«На ваших віях колихався вечір…»

 

Костянтин МОРДАТЕНКО

 

Ваші здíйняті грýди

вкрив прозíрчастий шáлик;

як свічкú спалахнули –

підійшли до роялю;

 

пряний запах ванíлі

і на тáці фужéри;

Ваші руки тендітні,

мов з картини Ель Ґрéко;

 

канделябр золотáстий

і гардини багряні,

я у Вас закохáвся

під акорди Леґрáна;

 

Ви, як мáрево, чúсті,

і нестримні напрóчуд;

Ви на клáвіші тúсли,

наче сльози на очі…

 

***

Ви з’явúлися мáбуть

із марíння, як скарб;

і грацíйно тримали

парасóльку в руках;

 

я дививсь бездихáнно

на Божéственний лик;

чистим янголом, пáнно,

Ви на землю зійшли;

 

Ви були досконáлі

в цей нахмýрений день;

капелюшок з вуáллю

поправляли лишéнь;

 

це було, як блажéнство,

ув одну із субот,

де стоїть на Вірмéнській

кафедральний собор…

 

***

сяйво ллється із люстр, як вíскі,

Ренуáровий лоск довкíл,

мов світанки Білоцеркíвські

у панянок вуста п’янкі…

 

там, де грає скрипаль в альтанці,

посерéд золотúх троянд,

в кришталéвих склянкáх на тáці

бульбашкáми бурлить шампáн;

 

де у пáнночок звúчки княжі,

де з атлáсом шурстúть гіпюр,

з порцелянових філіжáнок

по-відéнському каву п’ють;

 

божествéнно позалицятись,

де мадам Шарпантьє сумна

й мармурóві щаблí палáцу

у єгипетських килимах…

 

***

у салоні пýбліка замóжна

посерéд живóпису і книг,

й вúшукана українська мова,

мов на тáці зóлото, дзвенить,

 

ставши поруч, де «Веселий бражник»,

слýхаючи бéсіди, люблю

крізь коньяк в келíшку розглядáти

ніжне світло кришталéвих люстр,

 

кавалери ввічливі й галáнтні,

вражений красою морщу лоб:

шелестять нарядами панянки

вúтончені, як богéмське скло;

 

раптом хтось «Пʼєрó мертвопетлює»

став читати вголос навмання,

бо душа вітрúльником напнýта

від речей Михáйла Семенкá…

 

і мурáшки від пісéнь кобзáрських;

й декламують Рильського сонет,

ставши, де картина  Ренуара

«Танці у Мулен де ла Галéтт»,

 

і хвилюють пáхощі лавáнди,

дúспут про Свідзíнського палкúй

із вечірнім сонцем дотліває,

наче в попільничці цигаркú…

 

***

в кав’ярні Вас о п’ятій

зустрів, як диво з див:

в салатовому платті,

з волоссям золотим;

 

пройшли повз мене далі,

присіли мовчкомá,

із сýмочки дістали

зачúтаний роман;

 

як мáрево принáдні,

як невловимий сон,

тримаючи горнятко,

дивились крізь вікно,

 

із вúтонченим тілом…

зізнайтеся, чому

за столиком сиділи

із томиком Камю?

 

***

коли туман довкрýж

і гаснуть ліхтарі –

рипить старезний дуб

на Зáмковій горі;

 

зринає давнє щось,

м’якé, мов оксамúт,

аж ряботúнням Рось

налякана тремтить;

 

іде по комишáх,

занурюючись вглиб,

немов чиясь душа

покинута болить;

 

кидаюся вдогóнь:

слабкий, змарнілий весь –

я блудний син свогó

кохання, змилосéрдьсь!

 

***

в пíвдень морéлевий,

в брóнзових бáрвах

пáнночку трéпетну

в цéнтрі побачив;

 

мрýжилась вéсело,

змáнлива дуже,

в сукні легéсенькій

і в капелюшку;

 

в спеку морóчливу,

високостáнна

їла морóзиво

біля фонтана;

 

мáревом вúникла,

спóвненим чуда,

потім хустúнкою

витерла гýби…

 

***

я Вас побачив на зупинці,

Ви втóмлено дивились вдаль;

з вишéнь летів під ноги вúцвіт,

як відкоркóвана печаль;

 

як сповідáльне одинóцтво;

на перестáнку віддалí

стояли, як сльозúнка в оці,

як брóстка в сúнявій імлі;

 

світились пéрстю після злúви,

я обдивлявся Вас зблизькá,

а Ви були такі зваблúві,

як сніг на чистих пелюсткáх;

 

як брúжі на воді, невúнні;

я закохáвсь у Вас мигкóм,

хоч роздивлявсь лишé хвилину

крізь мáтове трамвайне скло…

 

***

 

на Ваших віях колихався вечір,

і Ви здавáлись трішечки сумні,

над річкою зітхали млосно вéрби,

як ми пливлú із Вами у човні,

 

слова у мене  плуталися й мислі,

Ви розглядали, знíтившись, гладíнь,

я гріб помáлу і на Вас дивився,

і хвильки йшли від вéсел по воді;

 

а Ви були Божéственні  настільки!

і мали вúтончену лéгкість неземнý!

в солом’яному брúлику сиділи,

з рудим волоссям зібраним у жмут;

 

в ту мить було так солодко мовчáти,

зробились непотрібними слова;

як Ви торкнýлись пáльцями латáття,

уперше в гýби Вас поцілував…

 

***

склепíнням вýлиця гривáста,

шибкáми дúвиться

і над бордюрами зівáє –

крамнúцями;

 

і ліхтарями тéмінь жлýктить,

плющúть калюжами;

і дúхає холóдним брýком,

примрýжена;

 

а клýмби пóміж камінюччям,

як неприкáяні;

спросóння місто потягнýлось

трамвáями;

 

а сонце ллється, як молúтва,

як рáна нáскрізна;

немов інфáнта Марґарúта

Велáскеса…

 

 

***

перíщило, як із відрá…

всі поховáлися, лиш пáнна

без парасóльки прóсто йшлá

й на хлющ увáги не звертáла,

 

ненáче гралася з дощéм,

утаємнúчена, зрадíла,

і сýкня, вúмокла ущéнт,

струнке облíплювала тіло;

 

він ліг струмкáми на шляхý,

і рúнвами на вýхо брéнькав;

вона здмýхнувши воду з губ,

шептáла, сміючúсь: «дурнéнький»;

 

замріяно вдивлялась вдаль,

бубнíла: «як прекрáсно, Бóже!»

в рукáх тримáючи взуття,

ішла калюжами босóніж;

 

а потім кинулась бігцéм,

замружившись на цвіт пахнючий,

і кружеляла під дощéм,

розкинувши тендітні руки…

 

***

Бóже! лúпи розквíтли…

Бóже, хóроше як!

чепурнí, кругловúді,

мов панянки стоять

 

у легкíй позолóті;

у п’янкúй водокрýт

млóсні груди солóдкі

нíжні пáхощі ллють;

 

милостúві обрáнки

у медóвих вінцях!

вам пасує багрянець

і печаль до лиця;

 

благостúнею лúпи

сúплють вúцвіт на шлях;

мов дівчáта цнотлúві

у нічних сорочкáх…

 

***

я Вас побачив мимохíть

з трояндами в антрáкті

таку цнотливу, що захтів

при всіх поцілувати;

 

обóжнювача, Ваша мосць,

пробáчте в благостúні;

а Ваша пóсмішка, немов

вітрúльник на гладíні;

 

Ви поруч – ось, невдалекý,

Ваш стан такий звабливий…

Ви наче церква, у яку

кортить ввійти молúтись…

 

коли стояли у фойє

і споглядáли сумно,

я відвестú не міг очей

від вúкоту на сýкні…

 

***

це все ворожбúтство,

це плáче бузóк;

Ви бáжані й чúсті,

як сніг на Різдвó;

 

повз мене ґрацíйно

пройшлúся, інó

Ви пáхнули хлібом

й солóдким винóм;

 

митцям не настáче

ні фарб, ані слів –

мальóвані, нáче

лисúці на склі;

 

бубню, як безýмний,

цілíсінький день:

«за ваш поцілýнок

загинуть ладéн…»

 

***

між рядами в книгарні

в білій сукні, мов квіт,

Ви були такі гарні

прíсним бýдням навкíр;

 

цю Божéственну святість

запримітив, коли

Ви Стефаника взяли

і гортать почалú,

 

і були дивовижні,

як ішли звідтіля,

книгу ніжно притúсши

до грудей немовлям;

 

Ви тендітні і чисті,

і жагучі, як вальс;

мов останній хлопчисько,

закохався у Вас…

 

***

кринúчна кóрбо, цить!

пшениця зріє;

де яблунéвий цвіт,

мов сніг на вíях;

 

вінцем яснíє брость

калини – гарно!

імлá, як у мороз

із нíздрів пáра;

 

крислаті яворú,

туман бузкóвий;

і сóнце так горить,

як взимку щóки;

 

росою ранок впав,

черéшне, пáнно!

ця скошена трава

дитинством пахне …

 

***

на вулиці за стóликом,

де храм золотовéрхий,

гарячу каву сьóрбаю,

гортаючи Бодлéра;

 

автівки мчать розкóрмлені,

склянí в балкóнів щоки;

шпильчáстими підбóрами

в бруківки серце цокає;

 

де вулиця трамвáйними

розлúвами бентéжить,

пливуть стрункі паняночки,

мов Ейфелеві вéжі;

 

з постáвами велúчними,

як трéпет великóдній,

із нíжками, мов рíчища

з прозóрою водою;

 

яка ж ця кнáйпа кáпосна!..

та схаменувся жúво,

обпíкши гýби кавою,

на ніжки задивúвшись…

 

***

із лóжечкою у горнятку,

мізúнчик убік відвíвши,

пилá по-відéнському каву

панянка й гортáла вíрші;

 

і сóлодко пáхла ванíля,

п’янкúй розливáвсь Вівáльді,

спокусливо тíстечка їла,

замáзавши кремом пальці,

 

тоді розглядáла уважно

розвíшені акварéлі:

яскраві Ван Гóга пейзажі

і Клóда Моне лілéї,

 

в мій бік подивившись, приємно

всміхнулася, ідеальна

і пальці замазані кремом,

замружившись, облизала…

 

***

горбувáтий ваш носик, Гóсподи!..

зводить з рóзуму, вáбить, знáджує,

в прóфіль світить страждéнним óбразом,

височíє лицáрством, знáтністю,

 

ваш горбóватий ніс – білíсінький,

а красивий, що вáжко дúхати,

цей горбóк, як вишнéва кíсточка,

що потрапила в тісто вúпадком;

 

із горбóчком ваш носик прáведний,

із перéказами давняшніми,

вúсить на веретéні прясельцем

і каблýчкою випинáється;

 

ця горбóвинка – герб шляхéтності,

від якого тремтиш від вéличі,

відчуваєш печаль злегéсенька,

ніс горбóватий, лéле, лéлечко!..

 

***

калúнова мова

розкішна і вільна,

а сіно не може

надúхатись кíньми;

 

топóлі здорóві,

принúшкли тумáни

і блимають зорі

скаженими псами;

 

аж схлипує листя,

від запахів – п’яний,

а ніч божевільна

кипить цвіркунами;

 

вербóве волосся

ласкáве-ласкáве,

від рос прохолóдних

погладшали трави;

 

а ніч невмолúма,

дрімає обíйстя,

і місяць в краплúні

росúнки втопився…

 

***

любóве, мýко,

непогамóвна спрáго!

без поцілýнків –

річкú пересихáють;

 

яку молитву

читати треба, Боже?

пожóвклим лúстям

в очах тріпóче пóгляд;

 

а павутúнка

ген-гéн летить за óбрій

і дáвить тúша

фортепіяном чóрним;

 

і пáхнуть мáльви

на вúкошених луках,

вагú не мають

слова без поцілунків…

 

 

1 коментар

Залишити коментар