На завітрених влтавських мостах…

252

***

Твого волосся пишна коба,

очей твоїх лихий полій,

і снігове світання лоба,

і темна ніч осінніх вій;

 

й точена кісточка зап’ястка,

яка жалким жалем пройма,

а там западинка мов пастка:

запав – і викруту нема.

 

Ти вся у молитвянім жесті,

уся – з добром утіх і мук,

 

й життя моє лежить на схресті,

лежить на схресті милих рук.

 

***

 …я
вже стала твоєю, арт-кафе «Бельведер».

Люцина Хворост

Замисленість вулиць, замріяність площ,

і пада на місто моє елегійне…

 

Спізнілої осени падає дощ

повільний, як танго якесь ностальгійне.

 

У «Славії» стане мені веселіш –

уговкає кава і втішить цигарка.

Не стало!

Ні мислі, ні мрії, а лиш

той спомин учепистий наче циганка.

Не стало ні вулиць навколо, ні площ,

і в знане незнане відкрилися двері:

 

під танго, що звалося «Падає дощ»,

вона танцювала колись в «Бельведері».

 

***

Перемишль, Gloria (готель),

і ми – себе не певні гості.

 

Пальто поклала на фотель

і подивилася на постіль,

поволі платтячко зняла

і вийшла з місячної плями,

сказавши: «Вибач, не взяла –

все так негадано… – піжами».

Лягла і не склепила віч,

лежала близько-близько й тихо.

 

Моливсь на неї.

Збігла ніч.

Вона пішла, а я поїхав.

 

***

Снігів пломіння голубе,

і слобожанська ніч вогняна…

Ти світ побачила, й тебе

вітала зірочка різдвяна.

 

Роками все моє єство

чекало сніжної години,

коли Його… Його Різдво

твої заступлять уродини.

 

Тобі… тобою… (святість й хіть),

твоє… твоїм… (істотне й міти).

 

Тобі молюсь,

і Бог простить

мої безбожнії молитви.

 

***

Добраніч, люба, і хай насниться

ота, що в жмені…

Авжеж, синиця.

 

Я знаю, стане тобі в потребі,

бо ти вже маєш журавку в небі.

 

А я без тебе, й мені не спиться – 

ані журавки, ані синиці…

 

***

Я не Кафка, а ти не Мілена 

(я б такою повіки не снив),

тільки й нашого в них, як на мене,

неспіткання і стоси листів.

 

Нагадалось ні з того ні з сього

на завітрених влтавських мостах,

як побачились… ліжко… й нічого…

 

Все зосталося в їхніх листах.

 

Я тобі, найостанніша, вдячний:

ти не б?гнеш миттєвих забав,

і кохання твоє без побачень…

 

Я ж однаково всю тебе мав.

 

***

Усе покинь як є у чеській хаті.

Рушай в дорогу! Часу убува…

Дві тисячі – і ти в її кімнаті:

уздовж – чотири, а завширшки – два;

 

і вже цілуєш те співоче горло,

і вже вона зневолена… Хіба

се неможливо? Ось! Біблійно гола,

і на стегні та плямочка… Та ба!

 

***

Осіння ніч, і дощик мов з-під сита,

і Юр’ївський бульвар, і ліхтарі…

А ти в покої затишнім, як літо,

мені читала Поля Валері.

 

Ти і не ти, своя й чужа неначе:

чоло і очі крила темнота.

У світлі лампи на столі я бачив

самі уста, самі твої уста.

 

Не чув поезій славного поета,

тремтіла думка тінню на стіні:

в отих устах лежить моя планета –

промовлять «так» або промовлять «ні».

 

На все, на все була та ніч багата,

аж заздрили самітні ліхтарі…

 

А в пам’яті лишилась лиш цитата,

сама цитата з Поля Валері.

 

***

Жаль обіймає і пече мов смага…      

Коли ж, коли? Чи на Великий піст?

Без тебе скніє королівська Прага,

твоїх слідів чекає Карлів міст.

 

Скажи мені, мовчальнику старенний,

ти пам’ятаєш?.. Відказав: «Атож!».

Він пам’ятає красоту Олени*

й Наталчин** поваб пам’ята також.

Стояли… задивлялися на води.

А як ішли… Яка легка хода!

 

Але такої пишної уроди

і влтавська ще не бачила вода.

Твоєї вроди…

 

Скніє Карлів міст.

Ти не приїдеш на Великий піст.

 

*Олена Теліга.

**Наталя Лівицька-Холодна.

 

***

Лягав на місто полог синій

і влтавським легковієм пах,

коли я вперш угледів іній

у досі літеплих очах.

 

У млі лимоново-зеленій

зникали влтавські острови,

коли вона – і то до мене! –

уперш озвалася на «ви».

 

Минали саме влтавські шлюзи,

коли учув слова такі:

«Тож знайте, пане, крила Музи

мені вже стали заважкі…».

 

Прага,
Чехія.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!