На простирадлі інею…

225

 
Вірші із майбутньої книги «Сингулярність»
 
 
Василь Кузан
мерзне ніжність на варті вічності
витривалістю не позначена
стигми снігу по тексту бігають
наступаючи на означення
 
перебільшення
перевтілення
пересмішники попід стелею
льодом товченим сиплють віршики
ти при-кінчена
ліжко стелимо
 
надриваються пси від заздрості
стан ворожий вселився в голову
я вода
я нічим не парюся
я спокійний
стікаю поливом
у пустелю
 
це збій у пам’яті
 
це розбійник
у душу вдерся
 
а душа моя неприкаяна
гріє світ у обіймах серця
 
Геноцид
Вчорашній день, немов магніт –
До холодильника.
 
Ковток червоного вина,
Вечеря, любощі.
Війна
За виживання
Вдома.
 
Минулий рік, немов листок,
Пожовк, намок,
Відклеївся…
 
Вже півжиття, а змін нема.
Була тюрма і є
Тюрма…
 
Відмріяв.
Відєлеївся.
 
Бджола чи трутень межи сот?
Невже я справжній патріот?
 
Прийдешній день
Застрелився…
 
День відкритих
сльози
пелюстки вражень
прилипли до скла зіниць
вечір як дощ стікає
із вікон вчорашнього смутку
 
їжу не проковтнути
присмак у роті всох
втома плющем сповила
стовбури сивих буків
 
падають слів покоси
грюкають хвилі сонно
морок туман волога
вкрили дороги даль
падають сливи
кулі
в серце
слова зневіри
знаєш а я не буду
бити лежачих
жаль
 
десь на овиді сонця
бродить любові привид
зграями ходять хмари
повні дощу думок
я відкриваю душу
витри взуття будь ласка
і на порозі серця
стань на коліна
плач
 
***
телефон
шматок льоду
сльози
пальці прозорі
клавіатурою бігають
не торкаючись
 
гойдається
знак питання
повішеник
перед очима
 
самогубці
губи
груди
повітря хапають
варіанти гортають
білизну
примерзлу
 
де
невже
бути не може
чому
 
цифри
зриваються з годинника
бурульками
на голову
олово
розплавленими краплями
серце вкриває
 
нема його
порожньо
у клітці ребристій
 
їсти
простять марева
просто
мало нам
відстані рваної
карти
на простирадлі
інею
 
убила би
 
але кого
любитиму
 
***
пітніє дзеркало
зникають контури
палкого полум’я
шалені пристрасті
п’яніють голови
вагітним шепотом
сплітають солодко
слова
намистини
жага вдягається
тіла розхристані
думки розкидані
зліпили потяги
подушки порвано
і душі покотом
і пір’я піниться
і меркне золото
і бісер сиплеться
за межі всесвіту
під ноги космосу
і знову хочеться
втопити в голосі
усе що дихає
що хоче бачити
нехай послухає
сусіди бісяться
бо світ розхитано
і сонце зірвано
як пломбу з голосу
і шепіт голосно
зриває клавіші
з роялю білого
і діамантами
сльозинки котяться
стежинки вічності
свічки розлучені
з вогнями спраглими
ми не
розчулені
мине
і стуляться
та знову хочеться
віддати почесті
жіночій ніжності
що в небо
котиться
 
Спалення Жанни д’Арк
Чекаєш сонця, а воно – за хмарою.
Чатуєш довго у полоні марева.
Чеканять міфи профілі на правді,
Чарівний хлопчик так раптово старіє.
 
Чомусь у жмені – пір’ячко синиці.
Червиві сни повзуть у підсвідомість.
Чортячі зморшки розписали лиця
Чаклунським гаптом посмішок і втоми.
 
Черешні гілка пестить як дитину,
Чужі слова, неначе постріл в спину,
Чар-зілля сохне квітами донизу.
 
Човни стирають весла за туманом,
Чекати Бога, чи чекати манни.
Чужинці чи свої підкинуть хмизу?
 
Міф
Таксисти читають Монтеня
В заплутаних тінях антен.
Мереживо вулиць щоденно
Блукає довкола проблем.
На роблених схемах системи
Промерзла відсутність доріг,
Поріг не торкається теми
Немитими тінями ніг.
До лінії тулиться напрям,
Вогнем загартовує меч.
Таблички безликі. У ямах
Замерзлі цитати предтеч.
У втечу занурився настрій.
Пояснень туман золотий
Тече обережно по насту
І водить, впираючи в тин.
Три горді красуні ялини
Гірлянди зв’язали в одну.
Із глини виліплює линви
Художник. І ходить по дну.
Довкола своєї Мадонни
Бездонні лишає сліди
У образі муз і драконів
На березі днів і води.
Чужим диваком одиноким
Приходить прозріння до нас.
Всевидяще кліпає око,
Теплом зупиняючи час.
 
***
Дві дороги розбіглися і
Заховали сліди попід сніг.
День знайти благодаті не зміг –
Ліг убитий зорею, що впала.
 
Ти сховала озброєне «ні»
У герань, що горить на вікні.
Із вікна усміхнулася тінь,
Ніби неба їй було замало.
 
Літа спраглого треба весні,
Тіло йде у слова голосні,
Пальці грають мелодію снів,
Ти звикаєш до ролі обранки.
 
Танець пурхає так, ніби птах.
Страх тремтить і сповзає у пах.
У любові двоїться в очах,
А життя не подвоює ставки.
 
Я тебе…
Я тебе хочу
Забути.
Забутися хочу
З тобою.
З тобою собою
Не бути.
Набути буття для двобою.
Набої для бою за тебе…
Лякаюся миру без правил.
Чи правильно: бій без потреби?
 
До тебе,
Назад
Переправи.
 
***
Із попелу слів і світла
Збудую собі світлицю.
І буду втрачати віру,
І буду об стіни битись
Чолом чи думками.
 
Тісно
У стінах тримати тіло.
 
Окреслю із крейди колом
Свободи безмежний простір,
Але
Це набридне скоро
Зруйную оселю словом,
Світлиці зламаю опір.
 
Ніхто не почує постріл.
 
***
До мурашок. До істерики. До трему
Доторкається довіра до рамен.
Доброчинно перекочуються теми
Межи межами свідомості. Мене
Перечитує допитливість допоки
До дірок не залоскоче сторінки.
Огортається у тіло дивний спокій,
Трохи збуджений і втомлено-плавкий.
Добігають накопичені безсоння
До ранкового натхнення. Тільки ти,
Пташка вільна у розтуленій долоні,
Позбуваєшся, мов цноти, самоти.
Я насиплю тобі зерен скільки любиш
І навчу тебе повірити… Чи не…
Без кохання нас не буде. Нас не буде,
Коли вічність у миттєвостях мине.
 
***
секунди втрачають спокій
допоки тебе немає
ламається ніч високо
і око тремтить
за Брайлем
не виживе світ
у серці
на денці лишилось
море
розпоре кинджал до терцій
і плугом чуття пооре
і трактор потрощить тіло
криштально-тонких емоцій
на боці чужому білим
не прапором
сіль у оці
розпластані по підлозі
думки
витирає ноги
безжально твоє мовчання
чекання моє убоге
невтілена крапля мрії
в розчахнуті вікна світу
терпким корвалолом віє
міліє життя
міліє
коханці моїх ілюзій
лишили мене розмитим
самим
ніби справжні друзі
живим не до решти вбитим
 
Безсоння
Падають дні, наче яблука. Гупають голосно.
Плямами соку ніч укривається. Ковдрою
Грається прірва безсоння. Хочеться
Плакати тихо й довірливо
Богові в бороду.
 
Голосно
Б’ються на друзки
Мрії, у скло замасковані.
 
Ковані
Двері у сон
Закриваються.
 
Ключ, забинтований променем,
У рукаві мого марення
Схований.
 
Просто-непросто
Вульгарно брудна білизна
Бездомних блідих заручин,
Що влізли в довіру.
Міцно
Новітніми ланцюгами
Прикуто до серця смуток.
Розлука не має сенсу
У сенсорно-голім світі…
Світанок на грані гасел,
Лосось під покровом шуби
Омани страшних ілюзій…
Образа чужих емоцій,
Як фата-моргана серця…
О,  Боже,
Навіщо будні,
Якщо жоден з них не може?
 
Проколи
Прокололи палець –
Взяли кров на аналізи.
 
Прокололи душу –
Аналізувати нема кому,
А рана не загоїться
Ніколи.
 
Октава болю
Травень малює сльози
На полотні вікна.
Знову приймаю дозу
Щему, вини, вина…
 
Вкрились росою рани
Зболеної душі,
Впився у горло ранок…
Боже, які чужі
Ми.
Що із нами сталось?
Виблювали любов?
Болю тупа октава
Тисне на серце, бо
 
Серце і є для того,
Щоби приймати біль.
Жала і стріли строго
Мусять попасти в ціль.
 
Мусить мене змінити
Смутку небесний плин,
Мого натхнення витязь,
Часу густий полин…
 
Сниться прозоре море
Берег, твої сліди…
Йдеш до чужих історій.
Йди…
 
Зіграй…
(любовний трикутник)
Візьми
Серце моє –
Дитячу іграшку, дай
Маляті погратися. Ще й
Витягни з мене душу напружену,
Розтягни, як гуму трусів радянських,
Віддай дітям – нехай стрибають радісно.
Повитягуй кісточки хребців сутності моєї і
Намалюй на них крапочки:
від одного до шести,
Віддай дорослим, хай дитинство
згадують.
Мов конструктор, розбери
свідомість,
Зроби із неї скрипку чи бандуру,
Настрой струни нервів і
Зіграй мені колискову
На вічний спокій
Тіні згорбленої,
Що лишиться
Від імені
Мого.
 
Спротив
Тобі цей світ носити, як дитя
У череві надтріснутого страху,
Бо вже прикладом вперся до плеча
Загублений у мороці початок.
 
І дивиться крізь мовчазний приціл
Тобі в зіницю викривлений ворог,
І меч затис у втомленій руці
Той, хто не звик підкорюватись горю.
 
Не гнуться душі, не несуть полон
У кошиках пасхальних, ніби відстань
Від попелу, що складками долонь
Іде по долі. Споконвічний вітер
 
Схиляє стічні труби до плачу,
А я, невтішний, пошепки мовчу.
 
Про гнізда
А жінки, що ховають
у пазухах гнізда жар-птиць
Не народжують янголів
Олена Галета
Мій янгол народився вчора.
А вчора було Різдво.
Він крила свої розправив
І в небо підняв мене.
Підняв аж на сьоме небо,
Де янголів хор і арфи,
І грають на них прекрасні
Жінки, у яких не гнізда
У пазусі,
а жар-птиці.
 
…Грудей сніжно-білі птиці,
Мов янголів ніжні руки
Пробуджують божі сили,
Безбожно несуть на крилах
У сумніву прірву білу,
Туди, до жінок чарівних,
Що янголів надто щедрих
Народжують і вбивають,
Що в пазухах мають гнізда,
А в гніздах отих – каміння…
 
Та з каменя кожного вранці
У світ вилітає
янгол.
 
 
 
 
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!