На подвір’ї Всесвіту

***

«… у помислах, у
труді, у пісні,

її завжди оточували
українські орнаменти.

Такими уставками в
селі не міг

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

похвалитися ніхто.
Ними прикрасило своє

покуття і безсмертя…
»

…І дядина Софія

Села мого Сафо,

Взірець античних форм

Із місяцем на віях.

 

Життя житами сіє,

Зростає роду ґрот.

І дядина Софія

Села мого Сафо.

 

І раптом те подвір’я

Згоріло, наче форт.

І мору марафон.

А в уставках – повір’я.

І дядина Софія.

 

***

Літо украло дядька Андрія.

Дядину – прісна осінь.

Десь загубились у зорянім просі

Праведні душі – роду надія.

 

Дзиґи миттєвостей – що тут удієш!

Капища згасли на протягах просік.

Літо украло дядька Андрія.

Дядину – прісна осінь.

 

Дядькові крила – місяця мрія,

В дядини – травами коси.

Спогадів плеса хвиля приносить

Сіті жалю, де з дитинства подвір’я

Літо украло дядька Андрія.

 

***

Соловейками духи весни

Повертаються в сад України

І зимових хоромів руїни

Розлітаються цвітом рясним.

 

Ці новини громами посли

Розсилають в заморські країни.

Соловейками духи весни

Повертаються в сад України.

 

Переливи рулад голосних

В шумовинні зеленої піни…

Творять радісні оди і гімни,

Обдаровують мрії і сни –

Соловейками духи весни.

 

***

Л. Руденко

Цей білий бант в пшеничному волоссі

Зорянки – попелюшки у селі.

Біліє біло на долоні літ,

Біліє тим, чого не відбулося.

 

Волошка у вінчальному колоссі,

Як птаха поривається в політ.

Цей білий бант в пшеничному волоссі

Зорянки – попелюшки у селі.

 

Скарби усі віддати довелося

За поцілунок, щоб відкрилась кліть…

Цей білий бант, цей цвіту білий глід,

На котрий світ – метелик наколовся.

Цей білий бант в пшеничному волоссі.

 

***

П. Засенку

Поспішає у Любарці день,

Щоб зібрать намистини добра.

І в князівстві засенківських трав

Вщерть напитися диво-пісень.

 

В них високість відкрив Єлесей,

Їхня щирість – в щедротах Петра.

Поспішає у Любарці день,

Щоб зібрать намистини добра.

 

Роду-племені звичаїв клен

Дум шляхетність плечем підпира.

Скрипка вольної волі в дворах

Сину спогад любов’ю пряде.

Поспішає у Любарці день.

 

***

Цілую серце – звуками
до зір

І пальці, що озвучують
папір.

Л. Руденко.

А сніги – завірюхою в коси,

А льоди – частоколом думок.

Зависа стопудовий замок

На душі, де жалоба голосить.

 

Неба Вчитель схилився і просить

Відпустити той біль хоч на крок…

А сніги – завірюхою в коси,

А льоди – частоколом думок.

 

Не розбити стражданням тороси,

І не висушить жалем платок.

Сподівання в’яжу у моток,

Тчу надій піснеспів стоголосий.

А сніги – завірюхою в коси.

 

***

Весна зняла засніжений бушлат,

Аркан брови накинула на мене.

І вже ніяк не втримати стремена

У леті лютім, що шматує шлях.

 

Салюти квітів і строкатість шляп

Змішалося у видиво шалене.

Весна зняла засніжений бушлат,

Аркан брови накинула на мене.

 

Прошу одне – вчорашнє не кошлать:

Хай завирують радощі у венах.

Пробачень крам – трави сукно зелене,

Я без вагань до ніг тобі поклав.

Весна зняла засніжений бушлат.

 

***

Зимовий сон Дніпру востаннє сниться –

На перевалі березня – гонець:

На Яготин понісся табунець.

І до столиці повертає птиця.

 

Спішу і я на плем’я подивиться –

Відчуть биття нескорених сердець.

Зимовий сон Дніпру востаннє сниться

На перевалі березня – гонець.

 

У сагах розхвильована водиця –

Митарству крил покладено кінець…

За перемогу стаємо на герць,

Тож до останку, брате, треба биться!

Зимовий сон Дніпру востаннє сниться…

 

***

Загомоніли на поромах:

На ріллях пізній сніг линя.

І ловить сонце, мов лина,

Калюжі верша вечорова.

 

За ліс морози відганя

Качиний привітальний помах.

Загомоніли на поромах:

На ріллях пізній сніг линя.

 

Зерняток дзьобики у сховах

Довбають шкаралупу дня.

Ліс проліски в руці підняв –

Й засяяла весни корона.

Загомоніли на поромах.

 

***

А сніги, немов біблійні води,

Розійшлися, і відкрився брід

В берегах історії, де рід

Висвятили в націю народи.

Я заброджу чесно без погорди –

Душу огорта тепла ярінь.

А сніги, немов біблійні води,

Розійшлися, і відкрився брід.

Творить світла й радощів акорди

Воскресіння жайвір угорі.

Брунькою проклюнувсь на корі

Образ невмирущості і вроди.

А сніги, немов біблійні води.

 

***

Тиша згубилася голкою в сіні –

Краплею в морі, а словом в тобі.

І не шелесне отам – на горбі –

Ніч сповідає відпущені тіні.

 

В шибу вдивляються очі камінні

Схожих висоток, як банок набір.

Тиша згубилася голкою в сіні –

Краплею в морі, а словом в тобі.

 

Небо ховається в спогадів тіні,

Скапує років надламаних біль.

Програно битву чи виграно бій? –

Не прочитати у сув’язі ліній.

Тиша згубилася голкою в сіні.

 

***

На ранніх сходах череда пасеться –

Який наїдок з паростків малих?

Та втіха й задоволення для тих, –

Хто у лахмітті лихваря трясеться.

 

Які жалі? Які страждання серця?

Аби себе зачислить до святих…

На ранніх сходах череда пасеться –

Який наїдок з паростків малих?

 

Історія! О, як іще гикнеться!

Ще стільки треба побороти лих,

Щоб висвітить і підлих, і святих –

Знайти зерно, що крізь віки проб’ється?

На ранніх сходах череда пасеться.

 

1.ЗАДОВОЛЕННЯ

Тепло руки і філіжанка кави,

Мелодія Вівальді. І Моне

Смичками фарб розгойдує мене

(Вуста від кави трішечки гіркаві).

В каблучці сяє філософський камінь.

Як суть струни – оголеності нерв.

Тепло руки і філіжанка кави,

Мелодія Вівальді. І Моне

У пучках мислі, як мазок приправи,

Розради-Лади риси вигин гне.

Й досади тінь – вона вже не мине,

Аби ввігнать ніж заздрощів лукаво.

Тепло руки і філіжанка кави.

 

2. ЩАСТЯ

Обіймаю – небо краю

Маятником огняним.

В лоно вічності вливаюсь

Тишею червневих нив:

Найсолодші – полини!

Найгіркіші – квіти раю.

Обіймаю – небо краю

Маятником огняним.

Я не знаю, а вітаю.

Полонила? – Полонив!

Віддаю. – Не поверни.

Проклинаю і бажаю.

Обіймаю – небо краю.

 

3. РАДІСТЬ

Я у сонце по пояс забрів

І купаюсь.

І не каюсь –

Крапелина у древнім Дніпрі.

В грі без правил – безправильній грі,

Не вагаюсь.

Я у сонце по пояс забрів

І купаюсь.

Твоя пристрасть стрілою з-під брів –

На лякаюсь.

Захлинаюсь

Глибиною, де яблуком-гріх.

Я у сонце по пояс забрів. 

 

4. БЛАЖЕНСТВО

Які красиві очі у весни!

Яка свята мелодія бажання.

Тремтить у небі березневий жайвір

Твого звучання сяйвом голосним.

Воно зове у потаємні сни –

Аж погляд сліплять пуп’янки тужаві.

Які красиві очі у весни.

Яка свята мелодія бажання…

Здійнявсь цілунків буревій рясний:

Вуста зім’яв і жаско, і безжально.

Шаленства коні дико заіржали.

Рвонули – і в блаженство понесли.

Які красиві очі у весни. 

 

***

Спокуса забур’янює лани,

А сумніви натоптуються в сіни.

Здавалось кожен лиш дорідне сіяв,

А виросло – спаси і сохрани!

Душа, мов сарна, в колі звірини –

Заслабла ледь – впіймають і насіли…

Спокуса забур’янює лани,

А сумніви натоптуються в сіни.

Налякані примарами вини

Шторуєм вікна – ловимо… месію,

Мов не було Трипільського посіву,

А пряник рабства в ярма не манив.

Спокуса забур’янює лани.

 

***

На снівниці три пасма пряжі –

Хтось переляк в собі пряде:

Обсмоктується судний день –

Цей щось збрехне, а той докаже.

 

З душі притопленій у сажі

Пройдисвіт зиск увесь обдер.

На снівниці три пасма пряжі –

Хтось переляк в собі пряде.

 

Що у прийдешньому розкажеш,

Занурений в єство руде?

Сніги словес, неначе дерть.

Кладе своїм мотивом важіль

На снівниці три пасма пряжі.

 

***

Листок останній рипнув, наче брама,

Прочитано і сказано усе.

Дотлів тепла покромсаний корсет –

Поміж дерев лежить зола багряна.

 

Черствіша день і блякне діорама –

Чиєсь сумління душу сліпо ссе.

Листок останній рипнув, наче брама,

Прочитано і сказано усе.

 

Циганка карти осені зібрала

І кинула за обрій, як гусей –

Наобіцяла – щастя принесеш…

Але його – ні крихітки, ні грама.

Листок останній рипнув, наче брама.

 

***

Від Києва до Києва – хрести,

А в пісні – «ще не вмерла Україна»

Юдола раю чи страшна руїна,

Що встигла будяками зарости?!

 

Чи князювання модерновий стиль,

Чи знов жадоба владу отруїла?

Від Києва до Києва – хрести,

А в пісні – «ще не вмерла Україна».

 

Чом, брате, знову у спокуті стих?

За що страждає, мов Ісус, раїна,

Що вольностей Європі нароїла?!.

Нагай гуляє по свободі спин…

Від Києва до Києва – хрести…

 

Редакція «Української літературної газети» щиро вітає Миколу Боровка з
65-річчям! Козацького здоров’я і нових творчих звершень, шоновний  Миколо Маркіяновичу! З роси і води!