“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
СВЯТВЕЧІР
Жахтіла піч у надвечір’я
І усміхались образи
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Біля свяченої лози
У шибку глипали сузір’я:
Стожари то, чи Терези,
А може навіть і Вози –
Везли Святвечір на подвір’я.
Окутали село морози.
Кутя, запарений узвар
До свята додавали чар.
Уже колядники в дорозі…
На вулиці один ліхтар
І ллється: «Пане господар…»
Десь не далеко. На порозі…
Стрічає бабця цей колаж,
Веде за стіл і: «Отче наш…» –
Читає.
ЗАСПІВАЙ КОЛИСКОВУ
Заспівай колискову, так хочу почути любов,
Що земними устами із неба високого ллється.
Я за цими піснями, здається, у світ цей прийшов
І струмують вони джерелом, що від серця до серця.
Заспівай про високе простими словами життя,
Нехай доня у сні собі доню майбутню омріє.
Бо все важче та важче тиснуть на плечі літа,
Відчуває душа недалеку, останню завію.
А тепер-но співай. Ти єдина, хто вміє отак –
Сколихати дитя й пробудити до кращого душу.
Кожне слово цілюще, вагоме, підігнане в такт
Жодна нота гармонії миру та сну не порушить.
КАМ’ЯНИЙ ХРЕСТ
На цім хресті вже стерті імена
І хто під ним ніколи не дізнатись.
Та лихо цю могилу омина,
Де козаки шукали собі брата
Й браталися на крові та клялись,
Що віра їх не буде розіп’ята.
Діди мені казали, що колись
На хрест сідали юні соколята
Чи він благословить їх у політ,
Чи дасть свободи в чистім небі спити…
Було так сотню, може й більше літ
Про це мовчать давно забуті скити.
Лише ковил із вітром гомонить…
Настав мій час провідати могилу
І відчуваю серцем кожну мить,
Яка мені дарує дивну силу.
І чую голос сивини віків
І гомінкі, дзвінкі Дніпрові води…
Тепер я знаю звідки в козаків
Жага непереможна до свободи.
СОЛОДКИЙ ГРІХ
Чи гріх тебе любити? Звісно – гріх.
Стікає час за браму горизонту…
А ти зоря земних моїх доріг.
Та з кожним днем воріт чіткіше контур.
Минають дні. Складаються в роки,
життєвий досвід посріблив волосся.
Долоні дай торкнутися щоки,
бо саме з цього все і почалося…
Чи я люблю? А що таке любов?
Ніким не знана формула кохання.
Хай лебедина пісня лине знов
у нас вона і перша, і остання.
ХОЛОДНИЙ РАНОК
Розпали небокрай,
дай погрітися сірому льоду.
Вже давно не стояли
морози такі на Дніпрі.
Трапезує пташа
скрижанілими бубками глоду.
Розлютований скипень*
не хоче вклонятись зорі.
Іще сплять димарі,
їм одним у морози щось сниться.
І хатина вікном
безпорадно так глипає в сад,
прилітає до нього
погрітися змерзла синиця
і шкребеться гіллям
очманілий в мороз виноград.
Розійшлася зима:
ні рятунку від неї, ні спасу.
Нарядила у намерз*
дерева в батьківськім саду.
Але сонце все ближче,
все менше лишається часу…
Розпали небокрай,
хай горить,
я до тебе іду.
*Скипень – лютий мороз.
*Намерз – іній.
ТІСТО
Далеко снів останні міражі.
З бабусею вимішуємо тісто,
вкриває сніг черешню на межі,
попід горою замітає місто…
Піч пожирає оберемок дров,
яка ж смачна поцуплена опара.
До тіста в мене змалечку любов
Люблю цей смак божественний і зараз.
Але тоді – засніжена гора,
несамовито вітер виє в печі,
сидять на лавці: кіт і дітвора
і пиріжків так хочеться малечі…
СОНЕЧКО
Сіло на руку сонечко,
ніби подмухала мама.
Стало відразу – сонячно
цими похмурими днями.
Очі примружу від щастя,
ось вона поруч зі мною…
Мо`, хоч тепер мені вдасться
неньку торкнути рукою…
Ранка загоїлась швидко,
а вона ж сильно боліла…
Що ж ти так рано, лебідко,
своє полишила тіло?
ГОЛОДНИЙ 1932
Як яблучко біля яблуньки
впало дитя біля матінки –
тулиться до землі: «Забери мене»! –
Не грішними народили нас.
До влади прийшов «робочий» клас…
Біда не омине. Ой, не омине!
А дитинча немите, босе
безхліб’я ще не знало досі
воно ніколи. Ой, леленько, ой ле…
Із голоду помре у муках,
нема ні бульби, ні макухи
навіть лободи… Життя настало зле.
У вовчу скинуть його яму,
а поряд мертву кинуть маму
худесеньку, мов стебло…
Як яблучко біля яблуньки
впало дитя біля матінки
й зерняточком проросло…
ВАГІТНА
Вклоніться жінці! В ній святе – життя.
Вона нове несе у лоні серце
і відлік поки йде у межах терцій
та вже зійшлися всі світи у герці,
а хтось шепоче: «Матінко свята.»
Вона свята. У цю блаженну мить
освітить промінь вічну тьму Ереба,
сонм янголів хай сповіщає небо
і межи зір їх розлетиться щебет,
і на пологи Бог благословить.
ІРПІНСЬКИЙ КОТИК
(цього котика знайшли мертвим
через 45 днів у дитячому ліжечку)
Тобі тут, певно, пахло молочком.
І зігрівали спогади родинні,
як муркотів на добрий сон дитині
й війна ще не гриміла за вікном.
У вас на двох один був теплий плед
і пестили тебе дитячі руки…
Попереду ж були пекельні муки:
прийшли в Ірпінь кати команди «Zет».
Людей вбивав російський живодер
і не щадив ні стариків, ні юні
дивились очі крізь приціл безумні…
А ти в дитячім ліжечку помер
чи, мо`, міцним заснув, мов пам’ять сном?
Тобі там, певно, пахло – молочком.
У ПІДВАЛІ
Сни розлетілись хороші.
Ніч не оставила мрій.
Розпач стоїть на сторожі.
Донечко, вічка відкрий!
Руці твої холодіють.
Впала іконка з творцем.
Тиша. Вмирають надії.
Восковим стало лице.
І розімкнулись долоні.
Погляд завмер на стіні.
Сльози твої не солоні
більше ні граму мені.
Так розривається долі
Божої вічне кільце.
Не вберегла тебе, доню,
вибач матусю за це.
ГОРОБИНА НІЧ
Тихими кроками, стишено
небо сіріє в імлі.
Буря прикрилася тишею.
Чи те здається мені?
Скоро розродиться хвищею,
люттю, борвієм в зелі.
Силами правиться вищими.
Ніч настає на землі.
Горобина ніч.
ГРЕЧКОСІЇ
Господи, ми грішні!
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила наша від Перуна до Ісуса,
і Матір Божа вступиться за дітей своїх,
їм час поле сіяти, за плугом йти…
Згине нечистий, що прийшов з півночі
і орда його поляже в степах наших.
Так було, так є, так довіку буде –
Амінь.
РОЗІП’ЯТЕ РОЗП’ЯТТЯ
Коли зґвалтоване дитя
в останній раз шептало: «Мамо…» –
у власнім домі, сім’ї храмі,
під виродків хмільне виття,
під їхній сміх над голим тілом,
яке вже й жити не хотіло,
зібравшись десь у небуття
душа іще молила Бога
й сльоза котилась на підлогу
з її хрестильного хреста…
КАМ’ЯНІ БАБИ
Ой, не чіпайте кам’яних бабів!
Не знає скіфський меч врагу пощади.
Ти чуєш ніч, а в ночі вітру спів,
який зове у степ мокшу вмирати…
Заради чого лиш скажи мені
ви пробудили духів наших предків?
Згорить Москва в пекельному вогні,
в оселі ж наші прилетять лелеки
і принесуть сюди нове життя,
не вмре ніколи ненька Україна,
піднімуться над вбитими жита…
народить мати козаченьком сина…
Не бути тут смердоті москалів.
Не смій чіпати кам’яних бабів!
СИЛА МОВИ
Дзвени булатом, рідна мово,
рубай мені до світла шлях,
нехай твоє воскресне слово
у наших зморених устах.
Засяє сонце крізь тумани
проб’ється парость із землі…
тебе бояться бусурмани,
а ти дзвени, дзвени, мені.
Немає кращої й не буде
на всі століття і віки,
шануйте рідну мову, люди, –
живець цілющої ріки.
ВОЛЬНИЦЯ
Я не люблю липкої крові
і не липкої не люблю,
насип-но, доле, козакові
кишені повні тютюну,
іще даруй коня до шаблі
і до пищалі срібних куль,
хай ворог каже: «Ви ослаблі»! –
а ми їх множимо на нуль.
Зриває вітер шапку-бирку,
дощем запахло у степу…
налий коряк мені горілки,
дай змити споминів ропу.
Речуть на все є воля Божа
для домозрощених рабів.
На долю скиглити негоже
й на Бога проливати гнів.
Розкочегарю носогрійку,
додам туди чортополох,
нехай біжить судьба-злодійка
з куцим навперегін удвох.
А ми з конем у степ широкий
де вольності буяє дух.
Спокійно нам там, де неспокій.
Пора. Здається, дощ ущух.
ЛЕБЕДІЯ
Лебедем стати – важко!
Вірність не всім дається…
Йди – обійму тебе, пташко,
та пригорну до серця.
Чом ти сумуєш, мила?
Вітер холодний зранку…
Змерзлі зігрію крила,
вкрию тебе серпанком,
Теплі тепер тумани
горнуться попід берег.
Сонце висвічує тьмяно
де очерету шерех.
Лащиться хвиля ранкова,
ніжиться та радіє.
Чуєш? – Лунає знову
наших сердець лебедія.
І БУЛО НАПОЧАТКУ СЛОВО…
(до Всесвітнього дня письменника)
У пошуках чи віри, чи любові,
переконався, тіло – це острог,
пройшовши шлях, знайшов себе у слові,
і звірився, що слово дійсно Бог.
Не блудослов, не кидай слів на вітер,
все повернеться збільшене в рази,
ціну вимірюй кожної із літер,
не висолоплюй без потреб язик.
У світі, звісно, жити легше грубим,
такий життя невтішний наратив.
Та рідне слово тільки тих полюбить,
його хто безкорисно полюбив.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.