***
«… у помислах, у
труді, у пісні,
її завжди оточували
українські орнаменти.
Такими уставками в
селі не міг
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
похвалитися ніхто.
Ними прикрасило своє
покуття і безсмертя…
»
…І дядина Софія
Села мого Сафо,
Взірець античних форм
Із місяцем на віях.
Життя житами сіє,
Зростає роду ґрот.
І дядина Софія
Села мого Сафо.
І раптом те подвір’я
Згоріло, наче форт.
І мору марафон.
А в уставках – повір’я.
І дядина Софія.
***
Літо украло дядька Андрія.
Дядину – прісна осінь.
Десь загубились у зорянім просі
Праведні душі – роду надія.
Дзиґи миттєвостей – що тут удієш!
Капища згасли на протягах просік.
Літо украло дядька Андрія.
Дядину – прісна осінь.
Дядькові крила – місяця мрія,
В дядини – травами коси.
Спогадів плеса хвиля приносить
Сіті жалю, де з дитинства подвір’я
Літо украло дядька Андрія.
***
Соловейками духи весни
Повертаються в сад України
І зимових хоромів руїни
Розлітаються цвітом рясним.
Ці новини громами посли
Розсилають в заморські країни.
Соловейками духи весни
Повертаються в сад України.
Переливи рулад голосних
В шумовинні зеленої піни…
Творять радісні оди і гімни,
Обдаровують мрії і сни –
Соловейками духи весни.
***
Л. Руденко
Цей білий бант в пшеничному волоссі
Зорянки – попелюшки у селі.
Біліє біло на долоні літ,
Біліє тим, чого не відбулося.
Волошка у вінчальному колоссі,
Як птаха поривається в політ.
Цей білий бант в пшеничному волоссі
Зорянки – попелюшки у селі.
Скарби усі віддати довелося
За поцілунок, щоб відкрилась кліть…
Цей білий бант, цей цвіту білий глід,
На котрий світ – метелик наколовся.
Цей білий бант в пшеничному волоссі.
***
П. Засенку
Поспішає у Любарці день,
Щоб зібрать намистини добра.
І в князівстві засенківських трав
Вщерть напитися диво-пісень.
В них високість відкрив Єлесей,
Їхня щирість – в щедротах Петра.
Поспішає у Любарці день,
Щоб зібрать намистини добра.
Роду-племені звичаїв клен
Дум шляхетність плечем підпира.
Скрипка вольної волі в дворах
Сину спогад любов’ю пряде.
Поспішає у Любарці день.
***
Цілую серце – звуками
до зір
І пальці, що озвучують
папір.
Л. Руденко.
А сніги – завірюхою в коси,
А льоди – частоколом думок.
Зависа стопудовий замок
На душі, де жалоба голосить.
Неба Вчитель схилився і просить
Відпустити той біль хоч на крок…
А сніги – завірюхою в коси,
А льоди – частоколом думок.
Не розбити стражданням тороси,
І не висушить жалем платок.
Сподівання в’яжу у моток,
Тчу надій піснеспів стоголосий.
А сніги – завірюхою в коси.
***
Весна зняла засніжений бушлат,
Аркан брови накинула на мене.
І вже ніяк не втримати стремена
У леті лютім, що шматує шлях.
Салюти квітів і строкатість шляп
Змішалося у видиво шалене.
Весна зняла засніжений бушлат,
Аркан брови накинула на мене.
Прошу одне – вчорашнє не кошлать:
Хай завирують радощі у венах.
Пробачень крам – трави сукно зелене,
Я без вагань до ніг тобі поклав.
Весна зняла засніжений бушлат.
***
Зимовий сон Дніпру востаннє сниться –
На перевалі березня – гонець:
На Яготин понісся табунець.
І до столиці повертає птиця.
Спішу і я на плем’я подивиться –
Відчуть биття нескорених сердець.
Зимовий сон Дніпру востаннє сниться
На перевалі березня – гонець.
У сагах розхвильована водиця –
Митарству крил покладено кінець…
За перемогу стаємо на герць,
Тож до останку, брате, треба биться!
Зимовий сон Дніпру востаннє сниться…
***
Загомоніли на поромах:
На ріллях пізній сніг линя.
І ловить сонце, мов лина,
Калюжі верша вечорова.
За ліс морози відганя
Качиний привітальний помах.
Загомоніли на поромах:
На ріллях пізній сніг линя.
Зерняток дзьобики у сховах
Довбають шкаралупу дня.
Ліс проліски в руці підняв –
Й засяяла весни корона.
Загомоніли на поромах.
***
А сніги, немов біблійні води,
Розійшлися, і відкрився брід
В берегах історії, де рід
Висвятили в націю народи.
Я заброджу чесно без погорди –
Душу огорта тепла ярінь.
А сніги, немов біблійні води,
Розійшлися, і відкрився брід.
Творить світла й радощів акорди
Воскресіння жайвір угорі.
Брунькою проклюнувсь на корі
Образ невмирущості і вроди.
А сніги, немов біблійні води.
***
Тиша згубилася голкою в сіні –
Краплею в морі, а словом в тобі.
І не шелесне отам – на горбі –
Ніч сповідає відпущені тіні.
В шибу вдивляються очі камінні
Схожих висоток, як банок набір.
Тиша згубилася голкою в сіні –
Краплею в морі, а словом в тобі.
Небо ховається в спогадів тіні,
Скапує років надламаних біль.
Програно битву чи виграно бій? –
Не прочитати у сув’язі ліній.
Тиша згубилася голкою в сіні.
***
На ранніх сходах череда пасеться –
Який наїдок з паростків малих?
Та втіха й задоволення для тих, –
Хто у лахмітті лихваря трясеться.
Які жалі? Які страждання серця?
Аби себе зачислить до святих…
На ранніх сходах череда пасеться –
Який наїдок з паростків малих?
Історія! О, як іще гикнеться!
Ще стільки треба побороти лих,
Щоб висвітить і підлих, і святих –
Знайти зерно, що крізь віки проб’ється?
На ранніх сходах череда пасеться.
1.ЗАДОВОЛЕННЯ
Тепло руки і філіжанка кави,
Мелодія Вівальді. І Моне
Смичками фарб розгойдує мене
(Вуста від кави трішечки гіркаві).
В каблучці сяє філософський камінь.
Як суть струни – оголеності нерв.
Тепло руки і філіжанка кави,
Мелодія Вівальді. І Моне
У пучках мислі, як мазок приправи,
Розради-Лади риси вигин гне.
Й досади тінь – вона вже не мине,
Аби ввігнать ніж заздрощів лукаво.
Тепло руки і філіжанка кави.
2. ЩАСТЯ
Обіймаю – небо краю
Маятником огняним.
В лоно вічності вливаюсь
Тишею червневих нив:
Найсолодші – полини!
Найгіркіші – квіти раю.
Обіймаю – небо краю
Маятником огняним.
Я не знаю, а вітаю.
Полонила? – Полонив!
Віддаю. – Не поверни.
Проклинаю і бажаю.
Обіймаю – небо краю.
3. РАДІСТЬ
Я у сонце по пояс забрів
І купаюсь.
І не каюсь –
Крапелина у древнім Дніпрі.
В грі без правил – безправильній грі,
Не вагаюсь.
Я у сонце по пояс забрів
І купаюсь.
Твоя пристрасть стрілою з-під брів –
На лякаюсь.
Захлинаюсь
Глибиною, де яблуком-гріх.
Я у сонце по пояс забрів.
4. БЛАЖЕНСТВО
Які красиві очі у весни!
Яка свята мелодія бажання.
Тремтить у небі березневий жайвір
Твого звучання сяйвом голосним.
Воно зове у потаємні сни –
Аж погляд сліплять пуп’янки тужаві.
Які красиві очі у весни.
Яка свята мелодія бажання…
Здійнявсь цілунків буревій рясний:
Вуста зім’яв і жаско, і безжально.
Шаленства коні дико заіржали.
Рвонули – і в блаженство понесли.
Які красиві очі у весни.
***
Спокуса забур’янює лани,
А сумніви натоптуються в сіни.
Здавалось кожен лиш дорідне сіяв,
А виросло – спаси і сохрани!
Душа, мов сарна, в колі звірини –
Заслабла ледь – впіймають і насіли…
Спокуса забур’янює лани,
А сумніви натоптуються в сіни.
Налякані примарами вини
Шторуєм вікна – ловимо… месію,
Мов не було Трипільського посіву,
А пряник рабства в ярма не манив.
Спокуса забур’янює лани.
***
На снівниці три пасма пряжі –
Хтось переляк в собі пряде:
Обсмоктується судний день –
Цей щось збрехне, а той докаже.
З душі притопленій у сажі
Пройдисвіт зиск увесь обдер.
На снівниці три пасма пряжі –
Хтось переляк в собі пряде.
Що у прийдешньому розкажеш,
Занурений в єство руде?
Сніги словес, неначе дерть.
Кладе своїм мотивом важіль
На снівниці три пасма пряжі.
***
Листок останній рипнув, наче брама,
Прочитано і сказано усе.
Дотлів тепла покромсаний корсет –
Поміж дерев лежить зола багряна.
Черствіша день і блякне діорама –
Чиєсь сумління душу сліпо ссе.
Листок останній рипнув, наче брама,
Прочитано і сказано усе.
Циганка карти осені зібрала
І кинула за обрій, як гусей –
Наобіцяла – щастя принесеш…
Але його – ні крихітки, ні грама.
Листок останній рипнув, наче брама.
***
Від Києва до Києва – хрести,
А в пісні – «ще не вмерла Україна»
Юдола раю чи страшна руїна,
Що встигла будяками зарости?!
Чи князювання модерновий стиль,
Чи знов жадоба владу отруїла?
Від Києва до Києва – хрести,
А в пісні – «ще не вмерла Україна».
Чом, брате, знову у спокуті стих?
За що страждає, мов Ісус, раїна,
Що вольностей Європі нароїла?!.
Нагай гуляє по свободі спин…
Від Києва до Києва – хрести…
Редакція «Української літературної газети» щиро вітає Миколу Боровка з
65-річчям! Козацького здоров’я і нових творчих звершень, шоновний Миколо Маркіяновичу! З роси і води!