“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
УРИВОК З РОМАНУ У ВІРШАХ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якось святкового, Хрещенського, вечора
перечитував старовинні народні думи,
серед яких була й «Маруся Богуславка».
І так зримо побачив її, чорнооку, чорноброву,
небесної краси дівчину-бранку,
що не зміг розлучитися з нею
на останньому рядочку,
на останнім слові цього
дивовижного твору
і ніби почув її голос…
СПОГАДИ
ЧАСТИНА ПЕРША
− Вночі прокинусь і лежу довгенько,
І подумки знов лину до Русі…
Чи там живі ще милі тато й ненька,
Що, певне, й очі виплакали всі?
Вже п’ятий рік турецької неволі,
А сором ще й тепер не полиша.
Здається, й не голодні, і не голі,
А все одно як голою душа.
Коли везли, то, кляті, вибирали,
Щоби були шляхетної краси
І щоб сорочку груди напинали,
Як напинає вітер паруси.
А я ж зелена, мов листок капусти,
Бо зовсім ще дитинячі літа.
Поліз один за пазуху − там пусто.
«Ну хай тоді в каюті підміта!»
Все далі й далі від кордонів руських.
Ну а назустріч, в небі, журавлі!
Журавлики, ріднесенькі, братуськи,
Візьміть й мене до рідної землі!
Яких жахів зазнати довелося!
Який страшний тоді зазнати глум!
Схопив мене, катюга, за волосся
І, як щеня, − в смердючий чорний трюм!
А там людей − неначе б оселедців!
І в кожного не те, так се болить.
Дадуть води − й горобчик не нап’ється,
А треба ж на три сотні розділить!
Напівживі. Але зі мною милі.
Якась нещасна дошку колупа.
Бо за бортом же − чути! − плещуть хвилі,
Хоча й солоні, кажуть, як ропа.
І день крізь день − жара, задуха, давка…
− Ні, це не трюм. Це, мабуть, нам − труна…
А звідки ж ти, маленька?
− Богуславка.
− О-о, нам знайома ваша сторона.
Авжеж, красива, ще й, того, − багата.
А річка ж там, здається, зветься Рось?
− Так-так, я помню, нахваляв і тато,
Якому скрізь бувати довелось.
− А батько ж хто?
− Священник. Я − попівна.
− Багаті ж, мабуть? − й кашель із грудей.
− Та не сказать, щоб повно там чи рівно,
Але жили не гірше за людей.
− Ото ж бо й те: вік жити й не тужити б!
Як мовиться, до смертного одра…
Наїстися б зеленого їм жита
Й полопатись! Розпроклята орда!
− І що воно таке, скажіть, за люди?
Хапають, як худобу, і женуть!
− Розбійники! Чи ви не ба`? Приблуди.
З отих, що і не сіють, і не жнуть!
− Та так і є. Така, мабуть, порода.
Не знають, видно, змалку інших втіх.
Он, пташку − й ту тримати в клітці шкода,
А це ж людей! Такий страшенний гріх!
− Хіба ж то втіха? Та Господь із вами! −
Одна з сусідок носом вже клює.
А друга тре пучками між бровами.
− Марусю, а, крім тебе, діти є?
− У мами й тата? Ні, я в них єдина.
− Ох-хо-хо-хо!.. Яка ж тільки біда!
То, я дивлюся, це вже другу днину
Отой турчин на тебе погляда.
− Та був би тато − він би їм поглянув!
Дарма, що битись сан забороня.
Він вже колись відбив отак Уляну,
Стрибнувши під татарського коня.
Увечері пішов шукать курчатко,
А тут якраз і стався той набіг.
Розказував, що занімів спочатку,
А потім як схопився за батіг
Та попід гору, де тропа збігає,
Та зусиміць по морді жеребця!
Той заіржав, що аж луна за гаєм!
Й матуся аж змінилася з лиця.
Уляна потім ні на крок від хати,
Та все старалась якось між людьми…
Коли людину так наполохати,
Вона тоді й «на сідало» − з курми.
− Ох-хо-хо-хо!.. Мої ж то ви дівчатка.
Чи вам ото було гуляти край? −
І знов мене розпитують спочатку −
І про рідню, й про весь наш рідний край.
Про всіх згадала: і про маму, й тата,
Про річечку, обсаджену лозою,
Згадався навіть песик волохатий,
Та так, що знову вмилася сльозою!
Поплакала та й умостилась спати −
Про все ж, здається їм розповіла,
Лиш про одне не сміла доказати −
Що вже тоді закохана була.
Воно ж, здавалось, дівчинці не личить
Про щось подібне й розтуляти вуст.
А він же був… ну, й справді справжній лицар,
Хоча й ледь-ледь засіявся той вус!
Він поруч жив. Й почав мужніти рано,
Хоча й не знав тривних ізмалку страв.
І був козак, і кликати − Богданом:
Батьки молились − ось їм Бог і дав!
А як молились!.. Років десять, бідні!
(Хай буде іншим, недолугим, страм!)
Стояли і заутреню, й обідню,
І ввечері ходили в Божий храм.
А більш − вона, будь-якої нагоди,
Не тільки у неділю й празники,
Бо підіймались часто у походи
Та йшли кудись удалеч козаки.
Виходив полк. Обабіч бігли діти.
Жінки як зняті тільки-но з хреста.
Ворожим планам вчасно запобігти −
Походу філософія проста.
Виходив полк. Страшні війни закони.
Стоять жінки − визорюють свого.
Таке вже велелюддя й сотні коней,
А очі бачать лише одного!
Виходив полк. І корогви качались.
Ну, начувайтесь, кляті вороги!
Та шляхом цим для декого й кінчались
Недовгі і сумні його шляхи.
Виходив полк. Обоз іззаду рушив
(Без провіанту як же на війні?).
Ну а жінки − суворі й непорушні,
Як половецькі баби кам`яні!
Про це усе я чула від матусі −
В зимові свята, в світлую Йордань,
Бо так набридну, наче муха в вусі:
− Ну, розкажі-іть…
Що хоч ти гопки стань!
− Тріщав мороз, і лід тріщав на річці,
І сніговій, мов різаний кабан.
Відчиниш двері − холод по долівці,
Як восени долиною туман.
І так мело − не знати, на що й схоже!
І цяточки ж не видно на дворі.
Таке мело, що вранці перехожий
Спросонку спотикавсь об димарі.
І все ж таки як затишно удома!
Й хоча мороз віконця вишива,
Та навіть в хату внесена солома
Ворушиться, зігрівшись, як жива.
− Розкажете, матусенько?
− Ну, слухай…
− І знов мені − про давні ті літа.
Це не «Псалтир», бо той влітає в ухо,
А з іншого одразу й виліта!
Розказують… Надворі не вщухає.
Вітри, здається, навіть стіни гнуть.
І мама все частіше позіхають
І хрестять рот, щоб зле не проковтнуть.
Ну, а замовкнуть − знов про щось питаю.
Моя ж цікавість вже не має меж!
Та ще й, немов зненацька, навертаю,
Щоб розказали й про сусідів теж.
− Це ж про яких сусідів − про Шабленків? −
Ховаюся обличчям в подушки.
− Оце так-та-ак, − сміються ніжно ненька, −
А чи давно ж просохли пелюшки?
Це, мабуть, сняться декому кислиці!.. −
(А я ж тоді й сама вже не своя!)
Затим погладять ніжно по голівці:
− Дитиночко ж дурнесенька моя!
− Бо я ж, було, товчусь біля віконця.
А він іде. Дорогу розвезло.
Не так, мабуть, радів наш предок сонцю,
Як я йому, що аж влипаю в скло!
А він високий. Руки й плечі дужі −
Воно ж помітно навіть і здаля:
Обходить чи стриба через калюжі,
А голову й на крихту не схиля.
Несе її шляхетно й гордовито,
Неначе зроду й не взнавав біди…
Не схилиться ж ні перед ким на світі,
Хоч зверху вистав скляночку води −
Всю донесе й краплини не розхлюпа!
А то ще й глянуть може звисока.
Тоді ж якою має бути люба
Такого ось красуня-козака?!
Мені такій і в слід же не вступити!..
Така, мабуть, що й сонцю відчиня.
І хоч там кажуть, що з лиця не пити,
А як воно − ну геть сороченя!
«То ж яйця драла», − кажуть люди здавна.
Так соромно, що аж лице горить!
Чи я ж залізти на дерева здатна
Та ще й гніздо сороче розорить?
Була маленька − ще й пускала нюні:
− Чи вам не гріх ото так дратувать?
Чи я ж могла знущатися з манюніх?
Та я ж їх ладна з рота годувать!
Було, було… Й закінчилось бідою,
Хоч ти тут плач, хоч бийся, хоч кричи…
Було й спливло, як ночви за водою,
В якусь таку − аж страшно! − далечінь!
ВІД АВТОРА:
Чи так було −
брехати не беруся.
Тож я промовчу
(є на те причина…)
Ну, а тепер облишимо Марусю −
Нехай собі, сердешна, відпочине.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.