Василь Карп’юк (нар. 07. 06. 1988 р. у гуцульському селі
Брустури) – поет, прозаїк, публіцист, автор збірки вибраних творів «Мотлох»,
поетичної книги «BRUSTURY» та низки публікацій у періодиці («Київська Русь»,
«Буковинський журнал», «Українська літературна газета» та ін.), лауреат
всіляких літературних премій («Смолоскип», «Гранослов», ім. О. Гончара та ін.),
учасник низки мистецьких заходів («Фортмісія», «Потяг до Яремче», Літературний
фестиваль у рамках Форуму видавців у Львові та ін.), організатор літературного
фестивалю ім. Т. Мельничука, ініціатор створення мистецького угрупування «Люди
з вагітними головами», автор культурно-мистецьких програм на
івано-франківському обласному радіо, учасник музично-літературного проекту
«Оркестр Бобовата».
Блоґ: http://karpjuk.livejournal.com
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так важко не казати
Що можна оніміти
Не слухайте моїх слів
Бо вони дурні
І це фальшива самокритичність
Волога земля дихає мені в спину
І посилає свого посланця – мурашку
Щоб та вкусила
Роздавлюю пальцями
Толком не розгледівши
І розумію що мурашка була гарна
Я б навіть міг на ній оженитись
Тату
Я вбив свою дружину
А вашу невістку
Коли ви маму не били жодного разу
Мої слова вас дратують
Бо я плету нісенітниці
Кажете
Щоб укус замазав одеколоном
А я питаю коли буде похорон
А ви кажете що
На кінський великдень.
* * *
Іде чоловік
З гарбузом замість голови
Кажу: «Слава Йсу!»
А він не відповідає
Бо не має рота
Мама мовить
Аби йшов розбити отаву
Бо забуду як пахне
І я подумав що справді
Забув
Як тепер знатиму
Що то отава?
Спитав би у чоловіка
З гарбузом замість голови
Але він також не знає
Запаху
Бо не має носа
Мама каже:
«Йди зажени теля,
Бо забудеш як виглядає!»
Пригнав теля додому
А виявилось
Що то сусідова вівця
А чоловік
З гарбузом замість голови –
То сусід.
* * *
Їхав у таксі
Поруч сидів Тарас Мельничук
Я хотів взяти автограф
Та не мав під руками
Ані «Чаги» ані тритомника
І тоді попросив його
Сказати щось мудре
Яке в біса мудре? –
Обурився Тарас Мельничук –
Хіба я схожий на професора?
Та ні але у вас
Така сива борода
І такі сиві вуса
І сиве волосся
Тим паче! – знову мовив Мельничук –
У мене все сиве
Я Сивко-бурко!
АРКАН
АПОКРИФ
Апостоли у постолах танцюють аркан
А Ісус за цим спостерігає
І добра усмішка з’являється
На Його обличчі
Останній танець
Перед відходом до Галілеї
Остання мелодія
Жалібної скрипки
Що так пронизливо
Награє знайомі мотиви
Спітнілі чола апостолів
Переливаються сонячним промінням
А тонкі лляні сорочки
Прилипають до вологих тіл
Й увиразнюють візерунки
Вишиті їхніми жонами
Котрих сьогодні бачать востаннє
І востаннє чують запальні ритми
Гуцульського аркана
Ісус поважно вирушає в далеку дорогу
Й апостоли прямують слідом за Ним
Лишаючи у споминах
Дивну мелодію
Що ніколи не згасне
У їхніх серцях.
БАЛАДА ПРО ДАВНІХ ЛЮДЕЙ
Спітнілі книжки
Внесені з холодної кімнати
В теплу
Схожі на заплакані лиця
Давніх жінок
Яким не вистачало терпіння
Зрити у вікно
З котрого видно всі шляхи
Не пройдені кимсь
І вони йшли у поля
Щоб стати деревами
Така собі Партія зелених
Століття минулого чи поза…
Трагічні долі
І
Фатальні сюжети
Над якими спекулювали
Кобзарі
І
Бандуристи
А все через надлишок часу
Не було служби зайнятості
Знаєте
І йшли жінки в поля
Довго стояли босими ногами
На одному місці
Відрощували нігті
Які згодом вростали в землю
І перетворювались на коріння
Логіка безсила
І дарма що її називають
Вічно живою
Адже суть не у
вростанні
А в зрубуванні
Давніх дерев
Давніми чоловіками
Які вернулись
З непройдених шляхів
І не застали своїх жон
Що гріли їх теплими тілами
А тут прийшла зима
І чоловіки пішли рубати
Дерева на дрова
Щоб хоч трохи нагрітися
Вони справді будуть зігрітими
Правда востаннє
Бо на ранок
Кожен помре од загарі.
* * *
Я перестав боятися співати –
Моя співанка ллється як вода,
Котру вустами хочеш цілувати
У спеку, як цілує молода,
Коли вже можна, бо уже із церкви.
Зриває вйльон спраглий молодий
І труться, наче яблука на терці,
Аби лиш рано дєдя не будив.
А я сиджу з колєґами у буді,
Де стіл весільний вкритий чим не хоч
І посуд порожнять голодні люди.
Півлітру з-під брезенту потороч
Сягає. Без закуски розпиває –
Закуску діставати не резон,
А нарід за столом уже співає.
То на весілля рушився сезон!
Я перестав боятися співати –
Горівка в горло ллється як вода.
«Женися хлопче», – говорила мати,
Та вже моя віддалась Молода.
* * *
Вже трохи підхмелений хочеться ще
Ще трохи або ще багато
І я помираю холодним дощем
І плаче дощем моя мати
Не плач моя мамо або ще поплач
Вже більше не меш голосити
Я вбогий месія багатий палач
І можеш про щастя просити
Звичайно не дам бо не в силі моя
Душа у вині захлинулась
І серцем повзе в підмурівку змія
І всі ахіллеси поснули
Лоскоче у п’яти то певно мене
Кохана прийшла веселити
А мати в долонях своє серце мне
Та ж мамо не тре‘ голосити
Вирощуй косиці могилу мою
Прикрасиш неначе ялинку
А тато хай стисне у пальцях змію
Й зіграє немов у тилинку.
* * *
…де могили наших поетів?
Василь Голобородько
Кажу:
Був на могилі поета
Молився за упокій душі
Чую:
Ніякого поета там не було
Одні кістки
А мо‘ й без них
Кажу:
Але ж на хресті писало
Такий-то такий-то
Український поет
І роки народження та смерті
Чую:
Писало то й писало
Багато чого може писати
А поет коли помирає
То його вже нема
Тіло є а його нема
Кажу:
А де він міг дітися?
Хіба пішов до Бога
Чую:
У Бога вже є один Поет
А решті він дає направлення
На книжкові полиці
Кажу:
Ага то бібліотеки книгозбірні –
Це такий рай для поетів
Чую:
Це таке пекло
Рай – коли їх звідти
Забирають.
* * *
зрізав прутика з верби
і подумав що йтиму по ньому
але кострубатий прутик –
нові сандалі можу подряпати
взяв маленьку сокирку
і тешу
корую
говоріть до мене
а я не почую
кора розлітається
в сокири питається:
– сокиро-сокиро
чи не хочеш миру?
– не хочу миру
хочу масла і сиру
і здер кору з прутика:
аж той став біленьким
аж той став гладеньким
аж той став слизкеньким
і з’їхали мої сандалі з прутика
і нікуди не зміг піти
* * *
Господь кладе свою руку мені на плечі
І каже: йди!
Переступаю гори і доли
Будинки
І
Людей
Аж чую – важчає рука Господня
Аж хребці у попереку хрускають
Переступаю купини і калюжі
Каміння
І
Собак
Аж придавлює мене рука до землі
І повзу як вуж
як гадина
Аж мурахи по мені лазять
І всякі комахи
Вже вони через мене переступають.
м. Івано-Франківськ