“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
ДИКЕ ПОЛЕ
Триптих
1
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я сюди приходжу з тихим болем
Й віддаю місцям цим данину.
– Здрастуй, степ, що називався полем,
Диким полем – в сиву давнину!
Вітерець. І ковила, як море.
Відшумів в століттях ураган.
Мирно спить, як сторож при коморі,
Спекою приморений курган.
Хмари в небі мов тугі вітрила,
На траві ж – чиїсь легкі сліди.
Чорний крук розкинув чорні крила
І кружляє, наче знак біди.
Тільки б знову щось там не накаркав
Над розливом тихої води.
Бо такий кружляв же і над Калкою,
І привів загарбників сюди.
Посуваюсь стежкою повільно,
В роздумах про той буремний час.
Та дзвенить на ремінці мобільний
Й повертає у сучасність нас.
2
Як же сталось, що в краю великім,
З тих далеких і буремних днів,
Ця земля ось називалась Диким,
Самим диким полем із полів?
Де ж початок чорної дороги,
Що вела в полон до ворогів?
Може, чимось прогнівили Бога
Чи своїх язичницьких богів?
Через те і суздальський «месія»
Так хотів прибрати нас до рук.
І горіла свічкою «Софія»,
Й реготав мерзотний той байстрюк!
Нам були сусіди Чудь і Меря,
Хоч кого завгодно ти спроси.
А Європа причиняла двері,
Ледь почувши наші голоси.
3
Я сюди приходжу з тихим болем,
Й віддаю місцям цим данину.
– Здрастуй, степ, що називався полем,
Диким полем в сиву давнину.
Анікого – не проскоче й зайчик.
Лише дзвін срібного ручайка,
А від Калки вже лишився Кальчик,
Невеличка річечка така.
Ніжиться собі під небесами
І такої милої краси!..
Джерело ж у Кальчика те саме,
Що живило й Калку в ті часи.
Як же довго тут була руїна.
А спочатку ж – Божа благодать.
А чи ми змогли б за Україну,
Як на Калці, і життя віддать?
Русь тоді під стягами святими,
Добровільну виставивши рать,
Піднялася на орду Батия,
Хоч і знала – тьму не розігнать.
Як же ти розгониш чорні хмари?!
Але не схилили й світлий Спас.
І оті монголи чи татари
Довго потім згадували нас.
Дивувались мужності й відвазі
Тих, хто першим за наш край поліг,
Тих, кого ми згадуєм наразі
І кому вклоняємось до ніг.
Звідки та відвага – таємниця.
Чи молитву Бог послав якусь?
То ж, буває, що й ночами сниться
Наша древня Україна-Русь!
ТАРПАН*
Де вільний вітер ковилу схиляв,
Табун тарпанів в давнину гуляв.
Один там коник був ще молодим
І не під ким ще зроду не ходив.
Як не ходили й інші тамті коні,
Бо народилися на вільнім лоні.
Але з’явився пан чи, може, хан
І на тарпан накинули аркан.
А сам табун побіг далеко степом,
Страждаючи все літечко від спеки,
Аж поки не занурився в туман
Й даремно кликав родичів тарпан.
Так і прожив тарпан свій вік в загоні,
Де з ним жили такі ж робочі коні,
Ніхто не бив, не цвьохкала лоза,
Але, бувало, й набіжить сльоза
За вільним степом, за пахучим вітром,
Й ніхто бідасі ту сльозу не витре.
* Дикий кінь. Вимер.
ДОМАХА*
Куди там шапці, шапці Мономаха,
Якою князь той дуже дорожив!
А козакові найцінніш – домаха,
З якою воював і вік дружив.
Так, не сорочка, не якась рубаха,
Що часто розповзалася, на жаль,
А найдорожче козаку – домаха,
Ось ця шаблюка,
ця дамаська сталь!
Як візьме в руки – вмить стріпнеться серце!
Ось так в правиці б, мабуть, і тримав!
Адже нічого кращого, здається,
За все життя ніколи ще не мав.
А ще ж як блисне металевим блиском,
Й одразу головешка на землі!
Й ламаються кругом з шаленим тріском
Об сталь дамаську інші всі шаблі!
Ну а козак двожильний і неспинний,
Рубає й коле з кожної руки.
Ось тільки б гад який не вдарив в спину,
На що всі вороженьки мастаки!
Вони ж все лізли, ті, песиголові,
Що ображали сиріт і жінок…
Вони ж все лізли, лізли знову й знову,
Як ті п’яниці вранці у шинок.
Прийшли до нас і вперлися рогами!
Та й козаки ж їм не якісь старці!
До захід сонця бились з ворогами
І навіть спали з шаблею в руці.
Коли ж ще хтось там, зранений в бою,
Пізніше потрапляв на плаху,
Він завше шаблю згадував свою,
Свою сестру, свою домаху.
Якби ж не їхні ті стволи,
Мене б ізроду не взяли!
* Домаха – козацька шабля з дамаської сталі.
ТЮТЮНЕЦЬ
Що ж козацтву зігрівало душу?
Ні, не оковита! Хай їй грець!
Зігрівала люлька, з вишні або з груші,
І до неї добрий тютюнець.
Полюбляло тютюнець і панство,
І кріпацьке зморене село.
Серед запорозького ж козацтва,
Вдосталь і тютюнників було.
Завше щось саджали біля хати,
Будь-який корисний корінець.
Вміли і шаблюкою махати,
Й виростити добрий тютюнець.
Та такий, що продере й печінку,
Особливо ж хлопцям молодим.
І хто звикне, то миліше жінки
Стане з часом той ядучий дим!
Хоч ядучий, але як же пахне!
І гуцул підтвердить, й волинець.
Хто закурить – неодмінно ахне
І протягне: – Ну і тю-тю-не-ець!
І диміли всім Великим Лугом.
І гуляла приказка така:
Покурити разом з давнім другом –
Цікавіш за все для козака!
КОЗАЦЬКА ДОВІРА
Ні, не все добро приносить радість.
І не кожен горбик – Еверест.
Ось у козака добра під старість
Ну хіба що той натільний хрест.
Він його ніколи не знімає
І, як справжнім скарбом, дорожить.
Бо дорога до святого Раю
Через Віру Господу лежить.
І козак щодня творить молитву,
В котрій і прохання, й каяття.
Й вирушає на смертельну битву,
Богу довіряючи життя.
ЧЕРНЕЦЬ
Помирав старесенький чернець,
Тихо ставши на святу дорогу.
Він зігрів вже тисячу сердець
Й нині сам ось вирушав до Бога.
Мовчазний, зі свічкою в руках,
Й згадував, тримаючи ту свічку,
Про походи морем на «чайках»,
Про молитви в келіях всю нічку.
Невідомим був той Божий шлях,
Зірочки займалися зненацька.
І на грудях, зранених в боях,
Блискотів натільний хрест козацький.
КУРГАН
Вітерець легенький, ковила,
як море.
Відшумів в століттях давніх ураган.
Мирно спить, неначе сторож при коморі,
Спекою приморений курган.
А кургани в полі всі обіч дороги,
Де скінчали вої свій життєвий шлях,
Де скриплять ще й досі тихі мирні дроги
Чи крокує в справах стадник чи монах.
І стоїть, старенький, ковилою вкритий,
Скільки пережив він й може розказать!
А понад ярочком молоді рокити,
Як ті дві сестрички, ну не дать – не взять.
Ті сетрички діду наче дві онуки,
Так уже ласкаво листям шелестять!
Чи то прямо з неба ллються дивні звуки?
(Хай уже архангели простять).
А природа влітку тут така ошатна,
Взимку ж вітер гострий, як набите скло.
Й радісно кургану як біленьку шапку
Грудень подарує діду на Різдво.
КОВИЛА
Ось ковила, улюблена народом,
Що пам’ятає й той прадавній час,
Коли пітьма кромешная зі сходу
Багато років поглинала нас.
Все пам’ятає, як донецьким степом
На конях просувалась та орда,
Просякла потом і покрита лепом,
І кров людська для неї як вода.
Ще пам’ятає битву ту на Калці,
Де русичі геройськи полягли
Від рук заброд, від рук брудних поганців,
Бо поступитись зайдам не могли.
Пізніше ж тут загинув козаченько,
Отримавши від ляхів кілька ран.
Й коли вже сонце стало височенько,
Тут виріс невеличкий цей курган.
І в час, коли ховали козаченька,
Низесенько схилялась ковила,
Сумуючи, немов старенька ненька,
Яка того героя привела.
Сумує й досі: спочивай, козаче.
Й схиляється низенько
Й ніби плаче.
КУЛІШ
Ну хто його не готував раніш?!
Бо хліб – то хліб, він голова усьому,
Але й куліш, наваристий куліш
Був годувальцем хоч якого дому.
Чи то, скажімо, гурту чумаків,
В яких усе життя, вважай, на возі,
Їм готувати борщик не з руки,
Кулешик же – зручніше при дорозі.
Пшона пів міри, перчика стручок,
Шматок сальця, щоби не мерзли ноги,
А ще ж і пастернак, і часничок,
Й картопельки нехай хоча б там трохи.
Й ото як запарує казанок
І запашок долиною полине,
Хтось поцілує божий образок,
А хтось ковтне із посмішкою слину.
Любили той куліш і козаки,
І готували залюбки в походах,
І готували на усі смаки
Іздавен героїчного народу.
Яким же був смачним, отой куліш!
Та ще й в степу чи десь там на подолі!
Хоч з хлібом, хоч без хліба їж,
Аби тільки було достатньо солі.
ТУМАНИ
Всю нічку сплять в степу тумани,
Де дрофи бігали колись.
Коли ж проснуться вранці рано –
Почнуть по вибалках пастись.
Почнуть пастись і пить водичку
Серед ранкової краси.
І невеличка груша-дичка
Їм струсить з листячка роси.
Рішуче так, мов парасоля,
Яку сприймаєш, як живу.
Й роса кріпенька, як квасоля,
Зі звуком упаде в траву.
Тим часом понаплинуть хмари,
Вони туманам ще й рідня,
Небесні мандрівні отари,
Які гостюють тут щодня.
Й туману вмить тепліше стане,
Вона така – ота любов.
І він, розніжившись, розтане,
Щоб завтра відродитись знов.
БАХМУТСЬКИЙ ШЛЯХ
Примружишся, бо мерехтить в очах,
Летить тобі навстріч Бахмутський шлях!
Давно вже не степами – по полях,
Як під лінійку рівний, давній шлях.
Поєднує Бахмутку і Лугань, *
Такий врочистий в цю травневу рань!
Колись тут сіль возили на волах,
А потім шлях цей рибою пропах,
І козаки тут бились на шаблях,
Як боронили вкрай потрібний шлях.
А ще чумацьким звався він тоді,
Назло новітній шушарі- орді.
Таки чумацьким, як і той, вгорі,
З мільярдів зорь, як світоч всій землі,
Що вказує з Небес, як Божий перст,
Дорогу і вночі на сотню верст.
* Річки в Донецькій і Луганській областях.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.