Микола Слюсаревський. «Торкаю, вдихаю, люблю!»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024

 

 

 

ПРИЗНАННЯ ПРИСТАРІЛОГО ЛИЦЕДІЯ

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я прийшов навздогін,

хоч не прагнув догнати

ані тих, що раніше,

ні тих, що пізніш,

ні таких,

що, було, й співчували,

як брату,

підставляючи ногу при тому

мені ж.

 

Я когось пережив

із усім його почтом,

а когось переріс

попри зламаність віт.

І даремно услід

хтось шипить, хтось шепоче –

не для чублення з ними

я пнусь в небозвід.

 

Мені байдуже те,

що я втратив багато,

що позбувся прищеплень,

не збувсь лишая.

Тільки б доля дала

під завісу сказати

те, що можу і мушу

сказати лиш я.

2019

 

КОЛИСЬ НАПРОВЕСНІ

Вранці якόсь напровесні

в брухту я скат штовхав.

Тілом, де проріз на прорізі,

він по горбках шкутильгав.

 

Сонце над ним підплигувало,

стрибаючи, бавило день.

Руки штовхали звикло,

думка далеко десь.

 

Мить лиш прогаяв:

пахощі… проліски… небеса…

Скат зупинивсь. Похитавсь.

І на кладовище

він покотився.

Сам.

 

Я отетерів, вражений.

Хоч розумів небагато,

одначе мій настрій вранішній

здимів – услід за скатом.

 

Хвалений-прехвалений,

вірний в сльоту, в сніги.

Лаяний-перелаяний –

за те, що хапав цвяхи.

 

Продірявлений ними, як списами,

буксував. Виручав. Зависав…

Відслужив і відтак був списаний.

І покотився.

Сам!

 

Сонце кудись котилося

мимо розлогих верб.

А на капот схилився

сивий шофер.

1967

БІЛА КНЯГИНЯ

Тамарі Коломієць,

за мотивами її давньоруських

ремінісценцій

Я маю сказати про дивну ту ніч

всю правду. Було те весною.

Я білу княгиню зустрів на коні,

що їхала верхи до водопою.

 

Я білу княгиню тоді вітав,

де зоряне небо стоїть над рікою.

Блідла весна. В туманí відквітав

цвіт чарівний. Ніби помах рукою.

 

Бо сказала княгиня, сполохавши ніч:

– Вибачайте, юначе, і прощавайте!

Я помилилась на кілька сторіч,

я думала, ви – Наливайко.

1970

 

ПОКИНУТІ ТЕЛЕФОНИ

Інвалід прогойдав на милицях

ніч за вікнами у снігу.

Я заснув і мені наснилася

ніч та сама, в тім самім снігу.

 

Та нічна снігова розісланість

на долоні мене тримала.

Був як палець один – роз’їхались

геть всі друзі. Спиняв я трамвая.

Неіснуючого трамвая!..

 

Пробудився (бо стало страшно).

Скуштувавши холодної страви,

натягав штани свої недопрасовані.

І безглуздо-непристосовані

солов’ї учувалися з травня.

 

Я боявся, щоб сон не збувся.

Спотикаючись білим протоптом,

досягнув телефонної будки.

І тремтячу надію з проводом

затискав, набираючи номер.

Але рурка, напившись хлипання,

як в подушку уткнулася носом,

монотонного впившись хлипання.

 

Я бігав безладно містом.

М’яв снігову розісланість.

Але друзі мої роз’їхались.

Я бігав безлюдним містом.

 

Був місяць, як пес, нічий.

Сніг на вулицях – білими плахами.

У порожніх квартирах вночі

телефони покинуті плакали.

1969

 

ЄДНАННЯ

Вечора синій масив,

ранку зелена вуздечка,

біля прибою машин

тиша бібліотечна.

 

Не заспівали – грянули,

мимо йдучи, дівчата:

сипались жовті гранули

у голубі свічада.

 

І продавали дешево

нам пів кіла малини

вирлоокі дядьки, що декого

вусами в рай зманили.

 

Вечора синій масив,

ранку зелену вуздечку,

біля прибою машин

тишу бібліотечну –

 

все відчуваю об’ємно.

Торкаю, вдихаю, люблю!

Зі світом мене об’єднує

колір і смак мигдалю.

1973

НАСІНИНА

Кохана, здрастуй! Ти мені наснилась

чорнявою козачкою в степу.

Немов упала жовта насінина

в ріллю, і горобець над нею спурхував

 

і не вхопив, і опинився в небі

над деренчанням павутин-борін.

І народився, виник білий лебідь –

як чорні скиби в темноті білів;

 

мов тріпотіли вишиті рукава,

коли їх вітер вранішній обняв;

немов причетність чорних кіс лякала

мого лебедошийого коня,

 

що був крилатим – вимайнув з-над ниви

й торкав губами тополиний пух…

Це серце спить. І сон: про насінину,

посіяну на зиму у степу.

1972

 

ТЕЛЕГРАМИ. ДО ЗАПИТАННЯ

В світі зміни багряні,

більші кілець Сатурна,

менші – пізні і ранні,

семантичні і архітектурні.

 

А за всіми за змінами

відгомонюють грози,

бо розлуками-зміями

проповзли паровози,

потягнувши вагони,

щоб ні їй, ні йому

не забути до скону

полустанки в диму…

 

Протилежності сходяться.

Боротьба протилежностей

випробовує схожістю

зерна різних належностей.

 

І бряжчать з високості

журавлині ключі

нам про те, що не гості

ми, зернин клювачі;

що назвавши словами

і власним ім’ям

все на світі до грана,

ще зостанеться нам

надіслать телеграми

про найглибшу належність,

чітко їх підписати,

і в невидимій грані

віднайти протилежність

як свого адресата.

1981

 

ОСІННІЙ ТРАКТ

Їду знову

добре знаним трактом,

тим, що ним улітку проїздив,

і заледве впізнаю поля

соняхів, які обабіч нього

похилили всюди чорні голови.

Де й подівся їхній пишний цвіт,

де й поділись позументи їхні!

Мають вигляд графів і маркізів,

що опісля вироку Конвенту

доплелись гуртом до гільйотини

в супроводі збройних якобінців.

 

Облягають обрій темношкірі хмари.

З них погірдно випливає сонце,

до якого соняхи тяглися.

Ціле літо пристрасно тяглися!

А навіщо? Так уже виходить –

лиш для переходу в небуття.

(Не в безсмертя! Бо воно – облуда,

бо мільйони їхнього насіння

їхніми нащадками не стануть.

Позаяк здадуть їх на олію:

всіх підряд чи, у найкращим разі,

тільки дещицю із них посіють,

та й не тут, а на чужих ґрунтах).

 

Хто ж поодаль тракту бовваніє,

хто між чорних соняхів бреде,

голову схиляючи так само?

Мо’ чабан, що розгубив отару,

чи моряк, який верта в село

назавжди, бо списаний на берег.

Ну а може то не хтось – не хтось, а я!

Поміж соняхів бреду зі стадіону,

поміж них похнюплений бреду,

поміж них – через роки й десятиріччя,

з тих далеких днів бреду, коли

був забив блискучий гол – з офсайду!

І не знав, куди мені іти,

де подіть мені свою досаду.

 

Ну а може то й не я… Та хто би

не блукав між соняхів зчорнілих,

він у полі бовванітиме лиш доти,

доки в мене в пам’яті живе

чи в уяві – як маркізи й графи,

що опісля вироку Конвенту

зупинились біля гільйотини

в супроводі збройних якобінців.

2021

 

ХІБА ЩО…

Мені дурня оця верзеться

ледь ніч настане.

Немов росте троянда в серці –

кров крапле з рани.

 

На запах крові із безодні

виходять леви

і кажуть, хижі і голодні:

«Вмирати легко».

 

Розташувавшись навкруг мене,

сидять на чатах,

не поспішаючи священний

обряд почати.

 

А й справді, вирішено все вже –

спішити нащо?

Хіба що станеться пожежа

за ними – в хащах.

 

Хіба що полум’я здійметься,

як вал дев’ятий.

І спалахне у мене в серці

стебло троянди.

2018

 

ПРОРОСТАННЯ

Я, буває, часом бачу

щось таке, що й не хотів,

що словами не означу,

щось, на що бракує слів.

Пробивається на волю

з-під гудрону, з темноти

чорний кущик, виплід болю,

щоб до неба дорости.

Щоб у цій нічній примарі

той, хто здатен, розпізнав

тінь руйновищ і пожарів

і, можливо, віщий знак.

Щоб здригнувся, щоб повірив:

може трапитись таке,

що завиє серед звірів,

наче звір, дитя людське.

Щоб отямились, прозріли

ті, чиї діди колись

не знайшли у себе сили

зберегти ґрунти й могили

і обітниць не зректись.

Щоб зі згарища фантазій

нам не виїв очі дим,

з нетрів Африк, з нетрів Азій

не ковтнув нас крокодил.

2021

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.