На струнах трав і туманів

 
 
Вікторія Торон
 
На струнах трав і туманів,
ґрунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошов
і колесами незліченних возів,
на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля
і короткочасного знайомства із твердощокими,
ледь розтріпаними дівчатками,
що спідлоба дивляться на «городських»
і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях,
безіменними;
розбитого велосипеда без гальм,
який несе тебе кам’янистим схилом,
охоплену першим в житті холодним страхом;
на струнах білих крейдяних пагорбів,
чорних – до непритомності – ґрунтів,
дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна –
– Ямпіль, Яланець, Гайсин,
старих, по пояс зарослих цвинтарів,
куди вже не зайти – не знайти,
які таяться на околицях віджилим голосінням,
правдивими координатами людського життя –
– такого випадкового й необов’язкового,
подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці –
– зсунеш їх до самого вершечка – «курочка чи півник?» –
і пустиш по вітру, обтрусивша пальці.
На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій»,
білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами,
липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків,
далекої родини з Вербки, назавжди втраченої
( і з Леонівки, і з Крижополя),
на струнах доріг, які забирають нас із дому
і ведуть невідомо куди й для чого,
серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти,
тому що, як виявляється, географія – не для нього,
мандри не гріють,
а космос може стояти в забутій Богом криниці
у глухому вимерлому селі
із єдиною вулицею
під назвою «Комсомольська».
 
НЕВИДИМІ
Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-німою,
в сорочках полотняних і хустках,
тримаючи дітей своїх прозорих…
У вицвілих колодязях очей–
мовчання потойбічного опори,
в обрубаних, обірваних життях –
непрощення, вкорінене стіною.
 
Ні скарги, ані докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися життєва боротьба,
очікування й страх нічного гостя.
У петербурзьких чорних болотах
лежать козацькі вибілені кості
провісниками свіжих поколінь,
що їх цілунок Дракули знеможить…
 
В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони – у чоботах і босі,
і діти, що навчилися ходить,
тримаються за мамині спідниці.
До вечора було їм не дожить,
щоб вирости у дівчину-зірницю,
у парубка, що струсить, ідучи,
холодної трави блискучі роси.
 
На світі не лишилося слідів
від геніїв, учених, музикантів.
Пішли у гурті Плужник, Хвильовий
і Соловків розстріляні етапи,
усі «хахли», «бандери», «куркулі»,
кого на муку породила мати,
хто тільки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дантів.
 
Вони нас не покинули самих –
їх душами заповнені узбіччя.
Без ліку – незагойних порожнин
в розтоптаній грибниці генофонду.
За кожним із віднайдених облич–
уривки пошматованого роду,
і клини убієнних поколінь
пронизують скривавлені сторіччя.
 
ПІДХОПИ МЕНЕ, МИТЬ
Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.
 
Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху, веремії.
 
І коли повернусь–винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.
 
ЗА ТІ МІСЦЯ, В ЯКІ МИ ПОВЕРТАЄМОСЬ…
За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок
(як вони пам’ятають, хто є хто?),
За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
За втрачену жвавість ходи і почуттів,
За сльози, які завжди напоготові,
За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
За вишиті рушники й сорочки,
За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
За «всіх і все», як співають у церкві…
І за ту нещасну кицю…
 
СТРАШНА КАЗКА
…І буде твій ворог безжальний і хитрий.
В болотній гарячці, отруйнім повітрі,
в недужому мозку – з бажанням убити.
«За що?» – він не зможе тобі пояснити.
І будуть навколо задушливі хащі,
де праведні душі і душі пропащі,
де не розбереш серед цвіті всієї –
– де світло, а де маячливі ідеї.
Ти сам зрозумієш холонучим серцем –
– в отруєних душах немає братерства,
і смерть твоя буде для ближнього – свято,
бо гірш не буває за ворога-брата.
Слова будуть в небі – як чорні ворони,
з кількох інфікованих будуть мільйони,
несуєтний роздум нічого не значить –
– зло має коротші шляхи передачі.
Це праліс – глухий, непроникний, первинний,
просякнутий страхом і адреналіном;
це світ вовкулаків, абсурду, спотворень,–
– ти б сам у такий не повірив ніколи,
якби наразившись на вістря незримі,
не падали мертві твої побратими.
Для їхніх голів твої руки – як ложе…
 
Пішов без вагання? Храни тебе, Боже…
 
Лушпинням слів
засмічено думки
Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти–
вшануємо тяжку свою провину.
 
Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі–існувати їй чи ні,
ачи троянським втішитись гостинцем.
 
Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо…
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо–
лише у тиші дух черпає сили.
 
КОЛИ СВОЮ ЗЕМНУ
ЗАКІНЧАТЬ ПУТЬ
Коли свою земну закінчать путь,
нехай святяться, Боже триєдиний,
солдати, що, мов діти, упадуть
в засмаглі теплі руки України.
 
З космічною любов’ю в унісон
співатимуть загиблі у любові.
Останній бій, немов жахливий сон,–
і мир, немов зітхання по розмові…
 
Юначе тіло в болю задзвенить,
за націю пройшовши крізь горнило,
у думці сивим птахом пролетить
спокійне й вмиротворене «здійснилось».
 
І хтось для них рукою розійме
границі цього світу і сполуки,
і вічна Україна їх збере,
як хлопченят, у материнські руки.
 
КАРТКИ, І PIN-И, І ПАРОЛІ…
Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»…
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Піймались юрмища блукальців
в нервовий спазм мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців–
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
…В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.