“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
МІСТЕРІЯ У ВІРШАХ ПРО ДИВО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кожен вірш – це коротка історія, що відбувається просто зараз у момент читання – і не з моїми ліричними героями, а з вами, навіть, коли вам неохота признатися, що на рівні емоцій упізнаєте себе. Кожен вірш – маленька містерія на межі спогаду й візії дня прийдешнього. Герої цих поезій розгублені, але шукають себе і знайдуть. У цих віршованих історіях багато пам’яті і ще більше пралюбові, бо любові не може бути багато. Але не це їх об’єднує.
Їх об’єднує непереможна віра в Диво – неможливе, довгоочікуване, тривке і життєдайне. Тому кожен текст – це водночас й історія жінки, яка відчуває любов у різних її проявах, й історія чоловіка, що знає ціну життя після втрати, й історія дівчинки, яка втілює собою непохитну віру. А ще – у цій передріздвяній казці є янгол. Янгол з наплічника…
* * *
А ти пам’ятаєш, як ти любила оці заметілі й оці сніги?
Бо він вертався завше із лісу, струшував сніг з бороди.
Однією рукою притискав тебе, іншою – клав на порозі дрова.
І пальчик кожен підносив до вуст все знову й знову.
А ти пам’ятаєш медовий лик вогню в каміні
І те маленьке спітніле скло в оцій хатині…
І відблиск полум’я надпива озерна чаша…
Хатинка в лісі – маленький світ в безлюдних хащах.
Як ти любила оті сніги – до невблагання…
Твою долоню він у своїй тримав до рання.
Тепер, як морок, всі ці сніги і заметілі.
багряні сутінки по воді тремтять безтіло…
Як ти чекаєш його дзвінка і сніг – твій ворог…
Його в окопі теплом душа твоя огорне.
Він уявляє, як ось прийде в хатинку зимну,
Як твоє дихання обів’є холодну шию…
І запитає, чи пам’ятаєш, як ти любила
В обіймах теплих біля вікна ці заметілі…
* * *
це – я…
та, що її ти вдихнув
з монотонності схрещених вулиць…
це – я…
та, що її, як Мойсей,
ти, обрівши, знайшов
і назáвжди, і вперше…
це – я,
що живе у забутих листах
і тікає пришвидшено з площі…
це я – біла пісня,
яку ти про волю напишеш…
це я – та, що степу колише мовчання
сумне й небезпечне,
і до бою веде тих,
хто можуть програти,
але не здадуться ніколи…
це я – та, що диханням сонним
твій всесвіт відроджує знову…
це – я,
у чиєму волоссі твої розчинились цілунки.
це – я,
що її ти вчуваєш у кожній закоханій жінці.
це я – що проллється дощем
на розпечену землю спроквола…
і та, що назавжди вінцем тобі стала терновим…
теж – я…
* * *
Ми схрестили мечі – замість рук.
Зацвіли відьмотрави в безлюдному дикому полі.
Сонце медом не зійде.
Лиш крук обірве голос твій в надвечір’ї.
Я піду і занурюсь в мовчання пожовклих світлин.
Я збираю каштани під осінь
у свої ще дитячі і теплі, як червень, долоні.
Білий янгол – на твому плечі…
Він – мовчить,
він – замовк,
він – безмовний.
І чотири кути.
І чотири руки.
І чотири мечі.
Зацвіли відьмотрави в безлюдному дикому полі.
Я – мовчання твоє.
Я – поразка твоя.
Я – свобода.
* * *
він дивився, як у нього на очах помирав його дім…
і чомусь пригадав,
як колись довелось усипити старого-старого собаку.
він тяг його щосили, віддирав засохлі бинти,
тулився гарячим лобом до нього,
відчував у просторі між цеглинками
порепаними пальцями
тепло бабиного літа…
він чув, як ліворуч під рамою
звив гніздечко самотній-самотній пташок,
що ночами б’ється крильцями між віконниць,
ніби постріл у скроню…
він бачив, як у нього на очах помирав його дім…
коли склив своє забуте богом вікно на неутепленому горищі,
і коли ховав у собі крик, як ховають діти у кулачок горіхи,
визбируючи їх у опалому листі, мов скарбик…
він чув його стогін…
і здавалось, що то бджолиний рій десь на узліссі
веде його вирвами пам’яті…
він тягнув його на спині,
як тривожний наплічник.
він тягнув його, як тягнуть в окоп пораненого,
він тягнув його за собою, де би не був….
а де він тільки не був тієї миті,
коли в нього на руках помирав його дім…
аж раптом відчув шорсткий гарячий язик у виямку над верхньою губою,
а потім – як волохатий лоб треться об його неголене обвітрене лице,
ніби каже:
«вставай, Дім…
ще не час
помирати…»
* * *
Україна
у дім,
де вони
мали бути щасливими,
за рік до війни
він привіз піаніно…
із дому її батьків…
міг привезти диван,
торшер,
плетене крісло,
етажерку для книжок,
сотні її мініатюрних будиночків
і… ліжечко для ще ненародженої донечки
(цікаво, на кого вона була би схожою?)
він міг дати їй увесь цей світ,
але дав «Україну»
із дому її батьків.
старе учнівське піаніно
з обірваною струною,
вибитими клавішами
і написом «У-к-р- – -ї-н-а»
вона не питала, для чого
тільки спогади впали ринвами…
вона була схожа на тиху музику,
тільки очі –
аквамаринові…
тепер,
коли від їхнього дому,
від їхнього щастя,
лишилася тільки стіна –
він кладе долоню
на обгорілі клавіші і чує,
як фальшиво,
як боляче
колискову грає війна…
ще до її початку,
попри всі забобони,
він потай купив
той жовтенький комбінезончик у цумі –
очі їхньої дівчинки
в його мріях
мали бути аквамаринові
від здивування,
як і в її матері,
коли вона побачила
це піаніно із дому своїх батьків
у домі,
де вони мали бути щасливими,
і сказала:
«сховай…
погана прикмета…»
* * *
Цей вечір – як всі. Тільки маски замість облич.
Так судомно ці хмари стискають мій простір, немов лещата.
Залишаються янголи з холодом віч-на-віч,
Бо до вирію замість них сьогодні летять птахолови і потерчата…
І лишають назавше спітнілі свої доми
Усі ті, хто до скону болять у тобі непомітно.
Ти боявся без мене шаленства своєї пітьми,
Я боюся без тебе, боюся такого світла…
Розриває мовчанням вічна раптовість небес.
Тихо плачуть пташки, бо більше нема птахолова…
Десь на березі річки сонний мружиться пес
Й обіймає за плечі Девіда сива Поллі.
* * *
знаєш, коли завершується дощ, то приходить він.
бо коли ж любити, як не тепер – серед волі, як вперше…
не питай, по кому ридає протяжний дзвін.
насправді – не по мені, а по кожному з нас, мій верше.
бо у цьому небі, роз’ятреному до німоти,
бо у цьому світі, переораному війною –
десь у серці грієш теплом своїм ти –
і струни стають веселкою над тобою.
бо коли ж любити, як не тепер…
бо і з ким мовчати до самозречень…
з тим, хто чує тремтіння далеких-далеких сфер
серед довгих пауз коротких, як постріл, речень…
* * *
тьмяні меди темних вікон колишуть розхристано дощ.
розтікаються по стежках і лискучих асфальтах.
тепер сутеніє так рано, що не видно, хто підійшов,
хто порушив твої особисті кордони на мапах і ранах.
твої пальці вбирають у себе скіфську принадність степів.
із краплин дощових, як з насіння, на кожному пагорбі
на окрайцях по темному контуру вирв
зійдуть дні мої, зійдуть усмішки, зійдуть райдуги…
* * *
Сукні, в яких ти могла б пити вина, символічно стають стрічками…
Як віртуозно він брехав про тебе дружині, та й тобі про неї – так само…
У вас не було часу на знайомство, та стало часу на взаємну ненависть.
Кожна з вас думала, що чимось краща за іншу. І в голові не вкладалось:
кожна з вас його пробачала і не вірила, що саме з нею він міг так вчинити…
А тепер ти і вона – ви вдвох – плетете з своїх суконь одну маскувальну сітку.
Тепер у вас з’явилося стільки спільного. Сукні. Минуле. Ножиці. І цей льох…
І тому, мабуть, не так вже й важливо, що до війни був один чоловік на двох,
коли на двох тепер ви з нею обидві маєте спільну для всіх війну…
Тому ваші сукні поволі стають стрічками… А й да ну…
І його дружина в ці дні ридає з тобою, поки ти ридаєш – і так бува.
Щоб перемога була у вас також спільна, також на двох – одна.
Бо перемога – це коли ти назавше відпускаєш минуле, мов камінь,
тоді сукні, в яких ти могла б пити вина, стають рятівними стрічками.
* * *
У неї не лишилося вдома нікого, окрім кота –
двох котів, трьох, чотирьох, десяти…
Бо вже тиждень, як сусіди розбіглися по світах,
поки місто боронять її чоловік та син.
До війни її руки торкалися тільки струн,
а за тиждень пальці болять від ножиць.
Але коли вона плете сітки, не чує тривожних лун –
відчуваючи біль, почуває себе живою.
Коли вона плете сітки, то ніби сплітає долі…
Тому за кожним котом прийдуть –
за кожним із десяти.
Ця жінка із болю давно уже стала мойрою
Поки місто боронять її чоловік та син.
* * *
Вони їдуть у потязі. Вона спить на його плечі, мов диво.
Цей світ тільки їхній і, мабуть, тому красивий.
І ряхтить в світлі місяця світло їхніх імен в дзеркалах.
Абрикосова воля ним приручених ойкумен, як спалах.
Її сни полинові краде залізничний вітер.
Коли між ними зникає лінія горизонту, теплом сповита,
Випрозорює ніч у потязі до основ усе суще.
Він дивиться на прожиті роки крізь вагонне скло, як у душу.
Дрібен дощ мерехтить проти світла станцій у темній рамі.
І розсипає її волоссям сонце в передсвітанні.
І поки ліхтар за вікном осява її скіфські вилиці,
Вона спить на його плечі, а він просто на неї дивиться.
* * *
Дівчатко в пшеничних кучериках чекає Різдва.
Різдва, що пахне ним дужче, ніж хвоєю і цитринами.
Попри те, що давно біліша за сніг його голова,
І що сніг посивілий багровіє на серці стигмами.
Дівчатко в пшеничних кучериках чекає Різдва,
Коли в ніч, як у зашморг, пірнають усі провини.
Знаєш, янголи прийдуть до неї, ніби його слова,
І сховають від обстрілів під камуфляжними крилами.
Дівчатко в пшеничних кучериках чекає Різдва.
І свій біль на мольберті розтушовує, як на мапі кордони.
Господи, якщо ти є, зроби так, щоб вона не була сумна.
Вона говорить його устами, не знаючи його мови.
І все, що було в минулому – сильніше, ніж ця війна.
Перемагають лиш ті, хто не вдають, що були щасливі.
Дівчатко в пшеничних кучериках чекає Різдва.
Дівчатко з його очиськами… моє неймовірне диво.
* * *
І настане той день, коли вони стрінуться знову.
Біля Ратуші буде, як завше, туристів багато.
Вона буде здивовано просто у натовп всміхатись.
Він шукатиме в натовпі очі – як першооснову.
Ще дорогою він уявлятиме, як він її приголубить.
А вона запитає: «Як давно і як довго мене ти чекаєш?»
Дощ-самітник бруківкою профілі їхні чеканить.
Він вагається, як цілувати: у щоку чи в губи?
І він ніжно торкнеться передпліччям її плеча.
І листочок кленовий розправить, неначе крила.
Вона скаже: «Пригадуєш, я ж тобі говорила,
Щоби ти мене не зустрічав…»
* * *
Найважливіші слова завше такі прості.
І якщо у тобі не замало тепла – ти їх зможеш почути.
Іноді вранці прокидаються з нами не ті –
Щоби ти або я їх навчили щасливими бути.
Найважливіші речі завше такі прості.
У любові насправді нікому ніхто не винен.
Якби кожен із нас про запас мав по кілька життів,
То чи був би хоча б у однім… щасливим?!
Найважливіші рухи завше такі прості.
Очі заплющ і вдихай весь світ із її волоссям.
Будь прозорим у присмерку золотім –
І стань з нею тим, ким до неї не був ти досі.
* * *
Він дихав так, як дихають старі непохитні будинки,
коли вітер через ажурні перила наспівує Ave Maria.
Яких історій вона йому не відкрила про себе тільки –
ця дівчинка, схожа чимсь на його ще юнацьку мрію.
Він дивився на неї і не помічав, що вона, мов циркачка,
жонглювала його серцем і ходила босоніж по балюстраді.
Вона сміялась, і він сміявся з нею… Згубна до болю звичка –
Підпускати близько тих, хто нас мучить насправді.
Він не марив її юним світом і всіма її кольорами.
Вони були такі різні – такі не бувають надовго разом.
Він не слухав її історій, бо голос звучав, як рана.
І коли вона зникла – він цього й не помітив одразу.
От тільки неспокій ятрив його душу під Ave Maria.
Він знав: його серце пішло разом з нею блукати світами.
У кожному порусі вітру хотів чути все, що колись вона говорила,
Та чув лиш самотність старих будинків, не зігріту її словами.
* * *
коли ти почуєш пісню пісень
замість повітряної тривоги на нашій вулиці,
у твоїх потрощених вікнах, мов ком у горлі, застигне злива…
а де ж він – той, з ким ти справді була б красива?!
той осінній чоловік, до якого ти йшла у сутінках…
бо коли він грав – з придорожніх дерев осипалися ноти тобі у каву…
і його неголене лице було, як твоя одинока свобода…
і ті пісні, що смиренно в старій шухляді чекали –
ти їх розбудила…
втім, ця вулиця така темна –
тікай у степ, де схід сонця до тебе притулиться…
і хай тіні не приспаних ще ліхтарів,
що ряхтять на мокрім асфальті, як леза,
нагадають йому дівчинку, що так схожа була на лева…
хай ноти горять і посипають крони попелом старі клени –
вони ж бачили, як ти обіймав її в гущавині парку, і знали:
замість пісні пісень буде тихий сигнал тривоги…
* * *
І те, що так зримо тримає нас всіх в цьому світі,
і те, що незримо і невигойно не відпускає, –
Це все – пам’ять роду, це все – пам’ять тіла.
Змій підносить однаково вміло і яблука збиті,
І ті, що на гілці в своїм перестиглім розмаї…
«Нам легше зректись,
ніж забути…», –
монтонно
повторює Авель.
Той, хто у серці твоєму, залишиться там назавжди.
Ти тільки мовчи. Ти тільки навчися про щастя своє не кричати
і вірити, може, не словам, і не вчинкам, а лиш потаємному страху,
бо ті, хто уміють любити, не будуть тримати в лещатах.
Бог – це твоя особиста свобода
завше
почати
спочатку…
* * *
Він був із тих, хто говорять «Дякую. Решти не треба».
Він був із тих, хто платять усім за любов біткойнами.
Такі не питають у тебе, голодна ти чи ти втомлена,
бо колись в 90-х він бачив, як упало пів неба.
Вона була та, хто завжди відверталась до стінки.
Вона була та, що ні в чому йому не лестила.
Такі не видають себе ні словами, ні жестами,
бо колись осягнули, що білий не має відтінків.
І тому грубі пальці ребер торкались, мов праника.
Залишали на кожнім вигині стану по звучній ноті.
Бо він знав: лиш вона бачила у цейтноті,
як двері ліфта молитовно змикались руками страдника
за спиною того, з ким їй так добре мовчати…
* * *
і він би за нею плив, як дельфін, що відбився від власної зграї й не кається.
вона вабить його за собою у своє неможливе і дике безмежжя.
вабить, але й не покличе… тому він у півмісяця світлі так обережно
цілує засмаглі коліна і мармурові стегна… і, розбурханий, прокидається…
вона не говорить про нього, а йому відректися від неї простіш, ніж забути.
не так і важливо, що кожен із них залишив по собі у житті довоєннім.
вони знають обоє: щоб захистити від болю їхній світ до наступного червня, –
треба стати чужими. бо наступного червня може просто уже не бути.
* * *
від першої до останньої ноти
ти граєш мене, як містерію…
хто ти?
у всіх кольорах і відтінках
цього первозданного світу –
охра, умбра, сієна, кармін…
око метке серпокрильця
бачить першопрохідців
цього дикого поля…
першоблукальці – вона і він…
охра, умбра, сієна, кармін…
від першої до останньої ноти –
грай,
бо коли ти граєш, –
ти до нестями такий красивий –
від першої до останньої ноти,
і не важливо вже,
хто ти…
у всіх моїх кольорах і відтінках
серпокрильці всотують осінь –
охра, умбра, сієна….
не грай зі мною, мій генію.
грай так,
як сміється і плаче
карміновий кущ.
грай так,
як підкаже тобі
малиновий король,
бо він – наша містерія,
бо він бачив нас не очима,
а серцем.
* * *
і все, що між ними не відбулося і відбулося,
все ж таки відбувається…
їхній будинок десь серед медових соняхів і лаванди
вікнами виходить на літо, пам’ять і зорепади.
десь там (тільки в їхній маленькій затишній галактиці)
підкрадається осінь у жовтогарячій мантії.
бачиш, серпень засукав рукава прозорі
і з кожного древа знімає невистиглі груші й розвішує зорі,
наче світлодіодні лампочки
на безстроковій гарантії.
до ніг лащиться кіт смугастий, ніби гарбуз,
і полохливими зграями літо губить ключі журавлині.
літо жевріє вже ледь-ледь у горнилі предзим’я.
на плечі стікають її неслухняні локони
роками його, мов ринвами.
і тому він ловить кожен подих її – намистинами.
і знає, що їхній світ більш не вкласти у довоєнні матриці,
де всіх непокоїть, хто з ким кохається,
і ніхто не питає, хто з ким щасливий…
і тому їхній світ –
поза межами всіх пояснень –
ще не збувся, і вже збувається –
у міжчассі.
* * *
Щоранку вони прокидаються одночасно.
Вікна її спальні виходять на степ і щастя.
Вони прокидаються десь о сьомій, плюс/мінус кілька хвилин.
Пахощі кави сповнюють її дім.
Він робить зарядку й розписує плани на день
під ритми забутих давно усіма пісень.
Гуляючи з псом, знімкує засніжений сад,
а потім – робота, спортзал, і волонтерський штаб.
Вона біжить в школу, бо в неї скоро урок.
Та о котрій не вийшла б – спізниться знов,
бо як безпритульний пес, до неї спросоння вулиця
старими будинками в променях сонячних тулиться.
Вони не писатимуть днями сумних повідомлень.
Вони взагалі не писатимуть один одному.
І вірогідність зустрічі їхньої в цьому місті гранично низька.
Але йому б подивитись хоч раз на неї зблизька,
а їй би – відчути погляд і доторк його руки.
Чужі. Хоч насправді рідні. Чужі, а такі близькі.
Колись він її зустріне в ранковому середмісті.
А може, вони і вчора піднімалися разом у ліфті.
Та поки у світі, де лишилось кілька хвилин до сьомої,
щоранку вони прокидаються – вже рідні, і ще не знайомі.
* * *
Якось у мене поцупили янгола просто з наплічника.
(Це було в переддень Різдва).
В супермаркеті біля мене крутилась замурзана дівчинка,
І ще молода вдова.
І, мов лускунчик з підсвічника, на милицях хлопець стояв.
І хтось із цих трьох, виявляється, янгола мого взяв…
Охоронець їв чіпси з соусом й особливо мені не зрадів.
Попросив описати янгола, в що одягнутий і де жив.
І якого був янгол розміру. Порцеляновий чи живий.
Уточнив, якої він статі, і чи певна, що він був мій?
А касирка кивнула з докором на зачинені камери схову:
«Бач, я ж казала, що на свята, все забито надіями знову…
Там, у камерах, стільки спогадів…
Стільки мрій і колишніх звичок –
Що нікуди навіть покласти з янголом жінці наплічник…»
Всміхалась маленька дівчинка, і не плакала більш вдова.
І в хлопця, що був на милицях, з’явилася знову нога.
Бо янгол з мого наплічника від камер ключі тих мав –
З наплічника мовчки випурхнув у переддень Різдва.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.