
У вікнах твого дому, як брами часоплин,
Твій силует за шторою для нього був святим.
Дивилась ти на місто, де кожен дах – як крик.
Там, в тінях між горіхами, він був – і ось він зник…
А дощ – неначе пам’ять, що в серці не згаса,
Зосталась мрія ваша в смарагдових лісах…
Тепер, коли минулися і злива, і печаль,
Ти виглядаєш з вікон цих вино його мовчань.
Коли слова – без лиха, ти дивишся крізь скло,
І знаєш: він десь поряд і дивиться в вікно.
Чекає, поки місто запалить ліхтарі –
І силует знайомий знов з’явиться в вікні.
Бо попри всі дороги, цей дощ лишився в вас,
Мов код любові й вічності в Калинівських лісах.
* * *
коли ти вертатимешся додому – не йди через степ.
він після дощу – як дівчатко в істериці,
що сховалось за деревом і виглядає тебе,
як розсипаний разок намиста в сузір’ї Ведмедиці…
тиша там – не тиша, а шепіт навиворіт,
що скрапує з мокрих самотніх гнізд,
звитих у її лівій зіниці кимось невидимим,
як звивається в нерв зеленої ящірки хвіст.
не ходи… бо степ, наче зраджений пес,
упізнає твій крок і кинеться за тобою –
бо всі її шрами у твоїй пам’яті переплетені,
мов намріяні голоси у розрядженім телефоні.
обійди степ після дощу, тепер там тиша,
в’язка, як у серпні павутина між ребрами днів,
сумна, як затаєне в кутику вуст «найтвоїша»,
тож іди навпростець через місто сумних ліхтарів.
іди, бо дощ у місті – це просто звичайна вода,
і ліхтарі, немов одноокі пірати, дивляться мовчки…
ваш світ – це її силует при надії, обрамлений світлом вікна.
ваш світ – недописаний вірш у шовках нічної сорочки.
і якщо не загубишся ти між рекламних щитів,
на розі біля АТБ дістань годинник із забутої схованки,
на якім замість стрілок – до тебе простягнуться руки її
а замість цифр – найрідніші на світі родимки.
і годинник, скрутившись у равлика, ніби стара платівка,
тобі прошепоче знайомим голосом ледь спроквола:
«ти – не ти. ти сам, ніби степ. ти – вибухівка,
оперезана її диханням, оперезана її словом…»
* * *
ти – мій зелений бог, Природо…
без риз, без храмів, без дзвонів,
без квитанцій на благодійність,
але з причастям блакиттю неба
і жовтими соняхами на узбіччі моєї дороги до себе…
з іконами полину, чебрецю, шавлії у назавжди наших степах…
зі святістю віковічних сосен,
між яких ми гуляли ще цієї весни, тримаючись за руки,
мов дві коми, випадково поставлені поряд у реченні…
природа – мій всемилостивий бог,
попри те, що мешканці міста давно забули,
як це – іти зарошеною стежкою босоніж
і мружити очі від ранкового сонця,
забули, що трава теж має голос,
мову, і серце…
одноразові стаканчики там, де була людина –
стають символом власної тривалості,
стають доказом внутрішньої одноразовості:
«ми тут були, ми тут і зникнемо».
а природа… не бореться, не галасує….
вона чекає, як досвідчена жінка,
яку всі зраджували, але жоден не забув…
вона чекає, коли стане нашим першопочатком…
і тоді ми, якщо ми іще будемо,
вчитимемось ходити
по стежці босоніж…
з нуля…
як колись, іще до потопу,
але замість голуба – дрон,
замість гілки оливи – вицвілий чек із АТБ,
замість спасіння – нова розсилка
про знижку
на багаторазову
індульгенцію…
CANIS / СОБАКА
я не знаю, хто ти мені,
але ти схожий на ранковий сніг,
що іще не зрадив жодному сліду…
хто ти?
відлуння кочових племен у молекулі крові,
голос пращурів, що рикнув у печері ще до того,
як люди дали один одному перші імена,
сон, що зійшов із кістки і став моїм спогадом.
може, ти – та сама паморозь
на осінньому листі,
яку злизує листопад –
наче священну печатку в іще не надісланих листах до себе.
ти – більше, ніж друг,
більше, ніж степ,
твій язик, як гарячий грифель на сторінках шкіри,
твоя вірність – поза богами і поза часом.
ти – єдина істота,
що читає моє мовчання,
як чорновик, і мовчить разом.
ти обіймаєш мою тінь диханням,
коли лежиш,
підперши голову лапами,
лапами, що пахнуть димом,
ніби хтось палив дитинство у садку.
а очі –
сторінки старої книжки,
розгорнутої на веранді чужої дачі після дощу…
там, на дивані, ще не висохли літери,
і вітер читає за тебе вголос свій акафіст
ти не скажеш мені про смуток –
слова не твої одиниці.
але лапа на колінах –
мов перша істина в новому Євангелії…
і тоді я прозріваю:
у світі одноразових людей
вірними можуть бути
тільки
собаки…
* * *
Так обіймають тоді, коли вже відболіло й не боляче, й навіть все одно…
Хай би так і було, але ж лик місяцевий
Освічує профіль носика, до якого торкнутись хочеться,
Хоч вона задира його високо – бо вона королева.
Наздоганяють тоді, коли ще не все утрачено.
Коли сходить з очей подих м’яти холодної.
Відпусти, щоб для тебе вона не значила,
Бережи, бо дається любов не кожному.
Так прощаються ті, кому ще випадає стрітися.
Так прощаються ті, хто душею назавжди разом.
Десь далеко за степом світанком тобі засвітиться
Її зболене серце над світом цим одноразовим.
* * *
їхні світанки смарагдовим лезом самотнього лісу
розрізали тумани на скибки теплого світла –
такого, як мандаринові дольки, розкладені на зеленому мосі,
ніби пасьянс, у якому їм випадає одна на двох дорога до сонця.
серед того, що не починається і не закінчується, а просто є –
він цілував її пальці – і сніжинки танули на його обвітрених губах.
його слова проростали її тілом під теплим зимовим одягом,
мов насіння, яке носиш біля серця до весни, чекаючи пагони.
її тілом сходило його дихання, ніби тотемне татуювання.
вона заплющувала очі й бачила, як з його голосу зростає квітка –
без стебла, але з корінням, що входить у неї, як ніч у легені,
чимось глибоким, таким, що ховало в собі всі її «так» і «ні».
там, у дуплі кошлатого дерева і досі зачаїлася одна скибка світла –
передчасно народжене більчатко, маленьке пухнасте серце,
що колотиться і завмирає, чуючи хрускіт галузок під їхніми чоботами,
чуючи, як сходить тільки їхнє руде сонце серед того, що не закінчується ніколи…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.