***
Безліч загадок бродить світом
Та свою не збагну і досі:
Чом найбільше тішуся літом,
Але вірші пишу про осінь?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
МИНАЄ ОСІНЬ…
У ранковім парку
Я збудив росу,
В небі синю хмарку
Поглядом пасу.
Осінь утікає,
День за днем іде…
Між дерев гасає
Білченя руде.
Вже гриби зібрали,
Як пусті пляшки.
Пір’я поладнали
До зими пташки.
Вже без ягід чахнуть
Схилені кущі,
Трави вже не пахнуть
По ряснім дощі.
Мов на полі бою
Жолуді лежать,
Гуска самотою
Бродить там, де гать.
І струмочка лодія
Проплива крізь ґрот,
Це води мелодія,
Хоч не має нот.
І складають шатра
Липи золоті,
Літа згасла ватра
Щулиться в куті.
Жовта й біла мода
Укладають пакт,
Міниться природа,
Мов на сцені акт.
Мабуть, й я змінився,
Наче клен-листок,
У плащі схилився
На старий місток.
ТИША
Такої тиші я не чув ніколи!
Здається, ліс помер, хоча він жив…
Чи шум, немов нектар, зібрали бджоли?
Чи звук сюди дорогу загубив?
Так тихо-тихо, як в старім пуделку,
Така німінь, немов у царстві риб,
Завмерло в лісі кожнім закапелку,
І ріс нечутно під травою гриб.
Ні вітерця, ні звіра, ні пташинки
І не гуде літак у небесах,
Лиш голий тиш з тишихою й тишинки,
Незримі, як повітря ув очах.
Мабуть, тривало це якусь секунду,
Хоча, здавалось, тут минув мій вік.
Я, певно, виглядав на ваґабунду,
Який не знав в який податись бік.
І враз збагнув: яка це насолода
Перепочити на старому пні,
Де тиші мить — найвища нагорода,
Яку цей ліс подарував мені!
РІДНЯ
Маю я сестер, але далеко,
Жаль, що я не маю ще й братів…
До чужини звикнути нелегко,
Але тут рідню я теж зустрів.
Це – дерева… В листі і без листя,
Юні й, наче Греція, старі,
Завжди досконалі й урочисті,
Із пташок гірляндами вгорі.
Тут вони дають мені наснагу,
Сиплять відра цвіту навесні,
Затінком гасять улітку спрагу,
Восени нашумлюють пісні.
Віттям ніжно хиляться до мене,
Байдуже, звідкіль я, як зовусь,
Я у їхнє маєво зелене,
Як в обійми мамині вгорнусь.
ЙДУТЬ ДОЩІ
Йдуть дощі, бо пора дощова,
Вітер лісом хитає і виє,
Простягался безмірна канва,
Що по ній осінь золотом шиє.
Йдуть дощі із небес вишини,
(В літню спеку чекали їх люди),
Прошивають мов кулі вони
Розпростерті землі теплі груди.
Йдуть дощі, як воли у ярмі,
Їх упертих ніяк не спинити…
Мусить осінь врочисто зимі
Перемиту природу вручити.
МРІЙНЕ
Вже не п’ється так горілка,
Кров не так мене вже гріє,
Та в життєвих перестрілках
Ще вціліли мої мрії.
Як дитина я ще мрію
Про добро і справедливість,
Як юнак – про вірність мрію,
Як старий – про Божу милість.
Тисне час мої зап’ястя
Та часами я радію,
І якщо забракне щастя –
Я собі його домрію.
***
Я іду, а дерева стоять
І мовчать, не сміються, не плачуть,
З них листочки на землю летять,
А під ними дві качечки крячуть.
Може, щось про любов гомонять,
Казку літа згадали чудову?
Може, хочуть мені щось сказать,
Тільки як зрозуміти їх мову?
Хай залишиться осінь вовік
Із вітрами, з дощів пеленою,
З криком птаства і з холодом рік,
І з дерев золотистих журбою!
І, хоч трохи, з замріяним мною…
***
Осінь! Осінь! Час краси!
Час, коли в руках плоди,
В комора́х не порожньо.
Сипле осінь на ліси,
Сипле осінь на сади
Золотисте борошно.
***
Холод тягне цвяшки обценьками,
Що у літа підошвах зношені,
І стоїть старий пень з опеньками,
Як найкраща скульптура осені.
ОСІННЬО-НОСТАЛЬГІЙНЕ
Ми сьогодні тішимось, як діти,
В нас немов осінні іменини –
Це приніс нам у подолку вітер
Запах чорнобривців з України.
м. Франкфурт-на-Майні (Німеччина),
вересень-жовтень 2022 р.