2021
Вже праосінь у липні голосить,
на карати легшає грім,
роса рано зігрітися просить,
а туман не соромиться снів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вересневіло журне небо,
зачіпались німі журавлі,
вечірніжним частуюся медом –
його сонце напряло мені.
***
Весновино запиленого променя
спиваю зором з келиху вікна
тягла блакить ясна та навісна
струну відлиги ніжно чи натомлено
струну-ручай, що лід обійняла.
А лютий снігурів гордовдоволено,
бо марець розмариновий – обман,
німий мороз і грізно, і впокорено
водоструну до льоду прикував.
Медоблакить вітрилила знедолено,
сльозокровити вечір починав,
не плач, блаките, сизорозчаровано
ніхто, крім нас, крил з вирію не ждав.
***
Коли галштад не напина вітрила,
застигну я, мов колос на стерні,
на морі штиль – час напинати крила,
спить екіпаж – злітаю до зорі.
Серпневі ночі холодки засватали,
у грудях мрії відчай обійняв,
спить екіпаж – йому зірки однакові –
їх на зорю продав і проміняв.
Ранкосвітало ніжно та вогненно,
ясна блакить зревнивила зорю,
плив екіпаж без юнги рівнопевно:
крилатий юнга , знайте, потонув.
***
Двокрильно-ніжно вірш і щироспів
я мовокинув у блакить квітневу,
літогоріти римовірш хотів,
та впав-зламав метафори і ребра.
Байстрюче-вірше, кучеряві строфи,
тебе не втішу, витерши сльозу,
я словосійним перекотиполем
від тебе й прози вітропобіжу.
***
Коли вкрали зорі хмарні вітри
і сіро задумалась днина
красокипарис не помітив туги –
пісні вогнекидав з вершини.
У хисту просив рими й рядки,
у серця наснагу творити,
дзвінкі водограї, густі бур’яни
навчив без проміння радіти.
Ударили злі нетравневі громи,
виткі блискавиці ревниві,
одна – сестра сонця – почула пісні,
й згорів кипарис на стромині.
Ще сонце світило тисячу літ
і промінь ронило донизу,
щасливо світанки вітав ранкосвіт
піснями гори кипариса.
***
Стою у грудня на межі,
низнебо паморозі кришить,
єдиний крок і вісім сліз душі –
так пропорційно мене осінь лишить.
Безсніжна, гола, чиста далечінь –
останній подих думи дивосінній,
як налетить білявий сніговій,
хай крижня крик жовтаво торкне іній.
***
Теплітній усміх осторонь ішов,
сади продавши владі листопадів,
летюча сповідь – павутинний шов,
який прозвали чомусь літом баби.
Владарко-осене, ти вислухай мене,
вернешся через хвилю до парадів,
моє прохання дивне лиш одне:
щоб лист найменший восьмивічно падав.
Німа задума. Різьблене мовчання.
Додолу лист, а вітер по руках.
Тривожним золотом опало вниз прощання,
кармінний жаль скипівся на вустах.
***
Ридає квітень згори вниз,
сміюся квітню знизу вгору,
сталеві неба громоналились,
розмай, гроза і рік іде по колу.
Як лихоманив божевільний лист,
на головітті пробива стокори,
художник-дощ не витрачає хист
розмай і рік веде по крапле колу.
Вітри вдвадцяте лоскотали скроні,
вітрам не вперше кину піврядка,
я полечу – як треба, то по колу,
заплівши крила з дикобур’яна.
2020
В моїй душі і не зима , і стрітення:
тривожна юнь і сумнів обнялись,
моя душа купальсько-тихо-літепла
так листопадно криллетіла вниз.
Безсніжна зимо , трепетна тривого,
знай: на ріллі бринить озимина,
єство моє – пшеничне мерзлополе,
пустим стеблом сопілкозаспіва.
***
Віддавши п’яну млость тугим туманам,
а свіжість ніжкам заспаним дівочим,
роса дзвінка – я народився рано,
роса сумна – я рано стулю очі.
Зонти, вітайте, веду вальс дощів
вікна міські до неба дуже спрагли,
обманом оптики я кидаю з душі
і вікнам, й вам веселки щиробарви.
***
Неначе вересень нетепло обійму
двох марно-холодно у вічі задивлюся
осіннім вальсом у любов веду
тебе, крилату – сам літать боюся.
Мені небес у калюжах достатньо,
змочивши ноги, сонцем орошуся,
коли висот захочеш ти, крилата,
згуби пір’їну – може, посміхнуся.
***
Не люблю підганяти грози
ще до грому, до грому, до грому
кроно зелено , травню, лети
сіровисоко, в небо, вгору.
Срібно-рвучко просіються краплі,
сіронизько з неба додолу,
я благав у грози почекати –
невблаганні гармати грому…
***
Туманний день розпочинався арфами
важкокрилатого церковного зітхання
на сірім небі тьмяноепітафія –
різьба промінна по лункім мовчанні.
Задумоходить осенезима
вивчаю щирість головіт грудневих
прозорий крик розіб’ється, мов келих,
коли його жбурну в мертвополя.
На вії листя мирно падав іній,
вічнозелено хвоя байдужить,
туманний день малює обрій синьо,
прощальний дим призахідно бринить.
2019
Немовби дощ, крокую відсторонений,
так рівно краплі сіються додолу
грибозакохані малинозачудовані
на простоголови і чорнопарасолі.
Прозорий срібний мудрий тимчасовий
ти в калюжах бриздуми мокрословив,
лишаю дім, нескромно усвідомив:
я – дощодруг, а він до мене мовив.
***
Титани дух, як в мурах чи тенетах,
скували свій у кряжистих дубах,
а я себе вселяю в очерети,
строї яких зросли на болотах.
Ударив грім – і крони запалали,
сіпнула буря попели й вогні,
я-очерети в болота лягали
від шуму вітру й вмерти не могли.
2018
Гримить граніт, коли по ньому йдуть
гордо-упевнені стожильно-босі кроки
Герої, кажуть, зорями стають –
стань скелею – а зорі, може, потім.
Немає амбразур і небезпек,
я-ти юрби тінеподоба,
що з усіма – напівособа,
що без усіх – людиночверть.
Біблійно, як апостоли по водах,
виходжу сам супроти багатьох.
Мої слова – лункий удар по скронях –
лише один: я заслабкий для двох.
***
Зоставлена згорати на вершині
висока ватра заплітала дим
у захід, вечір, сонце півосіннє,
якого суть – безкрилий серафим.
Пісні короткі в гурті й самотині
я виплекав і кину зі стромин –
голос униз упав осиротілий –
його відлуння – той же серафим.
Зі мною попіл, вітер, німа дума:
«Що з тілом зробить люта бистрина?»
Дух попрощався з тілом без плачсуму:
дух – серафим без жодного крила.
***
Безсовісна, безсонна і зелена
верба стрічала хугу, як весну.
У віти сніг заплутав сивину,
верба сміялась: «Я люблю ромени,
нехай морози – сонця не прошу».
Півмерзлий напівскутий німим льодом
темний ставок стеблини хилитав:
«Я літом – мова, восени – розмова,
тепер я крик, що сонця не чекав».
Безсовісна у скутий опустила
безлисті коси, де цвіли ромени
завію гнав несамовито білий –
не треба снігу мерзлому й зеленій.
***
Цей ранок – книга (вибачте за Рільке),
стояв туман з куртками на зупинках
я-ти – рядки, асфальт – мабуть, сторінка,
а коми – теплі чашки для руки.
Цей ранок – Моцарт – нотами-листками,
грав-падав баркаролу в німім сквері,
заслухайся: аллегро під ногами
зашурхотіло сухо та збагненно.
Абзац – маршрутка. Погляд незнайомий
купує звично місце та квитки.
Я слухав ще мрійливу баркаролу –
крик «передайте!» вирвав сторінки.
2017
О вечір, ти такий гетерогенний,
дрімотно – ніжні доторки тепла
потенціює вітер певний,
так ледь холодна крапля молока
пекучий мед оберне на приємний,
що не дере, а ніжно зігріва.
Останній бас кують церковні дзвони,
і повна нота плавно загаса,
не ворухнулись крила , ачи крони ,
та довго не вслухались небеса
в лемент бензиновий моторів,
я не питав, хоча й не усвідомив,
чи фаза я для вечора чужа,
чи часточка – потрібна хоч на спомин.
***
Зелену омелу так мрійно і біло,
так ніжно і вогко сніг цілував.
Байдужа омела, здавалось, раділа,
а сніг, наднапевне , стопалко кохав.
«Я той, хто у грудях серця не має,
кому не покладено в очі роси,
та всохло-завмерлий так степ на палає,
як ці почуття – жарзізнання хуги».
Березень – сумнів, квітень –надія,
травень – розмаї омелі п΄янкі;
«Танучи – дощ я, і навіть не іній,
чи дочекаєш без мене зими?»
Листя заграло воском чи сталлю,
сміх то чи гонор, сніг розбира,
одне зрозумів, розуміть не бажає,
і мала би очі – в них смутку нема.
***
Гнили слова між криків і непевностей,
цвіли слова на пагонах пісень,
слова просили стилосів, писемностей
та лез-ножів, щоб рватися з грудей.
Тумани дум, безбожжя сокровенностей,
я сумніваюсь в істинах простих,
де корінь мій, де крона незнищенності,
вкотре хилюсь до, мабуть, несвятих.
У небо гімни – просим всепрощенності,
між ребра камінь – ідолам дари,
слова гнили в обрядах – грішночемностях,
уста благали – з себе говори.
2016
Спинившись, ідучи до вівтарів,
боги-аскети не просили крові:
їм сонце грудня кинуло прапромінь,
який без зерен, сіячів, плугів
так процвітав на мармурі льодовім,
як жоден кущ цвісти не вмів.
Я скам΄янів, застигли пантеони,
врізало сяйво в іній письмена –
колись для ніг торовану дорогу
вже возвеличили слова,
і на шляху камінно- голім
струнка молитва проросла.
Бог ледь кивнув, а другий посміхнувся,
мені наказано губитися у мові,
неначе грім, що котиться із фьордів,
гуде мій голос – в давнину ще стогін,
що груди рве – обсидіан жертовний,
що крила втнув – у прірві окриля.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.