***
Твого волосся пишна коба,
очей твоїх лихий полій,
і снігове світання лоба,
і темна ніч осінніх вій;
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
й точена кісточка зап’ястка,
яка жалким жалем пройма,
а там западинка мов пастка:
запав – і викруту нема.
Ти вся у молитвянім жесті,
уся – з добром утіх і мук,
й життя моє лежить на схресті,
лежить на схресті милих рук.
***
…я
вже стала твоєю, арт-кафе «Бельведер».
Люцина Хворост
Замисленість вулиць, замріяність площ,
і пада на місто моє елегійне…
Спізнілої осени падає дощ
повільний, як танго якесь ностальгійне.
У «Славії» стане мені веселіш –
уговкає кава і втішить цигарка.
Не стало!
Ні мислі, ні мрії, а лиш
той спомин учепистий наче циганка.
Не стало ні вулиць навколо, ні площ,
і в знане незнане відкрилися двері:
під танго, що звалося «Падає дощ»,
вона танцювала колись в «Бельведері».
***
Перемишль, Gloria (готель),
і ми – себе не певні гості.
Пальто поклала на фотель
і подивилася на постіль,
поволі платтячко зняла
і вийшла з місячної плями,
сказавши: «Вибач, не взяла –
все так негадано… – піжами».
Лягла і не склепила віч,
лежала близько-близько й тихо.
Моливсь на неї.
Збігла ніч.
Вона пішла, а я поїхав.
***
Снігів пломіння голубе,
і слобожанська ніч вогняна…
Ти світ побачила, й тебе
вітала зірочка різдвяна.
Роками все моє єство
чекало сніжної години,
коли Його… Його Різдво
твої заступлять уродини.
Тобі… тобою… (святість й хіть),
твоє… твоїм… (істотне й міти).
Тобі молюсь,
і Бог простить
мої безбожнії молитви.
***
Добраніч, люба, і хай насниться
ота, що в жмені…
Авжеж, синиця.
Я знаю, стане тобі в потребі,
бо ти вже маєш журавку в небі.
А я без тебе, й мені не спиться –
ані журавки, ані синиці…
***
Я не Кафка, а ти не Мілена
(я б такою повіки не снив),
тільки й нашого в них, як на мене,
неспіткання і стоси листів.
Нагадалось ні з того ні з сього
на завітрених влтавських мостах,
як побачились… ліжко… й нічого…
Все зосталося в їхніх листах.
Я тобі, найостанніша, вдячний:
ти не б?гнеш миттєвих забав,
і кохання твоє без побачень…
Я ж однаково всю тебе мав.
***
Усе покинь як є у чеській хаті.
Рушай в дорогу! Часу убува…
Дві тисячі – і ти в її кімнаті:
уздовж – чотири, а завширшки – два;
і вже цілуєш те співоче горло,
і вже вона зневолена… Хіба
се неможливо? Ось! Біблійно гола,
і на стегні та плямочка… Та ба!
***
Осіння ніч, і дощик мов з-під сита,
і Юр’ївський бульвар, і ліхтарі…
А ти в покої затишнім, як літо,
мені читала Поля Валері.
Ти і не ти, своя й чужа неначе:
чоло і очі крила темнота.
У світлі лампи на столі я бачив
самі уста, самі твої уста.
Не чув поезій славного поета,
тремтіла думка тінню на стіні:
в отих устах лежить моя планета –
промовлять «так» або промовлять «ні».
На все, на все була та ніч багата,
аж заздрили самітні ліхтарі…
А в пам’яті лишилась лиш цитата,
сама цитата з Поля Валері.
***
Жаль обіймає і пече мов смага…
Коли ж, коли? Чи на Великий піст?
Без тебе скніє королівська Прага,
твоїх слідів чекає Карлів міст.
Скажи мені, мовчальнику старенний,
ти пам’ятаєш?.. Відказав: «Атож!».
Він пам’ятає красоту Олени*
й Наталчин** поваб пам’ята також.
Стояли… задивлялися на води.
А як ішли… Яка легка хода!
Але такої пишної уроди
і влтавська ще не бачила вода.
Твоєї вроди…
Скніє Карлів міст.
Ти не приїдеш на Великий піст.
*Олена Теліга.
**Наталя Лівицька-Холодна.
***
Лягав на місто полог синій
і влтавським легковієм пах,
коли я вперш угледів іній
у досі літеплих очах.
У млі лимоново-зеленій
зникали влтавські острови,
коли вона – і то до мене! –
уперш озвалася на «ви».
Минали саме влтавські шлюзи,
коли учув слова такі:
«Тож знайте, пане, крила Музи
мені вже стали заважкі…».
Прага,
Чехія.