2021
Вже праосінь у липні голосить,
на карати легшає грім,
роса рано зігрітися просить,
а туман не соромиться снів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вересневіло журне небо,
зачіпались німі журавлі,
вечірніжним частуюся медом –
його сонце напряло мені.
***
Весновино запиленого променя
спиваю зором з келиху вікна
тягла блакить ясна та навісна
струну відлиги ніжно чи натомлено
струну-ручай, що лід обійняла.
А лютий снігурів гордовдоволено,
бо марець розмариновий – обман,
німий мороз і грізно, і впокорено
водоструну до льоду прикував.
Медоблакить вітрилила знедолено,
сльозокровити вечір починав,
не плач, блаките, сизорозчаровано
ніхто, крім нас, крил з вирію не ждав.
***
Коли галштад не напина вітрила,
застигну я, мов колос на стерні,
на морі штиль – час напинати крила,
спить екіпаж – злітаю до зорі.
Серпневі ночі холодки засватали,
у грудях мрії відчай обійняв,
спить екіпаж – йому зірки однакові –
їх на зорю продав і проміняв.
Ранкосвітало ніжно та вогненно,
ясна блакить зревнивила зорю,
плив екіпаж без юнги рівнопевно:
крилатий юнга, знайте, потонув.
***
Двокрильно-ніжно вірш і щироспів
я мовокинув у блакить квітневу,
літогоріти римовірш хотів,
та впав-зламав метафори і ребра.
Байстрюче-вірше, кучеряві строфи,
тебе не втішу, витерши сльозу,
я словосійним перекотиполем
від тебе й прози вітропобіжу.
***
Коли вкрали зорі хмарні вітри
і сіро задумалась днина
красокипарис не помітив туги –
пісні вогнекидав з вершини.
У хисту просив рими й рядки,
у серця наснагу творити,
дзвінкі водограї, густі бур’яни
навчив без проміння радіти.
Ударили злі нетравневі громи,
виткі блискавиці ревниві,
одна – сестра сонця – почула пісні,
й згорів кипарис на стромині.
Ще сонце світило тисячу літ
і промінь ронило донизу,
щасливо світанки вітав ранкосвіт
піснями гори кипариса.
***
Стою у грудня на межі,
низнебо паморозі кришить,
єдиний крок і вісім сліз душі –
так пропорційно мене осінь лишить.
Безсніжна, гола, чиста далечінь –
останній подих думи дивосінній,
як налетить білявий сніговій,
хай крижня крик жовтаво торкне іній.
***
Теплітній усміх осторонь ішов,
сади продавши владі листопадів,
летюча сповідь – павутинний шов,
який прозвали чомусь літом баби.
Владарко-осене, ти вислухай мене,
вернешся через хвилю до парадів,
моє прохання дивне лиш одне:
щоб лист найменший восьмивічно падав.
Німа задума. Різьблене мовчання.
Додолу лист, а вітер по руках.
Тривожним золотом опало вниз прощання,
кармінний жаль скипівся на вустах.
***
Ридає квітень згори вниз,
сміюся квітню знизу вгору,
сталеві неба громоналились,
розмай, гроза і рік іде по колу.
Як лихоманив божевільний лист,
на головітті пробива стокори,
художник-дощ не витрачає хист
розмай і рік веде по крапле колу.
Вітри вдвадцяте лоскотали скроні,
вітрам не вперше кину піврядка,
я полечу – як треба, то по колу,
заплівши крила з дикобур’яна.
2020
В моїй душі і не зима , і стрітення:
тривожна юнь і сумнів обнялись,
моя душа купальсько-тихо-літепла
так листопадно криллетіла вниз.
Безсніжна зимо , трепетна тривого,
знай: на ріллі бринить озимина,
єство моє – пшеничне мерзлополе,
пустим стеблом сопілкозаспіва.
***
Віддавши п’яну млость тугим туманам,
а свіжість ніжкам заспаним дівочим,
роса дзвінка – я народився рано,
роса сумна – я рано стулю очі.
Зонти, вітайте, веду вальс дощів
вікна міські до неба дуже спрагли,
обманом оптики я кидаю з душі
і вікнам, й вам веселки щиробарви.
***
Неначе вересень нетепло обійму
двох марно-холодно у вічі задивлюся
осіннім вальсом у любов веду
тебе, крилату – сам літать боюся.
Мені небес у калюжах достатньо,
змочивши ноги, сонцем орошуся,
коли висот захочеш ти, крилата,
згуби пір’їну – може, посміхнуся.
***
Не люблю підганяти грози
ще до грому, до грому, до грому
кроно зелено , травню, лети
сіровисоко, в небо, вгору.
Срібно-рвучко просіються краплі,
сіронизько з неба додолу,
я благав у грози почекати –
невблаганні гармати грому…
***
Туманний день розпочинався арфами
важкокрилатого церковного зітхання
на сірім небі тьмяноепітафія –
різьба промінна по лункім мовчанні.
Задумоходить осенезима
вивчаю щирість головіт грудневих
прозорий крик розіб’ється, мов келих,
коли його жбурну в мертвополя.
На вії листя мирно падав іній,
вічнозелено хвоя байдужить,
туманний день малює обрій синьо,
прощальний дим призахідно бринить.