На пленері

297

 
Василь СОЛОВЕЙ
 
Над явором сонечко митрою,
Осяяний рай пташні.
Хрести молодіють на цвинтарях
У поминальні дні.
 
Свічки мерехтять між барвінками,
Заклично цвітуть крашанки.
Читаємо пам`яттю згірклою
Рідних могил сторінки.
 
І журно, і наскрізь проникливо
Небіжчики бачать нас.
І жайворін срібною ниткою
Здовкола сшиває час.
 
І цвинтар загойдує спокоєм
На ниточці того шиття,
Так ніби сюди не вихоплює
Нас колообіг життя.
 
ЛАСТІВКИ
 
Між турбот очікуване сталось –
Подолавши холодів заслон,
Ластівок листівки привітали
Сонячне, розвеснене село.
 
Радощі дитячі їх читають,
І світліють очі у старих.
З клекотом в гнізді лелечий танець
Ритуал повернення створив.
 
Метушливе, осяйне подвір`я
Щастя перелітне обняло.
Пригадались з прадавен повір`я.
З ними сподівання прибуло,
 
Що врожайне літо возвеличить
Труджені, незраджені думки,
Доки смутку осені накличуть
Щебетливі на дротах рядки.
 
Тужно вирій западеться в тишу,
Відбринить мембранно об шибки.
Знову гнізда ластівки залишать
Горобцям, як смушкові шапки.
 
 
ГРА
Диявольські ігри строкаті,
Світ від страхів тетерів.
Громи й блискавиці, мов карти
Кидалися з рук картярів.
 
Під ранок згорнулось на спокій.
Роса вмила очі сльоти.
І, наче відіграний в покер,
Радо світанок світивсь.
 
***
У білих садах завірюхи оглядки.
І як би муляж її не подававсь –
Цвітуть молодиці в городах, на грядках,
Щасливі плеканням своїх сподівань.
 
Над обрієм – безмір блакитного краму,
Сягає язичництва сила краси.
Аркан серіалів до телеекранів
Уже не полонить, неначе в ясир.
 
Пощезли зимою навіяні пільги.
Набрались вітри життєдайних звитяг.
Лише в сорочках десь по білому білим
Зима залишила своє вишиття.
 
Від яблунь, од вишень світає над світом.
Душі не дошкульне ніяке сумне.
І навіть гаркавий воронячий мітинг
У радість кружляючи кличе мене.
 
***
Явір спрагло схиливсь на водоймою,
Жнивна спека в задуму взяла.
Хмарка, наче корівка недоєна,
Усамітнено йшла до села.
 
Потяглася до неї жимолость
Всіма пахощами по гаю,
І хмаринка над гаєм схилилася,
Дві зозулі у слід їй кують.
 
***
Щоб свій не оминути шанс,
До світу в сяйві доброти
Перехилялася душа,
Наче жоржини через тин.
 
У полинах, у лопухах
До слова звабно день сміявсь.
По нерозпитаних шляхах
Пішла поезія моя.
 
Я лиш услід, було, гукав:
– Не зневіряйсь, не заблудись…
Луною по моїх роках
Перегук той перекотивсь.
 
СВЯТО ВИШИВАНОК
 
На байдужість нікому навкруг не закинеш,
Вишиванковим святом осяяний Київ.
 
Пестять очі яскраві намиста й коралі.
Я спалахую наче і не догоряю.
 
До Воріт Золотих, де наш князь мов месія,
Вигортає метро вишиванкові сім`ї.
 
Десь у кронах пташні добре чутне втручання,
Географію вишивок мабуть вивчає.
 
І дивується вкрай горобиним наївом,
Як в одномість злилася уся Україна.
 
Я також долучуся до хвилі людської,
На Поділ потечемо живою рікою,
 
Де пророчо проходив Андрій Первозваний,
Де скрипіла історія важко возами.
 
Де від воєн кровиця вкраїнська точилась,
Озивається трепетно в нас доброчинність.
 
І Дніпро, до небес розпростертий велично,
До нещезності пам`яті нашої кличе.
 
***
Вляглася бойова зухвалість,
Не сатаніє ніч німа.
Я синім степом надихаюсь,
Допоки обстрілів нема.
 
То бур`яну суха сопілка
Бринить зі степу щось не в лад,
То Львів вібрує у мобілку,
Аби мій смуток подолать,
 
Що повагом Дінцем причалив,
Звив у душі кубельце десь.
До невимовної печалі
Жаль степу цього, цих людей,
 
Котрих трутизна відлякала,
Що не об`єднує й біда.
Зросійщений Донбас лукаво
На українство погляда.
 
І клятий сумнів тисне груди,
Гнітить невиважений стан.
Проте я знаю – є підґрунтя,
Щоб дух Шевченків проростав.
 
І той зневіру переможе,
Хто волі справжньої запраг.
Хай навіть кров своя й ворожа
В борні дістанеться Дніпра.
 
Отак живу, свідомий тільки –
Цієї долі не зректись.
Ось знову бахнуло, мобілка
Заледь не випала з руки.
 
Нехай би шляк цю погань втрафив,
Що супроводжена з Москви.
Воюємо, давно вже страх свій
Загнали чортові в сакви.
 
***
Степ донецький добіг аж до синіх копрів.
Місяць рухає тіні, сповиті маною.
Повлягалися вибухи дальні, котрі
Розписалися в просторі гучно луною.
 
Заганяється острах щокроку в стопу.
Стрепенулось у серці совине провістя.
Не багаття притухле в холоднім степу –
Фосфорично димить відбіловане кістя.
 
Прогортаєш відчужену ніч сам-один.
Голоси, голоси наростають, як з мушлі.
Кров вкраїнську збунтовує відгук орди,
Як мембрана болюча розгойдує душу.
 
Відбрехали лисиці, відвили вовки.
Плоть людську розтягнули по лігвах, по норах.
Інший Нестор запише в текучі віки
І людський, і звірячий вгамований норов.
 
І безсоння відмуляють сльози сухі.
Відболить, відімре до чужинців огида.
Десь в далекому псковському зрубі глухім
Відсльозиться і згасне свіча панахиди.
 
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
 
Все по колу, по колу, як завжди було.
Мабуть світ дивувати ще є чим.
Той, хто вдавано нехтував кулею в лоб,
З того жарту вже, мабуть, сміється.
 
Щоб зневірою мізки свої не сушить,
Десь заб`юсь, щоб нікого не гудить,
Де осики в трепети тремкі перейшли,
Наче ближчий їм відчай Іуди.
 
Відболить тихо пам`ять моя зорова.
Обтрусившись від глиці і мерви,
Із нав`язливих, клопітних розчарувань
Свою втому здійму на Говерлу.
 
Там, де беркут розправивши крила повис,
Розпов`юся приземленим болем.
І думками з Говерли вертаючи вниз,
Розімкну зачароване коло.
 
НЕ ПОМСТА
 
Наче на паперті тихо стоїш,
Ще нерозкаяний в грішному чомусь.
Сум`ять твоя, як свіча на столі.
Ти мов прибитий до берега човен.
 
Доки ще лик твій не запроменивсь,
Глянеш і дзеркало випхне потвору.
Важко гріховно котитися вниз,
Там де було колись легко на гору.
 
Сяйні шумлять за вікном ясени,
Наче твою заколисують стуму.
Ти ще розправу свою не вчинив,
Ти лиш про ворога люто подумав.
 
Навіть не голосом віщим з небес,
Серцем відчуєш – вже сум`яті доста.
Рушиш, бо переконаєш себе –
То лиш розплата, розплата, не помста.
 
ЛИСТ
 
Правда – холодна гординя.
Лист – наче ніж на столі.
Неперебутним дивом
Вечір в бузках стоїть.
 
Видиво з нього майнуло.
Трунку тих літ напивсь.
Знов перейшов минулим,
Ні в чому не відступивсь.
 
Знов гіркота полинова
Вгортає рядки в єдваб.
Вигаслою луною
Тремтять мовчазні слова.
 
Щоб знов на той біль зіп`ятись,
Вернувшись із бездоріж.
Заходить у душу м`ята
Гостро, неначе ніж.
 
ПРОВЕСІНЬ
На морози перескарживсь ворон.
Вже про радість урожайних нив
Між проталин трепетно говорять
Ніжні язички озимини.
 
Натяком для мене зеленіють,
Щоб я знов минулим полонивсь
І тебе з весняної завії
Знов собі у пам`ять заманив.
 
І, як дивом, захопивсь колишнім.
Ми згоряли у палкім вогні.
У квітучих яблунях і вишнях
Незабутньо світишся мені.
 
А поки що провесінь напрочуд,
Верболози в сонячнім хмелю,
І розкриливсь ворон, наче хоче
Сніг переорати на ріллю.
 
АФРОДІТА
 
Світилася зіркова просинь,
Якась незвична в тім обнова –
То місяць замінив над Россю
Забуте колесо млинове.
 
Ти стежкою зійшла між гречки
В ріку, як Афродіта з піни,
І погляд мій сховавсь у вечір
За віттям яблуком неспілим.
 
Я гіркнув духом полиновим,
Ти ближчала і даленіла.
Вертілось колесо млинове,
І серце лунко стугоніло.
 
Верталась у сріблясте мрево,
Як по відбілених полотнах.
І залишилася для мене
Музейним мармуром холодним.
 
НА ПЛЕНЕРІ
 
Митець, здавалось, був не фаворит.
А, може, випадково серед тиші
Пересварились якось кольори,
Грозу метку на полотні творивши.
 
Митець їх намагався помирить,
Висвітлював, місив і брови хмурив,
Наче хотів себе перехитрить.
Однак натхнення сподівалось бурі.
 
І небом насувалася орда.
І світ увесь завирував у ґерці.
Митець себе від себе викрадав,
Не знаючи, коли цей шал минеться.
 
Доки зійде веселка у вінку
І зглянеться на все вітіювато,
Він в рам`я бгав стихію гомінку
І блискавицю навіть зміг піймати.
 
З опілля знов жовто-блакитний стяг
І голосне зозулине кування.
Натхнення ще не кинуло митця,
Але скінчилося пророкування.
 
***
Час вирію відголосився зовсім,
І навіть ворон горло не дере.
Лиш до листочка спорожніла осінь
Кладе кістляві тіні між дерев.
 
Ще десь далеко зціпились морози,
В озимину в полях загнавши страх.
Через дніпрові схили не пронозить
Величну Лавру гамір автострад.
 
І дзвони вдоста наковтались тиші.
А може їх у сонмищах людських,
Як за непослух, застеріг Всевишній
Притлумити передзвін до Москви.
 
ПЕТРОВІ ОСАДЧУКУ
 
Вже не хвилює й не болить
Минулий час сліпої віри.
Ми геніальні всі були,
Виходячи із власних мірок.
 
Випереджали хто кого.
Йшли по метафору на лови,
Молившись на її вогонь,
Щоб одягнуть в одежу слова.
 
Щоб щедро сяяти комусь,
Ми брали усмішку у сонця,
А що намотане на вус –
Топилось, наче в ополонці.
 
Тепер там кола по воді
І жаль щемить, наче відплата.
І не вбачалася тоді
По всьому крапка ескулапа.
 
Йому однако, хто був ти,
Чи задля слави гнув коліна.
Чи ще зорею пролетиш
З останнього свого трампліна.
 
***
Лоскоче тіло прохолодний плин,
Легоче листям яворів огрядних.
До сонечка город з туману сплив
І заспане опудало на грядці.
 
Я в посмішку свій настрій переллю
З опудала, що стежить без емоцій,
Як соняшника горобці клюють
До глупоти засліпленого сонцем.
 
Я поринав у роздуми не раз,
Звучав увесь і западав, мов клавіш,
І, мабуть, як цей сонях, покаравсь,
Якби був заздрий до чужої слави.
 
КЛЕН
 
З-під мантії сльотавого пошиву
Вже ранку розгортається сувій.
І, видно, клен, як многорукий Шіва,
Повторює раз-пораз танець свій.
 
Щось важиться на днину терезами,
Просвітлення ледь жевріють ази.
А клен наче розхитує державу,
Не те що на негоду терези.
 
Перегойдав і розпач, і веселість,
То сам собі клав палець на вуста,
Мов це його оспівував Єсенін,
Коли хмільним з вечірки повертавсь.
 
ВЕСІЛЛЯ
 
Йшли похмільні і тверезі,
Вже від нас ідем до вас.
Перейшла селом перезва,
А за нею перезва.
 
Заздрісно комусь дивиться
На веселощі села.
Наречена в молодиці
Зашарівшись перейшла.
 
Ряджені вже носять вельон,
Дивина, циганський гам.
Милий поруч ніжний вельми,
Хай нівроку буде вам.
 
Хай недоля не примусить
Горем звіриться в собі,
Як пройшла колись бабуся
З дідусем лихий Сибір.
 
Не дає ходить по лезу
Бубен скрипці, тільки зваж,
Як полинула перезва,
Бо весела перезва.
 
ВІДВІДИНИ
 
Щораз мене у тиху благодать
Несе наче на крилах електричка,
Де ще до неба світиться вода
В старім ставу, занедбаному звично.
 
Той став збирав з усіх Ярешок звіт
Мембраною завербленого вуха.
Він з репродуктора, що височів, як дзвін,
Колись мої найперші вірші слухав.
 
Тепер прибульцем вийдеш на перон,
Зустрінеш, поміж дум своїх, когось там,
Старим школярським писане пером
Хтось вичитає жаль свій за колгоспом.
 
Наллєш на відчеп куплене вино
І йдеш, не поринаючи у соціум,
Одягнеш сяйний, золотий вінок
Ще вранішнього, лагідного сонця
 
І полонишся в щебет по садах,
І втішишся, з пережитком не воїн,
Як біля греблі жебонить вода,
Що витекла з очеретів на волю.
 
БУРШТИН
Затято вимиваємо бурштин
І мову з України вимиваєм.
Зайде душа, як після бурі в штиль,
Однак на серці спокою немає.
 
Знов огортає осад збайдужінь…
Але ж весна! І віщого щось є в цім.
Крізь крони білі, мов крізь вітражі,
Щемливо сподівання додається.
 
І наче обертаючись дітьми,
Радіємо весняному дизайну.
І трепетно, і важиться в цю мить
Сьогоднішнє в розпачливім щезанні.
 
Бо в`яже мову суржику напасть,
Як тать закравшись у її маєтність.
Бурштин до світла з темені допавсь
І, мабуть, над невіглаством сміється.
 
СОБАЧИЙ РЕПОРТАЖ
 
Стежками дитинства, босоніж,
Не збивши з роси намистин,
Селом коротаєш безсоння,
Аби на сновиду невстид.
 
Десь пісня двома голосами
Мабуть з дискотеки брела.
Зривалась, обгавкана псами,
Від фальші позбувшись крила.
 
Протяжним якимсь репортажем,
Вивершуючись до виття,
Один пес до місяця скарживсь,
Мабуть на собаче життя.
 
А, може, той стужений псина,
Що писком до місяця вкляк,
Завив, що господарі сина
З війни не діждуться ніяк.
 
Десь хвірткою вітер торигнув,
А зрештою тиша німа.
Селу, мабуть, сняться тарифи,
Собакам холодна зима.
 
Я стомлений прагнув світанку,
Згорнувши уяви колаж,
Немов зрозумів до останку
Собачий нічний репортаж.
 
***
Словом до слова, як нитка до ниточки,
Поезія тче для рядків муліне.
Я серцем готовий лиш був полонитися –
Вона пригорнула усього мене.
 
І на вороття навіть слід запорошила,
А спереду звивиста стежка й крута.
Осанну на людях я їй виголошував
І знову, як бранець, в самотність вертавсь.
 
Як пташка ота, що співає до безуму,
У пір`ячко навіть не взявши оздоб.
При хаті біленькій, в калині чи безові
Від ока людського сховавши гніздо.
 
І будь-яку відстань, що здалеку вирине,
Готова щораз перемірять крильми,
Аби повернутись сподівано з вирію,
Де так Україна у серці щемить.
 

№13 (201) 30 червня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!