***
Розпинають знову «меншикови» поле,
Дике поле, гинуть внуки і старі,
Вирубано й спалено довкола,
Все, що Бог колись століттями стеріг.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І тече тепер по Сеймові не юшка,
І шумить тепер Десною не вода,
П’є кровицю схиблений петрушка,
На Мазепу скоса погляда…
Нехворощ, Маячка і Санжари,
Келеберда і обидва Кодаки,
В попелі, на палях, у пожарах,
Прощавайте браття-козаки.
Згинуло вас в «сутичках» не триста,
Замордовано вас вкотре тисячі,
Плач, Батурине, навік відважне місто,
Смійся, дурнику, московський темучин,
Буде і тебе ще четвертовано,
Страчено, повішено, аби,
В світі, під ординськими оковами,
Не рождалися перевертні-раби.
***
Дівчинка з Мар’їнки рятує останнє – Пепу,
Їй ближча за всі скарби світу – жива душа,
Учора був в неї дім, сьогодні репнув,
Учора в підвалі, сьогодні треба біжать,
Допоки останнім вироком ніч не стала,
Допоки дихає синню вцілілий шлях,
Їй Пепа дорожча, не тільки того, що з сала,
Їй Пепа рідніша, тому що спить на руках.
Будь проклятий відчай і дика й страшна росіє,
За смуток і біль в дитячих синіх очах…
Дівчинку з Мар’їнки Пепа у пазусі гріє,
Наче у грудні окопна солдатська свіча.
***
Завтра сніг не впаде і не бахне ігристе,
І не з’їсться , як щастя, м’який мандарин…
Тільки після останнього путініста,
Після пушкіних і катерин…
Я здійму до гори, за свободу, свій келих,
Відхрестившись нарешті від «старших братів»,
Їх доба проковтне, час на дим перемеле,
Я рахую не місяці… дні…
Хай здійсниться одне наше спільне бажання,
Хай нам Бог помагає у цій боротьбі,
Хай скарає наш меч сліпих і жадних,
На землі де не буде ніколи рабів.
***
Чадить буржуйка в мокрому окопі,
Де сіль дарили людям небеса,
Де чир надувся чорним і не лопнув,
І камінь свій знайшла чиясь коса…
На згадку їй, цей січень з моноліту,
Лишив тут куль на роки і віки,
Їх випалить колись морозний вітер,
На рала роботящі і миски…
Впаде зима заплакано на груди,
Поглинуть ворога і води і ліси,
Де сіль землі, як люд, не перебуде,
В оазі спротиву, свободи і краси.
***
На долівках людських хатів розповзлися вужами,
Кількасот хробаків, їм не холодно і не тісно,
Середина зими, мінус двадцять, «Мадярові» очі і жала,
По кацапах працюють неначе козацька пісня.
На порогах льохів пахне свіжим томатним соком,
Вечір тулиться скронею, хилиться на подвір’я,
Він прикриє, як треба, спереду, ззаду, збоку,
Хоч уже ні до кого у нього немає віри.
Жалко серця незрячого, з туги й густого щему,
Нам носити його до смерті неначе камінь,
Так, немов на Маланку, щедрівку й водночас прощення,
Так, як предки, колись носили його віками.
***
Гойдається гілля на підступах сивого міста,
Де сон заглядає у очі, отим, що як сніг,
Лягли на межу, коли починалась Пречиста,
І встали з межі старшими ще на рік.
Де січень кружляє над водами і камінням,
Де пам’ять живе, якою б вона не була,
Там поле уже не дике, там поле мінне,
Там мало добра і дуже багато зла.
По вичахлих балках шука вороння дороги,
Німує зима і небо кошлате мовчить,
Гойдається гілля, а в гіллі гуде перемога,
Неначе по веснах, між хмар, журавлині ключі.
***
Ділить ранок мухи і котлети,
Жаби кумкають, тривожаться куми,
В місяці тринадцятім – Роздертні,
Другої воєнної зими…
Плакати й жалітися тут лишнє,
Біль проймає серце кам’яне,
Де гуркоче в небі чорна тиша,
Переходячи з земного в неземне.
Пахне вірою у Бога і у танки,
Темрява притушених горнил, горнил,
Від брехні свербить маленька ранка,
Лиш немає чухатися сил…
Час пливе Різдвом і Водохрещам,
Лізуть гадом нові москалі,
Я молюсь лише за цвіт черешні,
Щоб розцвів, як ми на цій землі.
***
Осінь скроні золотить деревам… Ріж.
Де зима… Де ритуальний ніж,
Ніч знічев’я висунулась в степ,
Буде вам Святвечором вертеп…
Упаде до ніг вам – білий сніг,
Шапка смушева, якийсь пиріг-батіг,
І підете всі із торбами в світи,
Буде сонце українське вам світить,
І листи писати буде адресат,
Чом покинули свій рай, едемський сад?
Ви повернетесь, як тільки бризне ртуть,
Як мільйон мільйон обмовить і … наллють,
Вам гранчак, хоч зовсім не п’єте,
Листя падає, на скроні, золоте…
***
Листопад за вікном… Плаче рідний Херсон, як дитина,
Він сьогодні від щастя і радості спати не ля
Жертву Марсу дають кавунами… будьте прокляті війни,
Що не втомлять ніяк лиш мишиного короля.
Перебиті мости, крізь дірки, людям дивляться в очі,
Аплодує не зала, а сіра осіння сльота,
І Дніпро зашумівши укотре зубами скрегоче:
«Йди до пекла, іди до московії, рускій солдат».
Тут ніколи, ніхто не простелить тобі скатертини,
На твоїх тут вітриська гулятимуть завжди кістках,
І земля тебе наша неначе бур’ян, поглине,
Не залишивши й сліду твого на промерзлих грудках.
Не помолиться день, не пригріє змія на грудях,
За впокій твій зайдеться реготом, наший вояк,
Листопад за вікном… ніч сьогодні усіх розбудить,
Доки місяць під зорями в грудень німий не вкляк.
***
На смарагдову осінь хтось сипле листя,
В кучугурах купається дітвора,
Ми були б уже на вершині, якби не триста,
Крайніх років з дурним «ура»…
Десь за нами паслися б ілони маски,
У потилицю б дихали Баффен і Гейтс,
І гналась за нами б Небраска,
Неначе пузатий ґедзь…
Це ми б запускали ракети,
В безсоння очей-зірок,
Якби не п’яний, якби не роздертий,
До нас не вчепився б совок,
І вже б залізно до Марса,
Дістались , аби не царі…
А так, бутербродик зі спредом-маслом,
І синь-чорнота землі…
***
Спадає ніч, як ковдра, на плечі всіх землян,
І тумани такі густі, як невіяне молоко,
І погоду філософічну віщує мені, пан Маркіян,
Хоч бери починай у зиму в’язати гачком.
Барабани гудуть, їм не виспатись біля печі,
І самітній годинник самотньо висить на стіні,
Всі шукають, по добрій звичці, від щастя ключі,
І ніхто марних пошуків тих не в силах спинить.
Наче зерна в землі пріє осінь в тривозі днів,
Небозвід, наче шапка, сповз абияк – набакир,
І болить в порожнечі оцій, горлянка, мені,
Так неначе тихий відхід сільських кабаків…
***
Спить єнот в російському «камазі»,
Осінь гриви коникам стриже,
Місяць знову повен в третій фазі,
Викотивсь неначе фаберже…
Ніч страшна для довгої дороги,
День тривожний начебто для свят,
Спи, єноте, помолися Богу,
Ти тепер для армії – солдат.
В тебе операція «єнотна»,
Без жіночої, як мовиться, сльози,
Як уляжуться дурні стрільці-федоти,
Горло їм усім перегризи.
***
Над Каховкою скрегочуть колісниці,
Чи Георгія, чи впертого Іллі,
Де Дніпро шумить по самі вінця,
Військо підіймається з ріллі…
І співає про «калину» голосніше,
Між юродивих, блаженних і калік,
І втіка росія з поля, наче миша,
Обганяючи осінній свій гаплик.
Не боятися казали батько й мати,
Гостя в хату, ворога в кадик,
Хай ревуть воли й крехтять гармати,
І сміється місяць – молодик.
***
В шумі днів потопилося все,
Люди тиснуть туман до грудей,
Вимальовує осінь – пензль,
І від того не дітись ніде…
Мріють душі й серця… скоріш,
А на арці провис виноград,
Провисає на сьомім вірш,
Наче восьмий на світі мільярд.
Де немає ні дат, ні числа,
Де оази, мов віщі сни,
Я впіймавши якогось бусла,
Став синичкою до весни.
І яка б не була зима,
Сонце стихне, відійде і знов,
Буде в березні їсти туман,
Віддаючи свою любов…
***
«Буде радість і свято,
Це в житті не мина,
Зваб на світі багато,
Батьківщина одна»
Іван Гайворон
Далина простяглася дощем і туманом,
На півподиху ближчою стала весна,
Де ближчали колись хоругви й ятагани,
І лунала козацька пісня сумна…
Засміється народ іще золотосиньо,
Вихід в нього на кривду, лише один,
Жати ворога, зерна у полі сіять,
Для нащадків ростити сади.
***
Заколисує ніч, свіжий сніг, на землі,
У глибокому сні мріє кетяг калини,
Що уже по теплу, що ось-ось навесні,
Війн не буде і будуть цілими вікна.
І натруджений люд милуватиме цвіт,
І мовчатиме день, як колись заратустра,
Бог для чогось узяв і на ноги нас звів,
І не дав нам дійти до гріха і розпусти,
На поталу не дав, ані предків, ні нас,
Одягнувши, мов лицарів, кожного в лати,
Свіжий сніг на землі… Знов прийшов його Час,
Значить будемо разом із ним зимувати.
Тягне мокрий асфальт, туже сірий асфальт,
Свою пісню сиру і зубами скрегоче,
Заколисує ніч… тільки в полі солдат,
В неба дивиться синь, наче в мамині очі.
***
Ми без світла сидим другий день,
В цьому винен один немужик,
Бо на фронті у нього біде,
Хоч до цього він начебто й звик.
Але ж злість за росію бере,
Що така от держава, а він,
Чорний пояс і чорний берет,
А здолати не зміг Україн
У шибки б’ється гілля осик,
Круглий місяць за хмари сховавсь,
І не гріє вже рускій язик,
Хто з-за нього отут зоставсь.
Завтра знову почнеться все,
Жереб кинуто… й це мине,
Смолоскип он вже предок несе,
Щоб зігріти хоч так, мене.
***
Міха звільняє Каховку, Міхі всього двадцять три,
В нього серце стожильне, але і те ятрить,
Кожна вирва під’їзду, кожна дірка вікна,
Міхі всього двадцять три з половиною, а в нього уже сивина.
Він витяга побратимів, вантажачи їх на плече,
Нервово палить останній ЛМ і вуса собі пече,
Міху знає кожна собака, Міха їм усім друг,
Коли дістає тушонку з наплічника годуючи з чорних рук.
А місяць вплітаючись в чуба, світить
На сиві доми,
Лягай, каже, хлопчику, ти вже усіх накормив,
Лягай, каже, братику, завтра буде ще один день,
І Міха лягає спокійно і солодко, з Каховки він вже не піде.
***
«Дядя, а ви тих козлів вигнали?» – питає маленька дитина,
«Так, синку, вигнали, козлів тут більше немає»,
- Відповідає дядя, що бивсь триста років за Україну,
І руку свою переможну у небо гаряче здіймає!
За кожну ворожу кулю, за кожну жіночу сльозину,
За міста і села зруйновані, за серце покривджене,
Вороги на землі його перегноєм впокояться, падаллю згинуть,
Стануть між нового сяйва, просто тишею.
Де чорна дорога, де вирви, як ранені хмари,
Де час мозолів, де сотались віками жили,
З кожним відважним боєм, з кожним ударом,
Вона оживає, вона має більше сили.
***
Там за обрієм степ, а за степом сніги,
А за снігом холодним стелять ночі і дні,
Час давати у борг, час збирати борги,
Щоб не влізти, як предки, в віки кам’яні.
Наче з п’яного сну, проривається десь,
Спляче лихо минулого й йде навмання,
Не приспати його, то й назавтра піде,
Міцно спатиме той, хто навік закуняв.
Хай колишуть вітри часові пояси,
І береться за вузлик, гаряча доба,
Там за обрієм степ, доки кінь не вкусив,
Тут навколо, як сніг – одна боротьба.
***
Валяться дерева, вугляться дерева,
В шанці по коліна мерзлої води,
Світ іще надіється на якесь там «крево»,
Кухлики готуючи тихо на меди…
Каже, омоскалились і за те згвалтовані,
Став, стоїть з дурницею, трусить мідяки,
А зима до стріхи пнеться за соломою,
Очеретом дивиться з божої ріки…
Їй невидно пам’яті, бо вона невидима,
Брудом в’ївся в черево страх і там присох,
Що ж ти зоре ясная все розполовинила?
Скинувши до купи нас у великий льох.
***
Хрюша і Степашка, дожилась роіся,
Що тварин несправжніх в плечі пре на фронт,
Надобраніч діти путінського біса,
Заглядає казочка хай усім вам в рот.
Хай парує віра в ваше безкінеччя,
І до сходу сонця вам читає вовк,
Що війна безглузда – черствий хрест на плечах,
Ваша мама – армія, рідний батько – полк.
Хай за темні води лине тихий голос,
І за світлі зорі сваряться боги,
Ваший світ – примарний, цар ваш босий – голий,
Як свиняча рулька, водка і борги.
Ви підете клятими на смітник історії,
Равликом вповзете знов в ізбу хитку,
Вбиті і розчавлені українським воїном,
Мабуть не востаннє на оцім віку.
***
Почорніли від диму серця, плаче Бахмут,
Згірклий порох ковтає дорога життя,
Сіро-сиво під ранок, не спиться, бахка,
Від зубів відлітає… немов каяття,
Між проталин степів пробирається сморід,
«Дядьку, хватайтеся за надію, іде війна»,
Нам ще трохи лишилось до Чорного моря,
Кілька кроків іще до п’янкого вина…
То нехай же цей попіл здійметься над нами,
Нашим дітям хай будуть любистки і кмин,
Де насправді солона не кров, а пам’ять,
І лишились одні тільки – ми.
