Микола Петренко. Наслухаючи Соломонові приповісті

443

…Без пророчих видінь люд розбещений…

Пригадаю – тільки ж згадка не втіша:

Храм на Спаса, переспівана толока:

Те що бачив, те що бачила душа –

Та, видюща, переструнена, стоока.

 

Пахла гречка, звільна чубились вітри,

Зріли сливи, дибав бузько по покосі….

Все спливло – а в неї й досі кольори,

В неї й досі три веселки, в неї й досі…

 

…Хто обробляє землю свою –

 

той хлібом насичується…

Знов пливем – то в щастя, то в халепу,

І нарешті видива ясні:

Наче хтось вділив окраєць степу –

І дідівський плуг у борозні!

 

Сонце з неба – попри хмару сіру,

А в душі щось квітне і росте:

Все як здавна – і труда надміру,

І дзвенить колосся золоте!..

 

…Путь праведних – ніби те світло ясне…

За щасливі дні незнані,

Що звелись над світом чистим, –

Впали, впали на Майдані

З серцем гордим і вогнистим,

З духом світлим і нескореним…

Виснуть хмари, наче брили…

А Дніпро закрийте чорним –

Доки в землю не зарили…

 

…І будеш ти його пошуковувати,

як тих схованих скарбів…

Де вони взялись, козацькі символи,

Що вросли собою у віки?

Хортицю поміж Дніпра насипали

Шапками своїми козаки!

Ну а потім, потім ще й по каменю –

І уже він сам, немов гора!

Вріс у душі, думами прославлений,

Посеред козацького Дніпра!

 

…Іди до мурашки…Погляди на дороги її…

У світі щедрім і не вбогім –

Які для пам’яті борги?

Там був Дніпро: Дніпро був богом!

І ми, звичайні – теж боги!

І був цей світ як в небі острів,

Що без лукавства, без гріхів;

І ми – боги, святочні гості

Учились жити в мурахів…

 

…Праведний сповнений надій і при смерті своїй…

Вже ніщо, ніщо мене не втішить,

Тільки більше віру розхита…

Знаю я: було тих цвяхів більше,

Що Його прибили до хреста.

 

І лунала заповідь лукава,

Билася кривавими крильми:

Ти ж воскреснеш?.. Це Тобі забава?..

Ще цей цвях – щоб просто підгрудьми…

 

…Серце розумне шукає знання…

Ще у поганина, ще у язичника

Вписано мовою стріх:

Правда правдива – коли доброзичлива,

Інша – покара і гріх.

З іншою серце надвоє розкрається:

Голод, розбої, гроза…

От: побуло – і нехай не вертається,

Хай у безодні щеза!..

 

…Бо біжать їхні ноги на зло…

Глядачів – не менше ніж мільйон,

Кожен, кожен, кожен серце тішить:

Господи, та ж це атракціон!

Проворониш – не побачиш більше.

 

І мене неначе біс жене:

Це ж за що присуджено до згуби?..

Як, за мене? Він любив мене?

Хто ж тепер мене іще полюбить?..

 

…Повік правдивий не захитається…

Воскрес? А чого ж нема?

Хіба це Христос, це інший!..

П’ять пальців пхає Фома –

А ран у Христа ще більше.

 

Глянь – крівця із них стіка,

Із тих, що ти їх неславив.

Чи то не твоя рука,

Не палець твій продірявив?..

 

…З плоду уст чоловік споживає добро…

Так, ми старі, і душі в нас старі,

І не дивуйтесь, все до дива просто:

Мені вже треба, як у Букварі,

Колишні букви ось такого зросту!

 

Щоб прочитати без оптичних лінз –

«Ми не раби!..» – одвічно повне чару.

А там – на віз, на той чумацький віз,

Що ледве-ледве котиться з базару.

 

…Вірна людина багата на благословення…

Я знаю те, що божа благодать

Сама не ходить – треба підкликати:

Із ще дитячих вірувань-заклять

Я вибрав ту, що вистраждала мати.

 

У ній по вінця смутку та жалю –

Бо ж для дітей, для їхньої любові:

Даруй мені, даруй – бо розлюблю!

І ми, малеча, вірили Христові.

 

…Як птах, що гніздо своє кинув…

В час відльоту на місці не всидить ніхто,

Научи ж мене, птахо, співать і літати –

Бо уже й моє серце – неначе гніздо,

З якого випурхнули пташенята.

Довкола дерева згина бурелом,

Гніздо розгойдалось, а в ньому – о диво! –

Квилить пташеня з перебитим крилом –

Тому пташеняті злетіть неможливо…

 

…Доглядає вона дому свого…

Не все ясне у цій вельможній грі.

Я знаю: є – це праведно, це гордо, –

Країна, де правують матері,

Не королі, не герцоги, не лорди.

 

Я знаю це, я знаю – та однак

Не подивуйтесь праведній гордині:

Я звідав край, де владував хлопчак!

І не кажіть, що ми із ним єдині.

 

…Очі глупця аж на краю землі…

Вештавсь по чужинницьких усюдах –

Дурномудра вдача завела:

Не одну змію пригрів на грудях –

Зміям треба ласки і тепла.

Відповзали – так, немов від скрути,

Що життя по вінця налило.

Тільки ж серце просить знов отрути –

Щоб приспати біля серця зло…

 

…Золота сережка на ніздрі у свині…

О, скільки крику: – Боже, все збулось!

Звершилися верткі відьомські чари:

Мій дім – це замок, ось він, Боже, ось!

Тут, за парканом – вище, поза хмари!

Ще щось із мрій лишилося мені?

Бодай на хвильку, при дурній відвазі

Посидіти – та не на троні, ні!

А от – на золотому унітазі!..

 

…Не допустить Господь голодувати

душу праведного…

Це тридцять третій: ніч густа,

Безвинна страждуща провина,

А над стернею тінь хреста,

А на хресті – хлопча… Дитина…

Стражданням скрючене лице,

Голодний скрик: – Я гину, гину!..

Оце вже, Господи, оце!..

Зітри з очей бодай сльозину…

 

…Не гордуй, як постаріє матір твоя…

Це аж геть: втікають злидні з хати,

Дальній світ дивується: бридня?..

Та іще напівголодна мати

І аж геть голодна дітлашня.

Є сухар – кому із них не дати?

Хоч кого для плоду зберегти?..

Це аж так: напівголодна мати

І аж геть здивовані світи…

 

…Рятуй узятих на смерть…

До Господнього престолу

Йдуть – голодні, сірі, вперті:

Хто волав про допомогу?

Та ніхто з них, окрім смерті.

Вже вона захрипла ніби

Перед райськими дверима:

Боже, дай голодним хліба!

Я вже гину разом з ними!..

 

…Чи візьме людина вогонь у лоно своє…

Я не кращий, не вибранець, ні,

Не слуга пресвятої ідеї –

Таж у світі ще більше брехні,

Ніж у правди, у правди моєї!

Ні себе я, ні світ не виню,

Не точу на нездійснене стріли –

Таж у світі ще більше вогню,

На якім кращі душі згоріли!..

 

…Приходить нужда твоя, як озброєний муж…

Знов чекай на щастя недороду:

Квіття жухне, листя опада…

Впала й зірка у високу воду.

Чи в печаль – високу, як вода.

Що ж, принишкніть, заміри зухвалі,

А чи вас у мандри відпущу –

Ось отак і звикнем до печалі,

Як звикає осінь до плачу…

 

…Бо конче змайструє вона собі крила…

Так, він мав крила! Він ширяв святково! –

В пораннім небі, де ще сплять вітри.

І не питаймо – крила то чи слово?

І що за поклик чується згори?

 

То все не наше, ми чужі блакиті,

То лиш в піснях ширяти б всяк хотів!..

Та й наші крила буднями прибиті –

До хомутів, до крісел, до хрестів!..

 

…Господь їх обох сотворив…

Днина осіння печаллю замаєна,

Сонця і тіні оманлива гра:

Крихта добра десь під серцем у Каїна,

Кажуть, у Авеля більше добра.

Де ота правда, що їх переславила,

Хто поміж них наробив загорож?

Крихітка злоби під серцем у Авеля,

В Каїна люті аж надто – отож!..

 

…Це буде ліком для тіла твого…

Церкву нашу світло-зриму

Будували щирі, вперті:

Камінь із Єрусалиму,

Для дзвіниць – ліванські кедри.

Дзвони – певно що зі Львова,

На хресті проміння грає;

Від вдови – свіча воскова,

Що горить і не згорає!..

 

…Жертва безбожних – огида для Господа…

В сиротинець, у дім, де недохват і сум,

Він іде, обкрадач молодої держави,

І дарує – бо щедрий, неначе на глум:

Із банкетів та учт недоїдені страви.

 

Надкусив, а не з’їв – викидати ж мов стид,

Він дарує: беріть, тут ще досить поживи!..

Боже, жертви таких – це огида з огид,

Крихти їхніх офір – це ганьба нечестива.

 

…За пазуху жереб вкладається…

Це твій край – всіх світів золотий перетин,

Все тут квітне, бринить, виграє веселково.

А за пазуху Бог нерозмінний алтин

Вклав тобі як талан – щире батькове слово.

 

Вклав за пазуху, в серце, у розум – живи!

Не скупися, розтрать, роздаруй в сиротинці, –

Не збідніє душа, вкосить знову трави,

Віддарує талан на щедріші гостинці.

 

…Досліджувати власну славу – неслава…

Боже, ти пробач: вони пихаті,

Хвалять лиш себе свої уста:

Славні ми! – не лиш у власній хаті,

А й на інші села та міста.

 

Славні ми – взяли такі висоти,

Безвідмовно гідні похвальби!

Будем славить власну славу – доти

Слава доростає до ганьби.

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!