Микола Істин. «…Лиш не дивись збайдужіло»

ЖИТТЄПИС ПОЕТА

 

Спочатку поет жив в життєпросторі світла

як найяскравішому прояві світу,

там суцільними світильниками

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

завішані квадрати стелі

в презентаційних залах

сяйвами заливали

його й побратимів

і по перу посестрів,

і самі вони ставали світлом поетичним,

а з паперових їхніх рукописів знову проростали сади заквітчані,

але в реальному світі

було забагато безпросвіття,

із літературними лісорубами,

та деревокнижними згубами,

і через це в часу сувій він згорнув свої аркуші

з зоряними віршами,

перевівши поезію в сутінки,

заховав за лаштунки,

у світі який для поета зробився прірвою,

чорною дірою,

в яку падав так довго що зрештою став

обживатися

в тому летінні письмовим столом

і ліжком,

бо на планетах

у своїх творах

ще не розжився

на життя,

тож мусів пристосовуватись в часопросторах падінь,

виживати в їх найпримітивніших формах подій

зведених

до війн,

і в цьому провалебутті –  не все

ділилось на біле і чорне, й не всі,

бо стріляв у нього не лиш чужий

але й свій,

один з засідки заздрості,

другий з захаращень бездарності,

і іншого не залишилося окрім як писати вірші

для себе – для душі,

так як приховані ріки течуть підземні,

як вищелюдські вирують виміри богів наднебесні,

серед спроб і помилок винайдення життя

та виведення  різновсесвіття,

і вийшло у словесних душематеріях відбутись поету,

щоби перетворитись з них на змістоформи нового всесвіту,

із коріння речень з напів ідей

як ніщо

що самоусвідомлює себе

і цим переходить в щось,

а далі хай з його поетики

виникають закони нової фізики,

і вербальними космосами – поетичноцентричність

концентрується,

чуєте: не обтинайте молоді верліброві віти,

не рубайте римовані віршосади,

не стріляйте

в поетів,

бо поезія  чи не єдине

що залишиться від цієї днини,

і вона надможливо

перейде

у форму ідеалу

всепрекрасної  всеможливості…

 

 

 

***

Прийде пора  золота,

повір мені брате мій невідомий,

надії пригрій сестро моя незнайома,

і може буде та пора в синій джинс одіта,

зі світломузикою

дискотечною,

з парадом юних осіб планет принадних,

із якими познайомимося за вечір

в клубі нічному,

де за кілька годинопригод,

як у космосі близькому

нам відчиненому,

буде більше у подій лиць

ніж за сходинки еволюцій…

 

Наша свобода набуде свій всерозквітлий стиль,

що заповнить книжкові стелажі,

відобразиться в кінометражі,

з презентаціями в столицях,

із вільно гуляючими у віршах римами,

та мистецтвом яке виходить за рами,

так тепер під музику гітар (як колись бандур)

виникають контр і некст культури,

і від власних почерків і комбінацій доторків до клавіатур

з’являються нові літератури:

із прототипами цивілізації поетичноцентричної,

з ескізами неба вербально-космічного…

 

Як від А переходимо до Б, відправмо мрії великі

в майбутнє далеке,

для цього душі людські підійдуть як носії споконвічні,

бо вони кораблі різнобічні,

що переходять в наступні форми життя,

і нових всесвітів сенсів зірок лиття

та планетозмістів всеможливих

безмежних,

в гармоніях –  з Божими

і розгалуженими…

 

Лиш не дивись збайдужіло, та

відсторонено, на світ, сестро, так,

через те що у весни твоєї розтоптані квіти

і пожовклі листки на вітах,

адже на зміну їй війною обпаленій

і опалій,

проростуть в тобі весни наступні

та новоцвітні…

 

А, тобі брате, що думками пристрілятися довелось

до передвідчуття як в домовині у лютому зимно,

бо від болю в очах затемнилось,

не спіши своє тіло віддати у дерев’яний човен  що йде під землю,

зупини –

вписувати себе до сумної книжки,

краще долонею рану на животі затисни

щоби не повивалювалися кишки,

іще добрі операційні ножі тебе розріжуть

і голки дбайливі зшиють,

і буде серцю битися любо,

бо прийде на землю наша та –

пора золота,

у джинсі аватаром кольору синього як небо…

 

 

 

 

***

У берлозі добре ведмедю,

бо все одно лапою зиму не розвеснити,

як на вулиці, людині, ожеледу

кроками не розтопити,

так і поезії  –  розписами не виправити

зараз, з затверділого, – нічого,

але й темрява, й та

злітає

крилами птаха чорного,

хоча може доречніше

було б прийти у світ в іншому вираженні –

вигляді,

виді,

вирости деревом

і писати вірші не з зовні паперу із древа

а з серцевини

з буття середини,

чи іншопланетянином білосвітим

матерії форму та зміст мов полотно вибілювати,

відбілюючи чорноту,

а не мучитись на Землі поету

із нелінійними логіками

що як каліки,

та не кровоточити

від паралелей злоперетин,

хоча, напевно, в цьому і є свободи розливів

смислів

розумна суть –

щоб посеред життєвої повноти каламуті,

поетичними виверженнями розмаїть слів,

сяйвами різнобарвних сенсів,

їх відрівноваженими гармоніями,

та очищеними від недосконалостей згорьованих всещастями,

у філософствуваннях наметати –

де ідеальні всесвіти…