На пелюстках розквітлої троянди
Помітні краплі чистої роси.
Вона чудова, неповторна, справді
Подібної в саду нема краси.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хотів я квітку зрізать, та не в силах,
Дивлюсь на неї, думаю про те,
Що біля нас з тобою все красиве
І ніжне, і чарівне лиш цвіте.
Тому і щастя наше – не омана,
З роками його світло не згаса.
І наче символ нашого кохання –
Троянди пломенистої
краса.
***
Ти мені колись подарувала
Найдорожче – почуття свої.
І про те лиш синє небо знало,
Квіти в полі й весняні гаї.
Як приємно серцем відчувати
Відданість безмежну і палку.
Як прекрасно все життя кохати
Жінку, повну ніжності таку.
Промінь сонця пестить твої щоки,
Ти вві сні жадана, чарівна…
Знову я кохаю тебе, доки
Є в мені ще сила вогняна.
***
Знову квітом дихає природа,
Пелюстковий дощ нечутно ллє.
Стільки років, мила, твоя врода
Серце зачаровує моє.
Я до тебе лину, я зникаю
У безмежнім просторі чуття.
З перших днів я так тебе кохаю,
Ти любов всього мого життя.
Скільки там нам випало, не знаю,
Та ніщо не владне, коли є
Ніжність, що ніколи не минає,
І кохання зоряне твоє.
***
Є в житті момент для оптимізму:
Сходить сонце – вирушаю в сад,
Де у променях, схвильовані і ніжні,
Квіти, що садила ти, стоять.
Ти оберігала їх, плекала…
І тепер – невже дива ще є? –
Погляд їх, тривожний і ласкавий,
Серце зачаровує моє.
Квіти ці зірвати? Ні, не можу.
А вітрець непроханий скубе…
Тріпотіння пелюсток тривожне
Так мені нагадує тебе.
***
Знову сонце над нами і вітер п’янкий.
Все так просто, але – не банально.
Я беру обережно промінчик ясний,
Ставлю в вазу на столик журнальний.
Сидимо на терасі. Над нами бджола
Пролетіла – відстала від рою.
Ми святкуємо тут, а у когось – діла,
Як то кажуть, нема їм спокою.
Ти нестримна така, мов тяжіння земне.
І бентежиш, і звеш, і палаєш.
Як завжди, тихо з розуму зводиш мене,
А в коханні так швидко згораєш.
***
Я приніс ромашки: «Ось, дивися».
Ти мені: «Вже свято? А яке?».
Видно, я помилки припустився,
Раз питання виникло таке.
Виправлюсь, пробач мені, будь ласка.
Але цей букет… Ти лиш відчуй,
В нім ще наше літечко не згасло,
І краси в нім, й сонця досхочу.
Виправлюсь, пробач мені, я прошу.
Нестабільність – випадковий штрих.
Біля ніг твоїх я – подорожник.
А ромашки… Знаю, любиш їх.
***
Радію я, що знову поруч ти,
Що в наших днях не згасла ще надія,
Що на столі троянди пломеніють,
І ми готові сто доріг пройти.
Радію ніжним поглядам твоїм,
Таким пекучим і таким жаданим.
І нехтуючи гамом ресторанним,
Ми зустріч нашу переносим в дім.
Коли ми разом – зайвий цілий світ.
Під дзвін бокалів повторю я слово,
Яке по сутності давно не нове,
Але приємне слуху стільки літ.
Радію я, що ніч дарує нам
Всі переливи почуттів глибинних.
Таких бажаних і таких нестримних…
А вся печаль залишиться дощам.
***
Ти нахилилась і мене поцілувала.
У цей момент з небес скотилася зоря.
Та більш нічого вже для нас не існувало
В цю теплу літню ніч – лиш ти і я.
Твої вуста мене голубили так ніжно,
Від насолоди подих я затамував.
І ми пливли на хвилі пристрасті неспішно,
Мов одинокий океанський пароплав.
Коли ж над обрієм з’явились світлі плями
І синій ранок у вікно прошелестів,
Ми засинали зі щасливими думками
Про дивну силу наших почуттів.
***
Загадкова ти,
Мов казка без закінчення,
Мов вночі серпневий зоревій.
Мабуть, тому, що у церкві ми не вінчані,
Повно тайн в твоїй душі палкій.
Я гублюсь в тонких тенетах ребусів,
Йду наосліп майже кожну мить.
Сокровенне приховала недаремно ти –
Щоб мої бажання подражнить.
І мене так вабить мила загадковість.
Без фантазій плин життя нудний.
Відгадаю все, бо в снах моїх казкових
Тільки образ неповторний твій.
***
В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знаходив я любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.
Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,
І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
м. Київ