На Київ день одяг корону

 
Василь СОЛОВЕЙ
 
ПЕРЕДЗИМ’Я
Похапцем, без натяку погроз,
В осені, що в задзеркаллі літа,
Як ревнивий парубок, мороз
Витолочив спересердя квіти.
 
Що ж ти, грубіяне, наробив, –
Засльозилась зажурившись осінь.
Сяйво від калин і горобин
Покотилось у холодні роси.
 
МУЗА
Впав тремкий неспокій, наче в лузу,
У сплетіння роздумів туге.
Снилося – вередувала Муза,
У реальність виштовхала все.
 
Де нема від писанини зиску
І пошани ні на гріш нема.
Не збулись відвідини паризькі,
Прикрість лише визріла німа.
 
Вихлюпнула осуд весь назовні,
Щоб собі намарне не пишавсь,
Домовчала тихою сльозою
І нечутно десь у ніч пішла.
 
Лоскотався, лащився світанок,
Хоч і драматизму сон зазнав.
Підселився сумнів наостанок –
Чи то Муза снилась, чи жона.
 
КОМПРОМІС
Доки доля обирала шанс,
Обрієм незвіданим сповитий,
Жінка в тебе назавжди зайшла,
Наче нерозкаяна молитва.
 
Ти її ревниво бережеш
І немов довершуєш собою.
Чи щасливий, хтось спита, – авжеж.
І не вділиш ані крихти болю.
 
Не обмовишся про компроміс,
Що твоє оберігає диво,
Що себе переконати зміг,
Що душа насправді двоєдина.
 
ОСІННЯ ЖІНКА
Осіння жінка – як медова груша.
Достиглість звабна виповнена в ній.
І ніжнослів`я наше без окрушин
Бринить в душі на сріберній струні.
 
Десь молодість її зійшла на пристань,
Та час не кинув з розпачем весла.
Щасливо відбуяла материнством
І в сутінь власних роздумів зайшла.
 
Вона ще сяйно радістю зігріта,
Лиш смуток, наче пізній джміль, дзурмить.
Щемить душа у незабудках літа
І в тихому передчутті зими.
 
Не переймайте спогади літами.
Не натякайте, як збігає час.
У неї в серці не будіть литаври,
Що добігають лунами до нас.
 
ХВОРІСТЬ
Сльотаво на серці, зневіра
Підточує мій оберіг.
Зимою підкинутий вірус,
Щоб геть не ступить за поріг.
 
Відчув себе наче забутим
І без життєдайних затій
Збродивсь, як вишняк у бутлі,
У прісному хатнім житті.
 
Здається, без наміру злого,
Лишень хтось мене сколихне,
Я вистрілю корком чи словом,
Що буде хмільне й запальне.
 
ТРИВОГА
День осінній такий нетиповий.
На тривогу схилилася вись.
Золотими мечами тополі
По Вкраїні довкруж піднялись.
 
І тривога у душі запала,
І щемить неприкаяна мить.
Як в Січі, про ворожу навалу
Пишуть в небі  осінні дими.
 
За полемікою, за шинками
Знов той самий з історії шок.
Доки згоду у себе шукали,
Ворог знову той самий зайшов.
 
Відцураймось підступного «брата»,
За віки йому склавши ціну.
Прокладім через душі загати
І з`єднаймо в китайську стіну.
 
***
На Київ день одяг корону
На княжий з гонором манір.
Застигли навіть маскарони,
Ревниві до спокуси німф.
 
Не дістає, здається, скруха
До сяйних пагорбів святих.
Нема війни, нема розрухи,
Лиш магма в душах клекотить.
 
І попри викликів лукавих
І гамірних міських суєт,
Нам Київ чується вулканом,
Що під короною встає.
 
Повислизали десь чесноти
З Воріт, давно не Золотих,
І спрага духу очисного
Себе і Київ зберегти.
 
ЛЮБОВНИЙ ХМІЛЬ
У часі не замулився, не щез
Таврійський спогад, прогортає сутінь.
Заобрійних могил проймає щем
І скіфських баб затаєна присутність.
 
Степ асканійський, ковила руном
І місяць повновидий, мов на чатах.
Там амфору з найдревнішим вином
У сум`яті не зваживсь розпочати.
 
Лиш очі в очі синяву олив
Переливала виборена змага.
Лиш руки лебедіючи пливли
І хвилювала кров її засмага.
 
Як степ той, що не звідав чересла,
Та амфора магічну мала силу.
Комусь дарунком долі перейшла.
Мені – лиш хміль любовний залишила.
 
***
Час недоторканих оглядин.
Від них п`яніла голова.
Палала ти в саду в трояндах,
І я не зваживсь рятувать.
 
З твоїх емоцій пережитих
До мене линула душа.
Я всім єством не інквізитор,
Але тим полум`ям втішавсь.
 
Ти простягла вогонь в букеті
І зашарівся я либонь.
А восени калини кетяг
На коровай ліг нам обом.
 
НІЧНИЙ ПЛЯЖ
Десь під нами згубилась Почайна,
У літопис вдихнувши життя.
Ми злилися в годинник піщаний,
В лійку часу течуть почуття.
 
На Поділ місяць стругом причалив,
Між вогнів пригубився, пригас.
Пляж на двох, як і ніч, лиш Почайна
Десь мабуть підслуховує нас.
 
***
Заблукало літо в полинах,
Відгукнулось у жалях зозулі.
Лише пам`ять ходить коло нас
І навзаєм ще обох малює.
 
В радість знов листи перечитать,
Видобути з них, як вперше, перли.
Мабуть ми в крилатих почуттях
Порізно здіймались на Говерлу.
 
Час гірською річкою спливав,
Тож за недомовлене не сердься.
Заплети у музику слова
Лише ті, що не минають серця.
 
З нас ніхто ні в чім не завинив.
Може я від болю навіть скрикну,
Лиш почую, як із далини
Жалісно озветься твоя скрипка.
 
ДІДУСІВ ЛИСТ
Онучку мій, ще для зими пора.
Хурделиці висвистують з чортами.
Ми біля грубки з котиком щораз
Твого листа у роздумах читаєм.
 
Мабуть ти вже без літньої снаги
Стаєш потрохи до села байдужим.
Доки зима, морози та сніги,
Лінивістю міською занедужав.
 
Нам з котиком від читаного жаль,
Що хворий і до школи йти несила.
Ти по весні не гайся, приїжджай
І знову будеш дужий і щасливий.
 
Побігаєш де ніжний моріжок,
Де твій дідусь колись маленьким бігав.
І на якійсь, можливо, зі стежок
Наздоженеш його дитячу втіху.
 
А за селом, де простір навкруги,
Де вітерець легкий пасе худобу,
Голублячись петрові батоги
Геть проженуть оту міську хворобу.
 
***
Ще не раниму рань як зілля п`єш,
Роса жертовно заглядає в очі.
На обрії блакитно постає
Савур-могила видивом пророчим.
 
Поляже тут одвічних бід носій,
Затьмаривши в очах думки розкішні.
Трава візьме чужинця на ножі
І переможно проросте між кістя.
 
ВОРОН
Осінній овид мрякою покривсь.
Пручавий протяг хилить у неспокій.
Смола скрапає з воронових крил,
Літа за ним ген-ген які глибокі.
 
Під ним то з хробаками борозна,
То труп`я десь, вже по якому розчерк.
На косовицях смерті – хто міг знать –
Довбав, можливо, й не чужинські очі.
 
Хто-зна він скільки віку налітав,
Скорботно надивився на руїну.
Він мудрий, але хто його спита,
Якою хтів би бачить Україну.
 
Холодну пряжу вітровінь снує.
Гойднеться ворон, ніби мряку скине.
Міркує щось своє. Чи й не своє.
Але його цей простір до загину.
 
ІЛОВАЙСЬК
Кров’ю й злобою залитий,
Дими Іловайськ снує.
До Бога після молитви
Говорить старий боєць:
 
– Боже, всі наші втрати
Видно Тобі згори.
Сусід, що нам палить хату,
Теж у вогні горить.
 
Звіріє ординська нечисть,
Бо слави їй тут нема.
Війна , що прийшла, минеться,
Лиш прірва буде німа.
 
Здавалося нам в облуді,
Братання не мало меж.
Та ницість ницістю буде,
Хоч як її не мереж.
 
Довго тужила бандура,
Гнулись надміру, і все ж,
Боже, країною дурнів,
Віримо, нас не назвеш.
 
Це Ти допоміг нам встати,
Встати-таки з колін,
У волю свою вростати
Пагонами поколінь.
 
***
Відшуміло, з болем відгуло.
Стихли трубадури і поети.
Перебіг радянщини галоп
І запався, так би мовить, в Лету.
 
Але кола, кола по воді
Ще гойдають часом хвильки звідти.
Викинули з пам`яті вождів,
Витрясти лишилось заповіти.
 
БУЛЬВАР ШАМО
Ось-ось і сутінь, наче в обичайку
Русанівку вже зможе обійнять.
Колотяться довкола мене чайки,
Так ніби з ними я у склянці дня.
 
У вечір осідаюся, спонтанно
Зайде якась у серце благодать
І довго будуть сяючі фонтани,
Як дириґенти, настрій мій гойдать.
 
Вернусь на міст уже без крику чайок,
Залишивши бульвар десь отамо,
Аби у сні моїм не сперечались
Давидов з композитором Шамо.
 
Я серцем приголубив зміни кожні,
Жалю не залишилось ні за ким.
Хай музика з бульвару переможно
До мене лине на Березняки.
 
ПАМ`ЯТЬ
Ще гріється ночами комашня
До ранку в бур`яновому кожусі.
В подвір`я, у занедбаний вишняк
Печаль заходить в клопітній зворусі.
 
Печаль заходить, важко їй будить
Заснулу пам`ять в ностальгійнім стані.
Ось-ось її застануть холоди
І витиснуть тепер тепло останнє.
 
Вона ішла й верталася не раз,
Де хата обернулася дровами,
Відкланявшись сусідам, без образ
Подаленіла їхніми димами.
 
Десь, може, біль залишився в золі,
Зело натрапить коренем і згіркне.
І пам`ять часом ходить по селі,
Не торгаючи ні до кого хвіртку.
 
***
У спогадах свій позитив
Цінує пам`ять недірява
Та час несхибно поза тим
На бережливість розділяє.
 
По чомусь вже й нема знаку.
Лиш те, що перейшло крізь серце,
В душі, як у запаснику
В картинах, ревно бережеться.
 
ПЕЙЗАЖІ
Не чорнив словоблуддям у сажу,
Не зрікався, що б там не було.
Дорогі ці обійми пейзажів,
У які заплелося село.
 
Я за їх видозмінами стежив,
Повнив пам`ять свою, милувавсь
І колись недолугим пензлем
Намагався їх малювать.
 
Син звабливу ту пристрасть продовжив.
А мені пригорнулася суть:
Серце любляче – також художник,
Почуттями малює красу.
 
І слова виринають єлейні,
Їм, хмільним, не під силу мовчать,
Коли весь дивосвіт галерейно
Відбивається ніжно в очах.
 
Але скільки б не входило вражень
В мою душу, тісну, як салон,
Найдорожчі – ті перші пейзажі,
У які заплелося село.
 
ТИХЕ ПОЛЮВАННЯ
Мрячило зранку, навіть поливало,
Та вірші нас здіймали на Парнас.
У товаристві тихе полювання
І вабило, і притомило нас.
 
Ми зголодніли, врешті й ліс порідшав,
І сонце з трав уже спило росу.
І на пеньку, немов на сковорідці,
Звинувсь лискучий вуж у ковбасу.
 
Полуднявши, ми чарувались лісом,
Що таїну з минулого плекав.
І для вужа, що на осонні грівся,
Розважливо лишили молока.
 
Ми квапились доповнити корзини.
І вуж, мабуть звільнивши з нас гіпноз,
Ледь написав щось на піску курсивом
І десь до свого племені поповз.
 
***
Клен роздягнувсь, осяяний весь навстіж.
В екстазі хвилювавсь, переватрів.
В жарінні листя танець нестенарський
Танцює під мелодію вітрів.
 
В думках зелених він не сподівався,
Що доля оберне усе навспак.
Він рветься, та заземлений одначе,
Щоб біль свій обернути на гопак.
 
Але й до нього щастя на хвилину
Верталося, коли він спокушав
Збирать його листочки, як вуглини,
Щоб зігрівалась радістю душа.
 
ГОЖИЙ ДЕНЬ
Єднають півні два села
Крізь гомінливу залізницю.
Осіння туга, як смола,
До серця прагне притулиться.
 
Вона, одягнута в туман,
Бреде від ночі до світання.
В картинах славних і томах
Її сліди як тиха тайна.
 
А тут заплуталась в колаж
Вогнів, дротів станційний згусток.
З села ідучи до села,
На рейки впала самогубцем…
 
Горлають півні залюбки,
Без нарікань і без огуди,
З якогось боку все-таки
Захмелене село розбудять.
 
Полине радість між людей,
Що в серці і думках осіла.
Засяє врешті гожий день
І зблисне на чарках весільних.
 
***
Згадують завдячні поетеси
Давніх залицяльників своїх,
Що пішли у вічність без Дантесів,
Взявши слави, наче на паї.
 
Згадують, як з ними в резонансі
Творчо підіймались на щаблі.
Втім про тайни, що не мали шансів,
Розголос давно переболів.
 
Згадують для себе як пророків,
Аби час їх забуттям не вкрив.
Згадують без зайвої мороки
Оперіння своїх юних крил.
 
Заздрість десь могла кубельце звити
Для думок сторонніх, а проте
Завжди було звабливо дивитись
На талант незрілих поетес.
 
І навзаєм тайний порух Євин
Викликає пристрастей злиття.
Спогади – відробини взаємин
І комусь подовження життя.
 
МАВКА
Засклила холодна слюда
Діброву й заврунені злаки.
Дощ у вікно заглядав,
Печаллю осінньою плакав.
 
А в ніч буревійних тирад
Мій сон до нестями зіжмакавсь.
Я кинувсь вікно протирать –
Явилася Лесина Мавка.
 
За нею лиш чорна гряда.
І відчай під серцем заквилив –
Я ж юним тебе виглядав,
Чого ти на старість явилась?
 
– Я завжди з тобою була,
Щоб ти сподівався на весни.
Я прагла казок і балад,
А в тебе лиш лірика скресла.
 
Нехай празникує душа,
Коли до краси є молитва.
Тому ось до тебе прийшла
Цей сум на обох розділити.
 
І час перемчав у галоп,
Вернувся в незвідану тайну.
І ніжно до млості було,
Як в першім своїм прочитанні.
 
***
Блукаю, наче в лісі, у піснях,
Близьких і ген за обрієм далеких.
Таку глибінь незвідану пізнав,
Наче десь тут лишив мене лелека.
 
Бо коли ніс – вже чулася війна.
Батькам пеклось, щоб ми були спасенні.
Минулося. Як скалочку, виймав
Зі свого серця завжди біль пісенний.
 
Але в житті мелодія щемка
Рівняла настроєві перепади.
Об чужу мову, як усі, спіткавсь,
Та рідна не давала мені падать.
 
Що глибше в пісню – далі від сум`ять.
Зневірою нас час не запорошить.
Не стомлюйся, співай, душе моя,
Доки від пісні резонанс хороший.
 
РОМАНС
Коли зійдеш до тихого причалу,
Дніпру вклонись, він очевидцем був –
Ми тут світанок щастя зустрічали,
У почуттях не маючи табу.
 
А потім осінь золотом зухвала
Про твою зраду мені склала звіт.
Така пожежа ревнощів палала –
Очам довкола застилала світ.
 
Не запливай тепер до мого смутку,
Щасливого не збудеться злиття.
Не зміг мій глузд з тобою розминуться,
Але замкнув у серці почуття.
 
То ж як зійдеш до тихого причалу,
Дніпру вклонись, звільнися від оман.
Я з юних літ від нього взяв причастя,
Тепер йому ця сповідь як романс.
 
ДВІ ТРОЯНДИ
Від залицянь аж ген колись,
Як диво, як проява,
Колючками тобі вп`ялись
У серце дві троянди.
 
Обох у любощах пізнав,
Збудив дівочу тишу,
Їх ревність, як троянд війна
Десь в Англії колишній.
 
Червона в сяючій красі
Наче зірниця стала.
І біла крізь ментреги всі
Донині будить старість.
 
Хай трепет той десь ліг на дно,
Роками ревно скутий,
Омана кличе все одно
До нього повернутись.
 
Бо почуттями не зів`яв.
Живильна пам`ять є в цім.
І тихо молодість твоя
Іздалеку сміється.