Микола Гриценко «…Треба сонце шукати всю ніч!»

(ВІРШІ РІЗНИХ РОКІВ)

 

* * *

Таке, ніби – вчора,

Таке, мов – недавно:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Нападало цвіту –

Несила нести…

І так мені світло,

І так мені славно –

Не хочеш пливти,

То – лети!

 

Таке, наче – вчора:

В степу передзвони,

Дівчата у суконьках,

Мов – прапорці!..

Так пахнуть любистком

Їх коси й долоні.

І трави стоять

В молоці!

 

Таке, мов – учора:

Дитинство і юність,

Веселка над  нами

Крилато цвіте…

І батько виводять

Із срібної клуні

Лошатко, мов цвіт,

Золоте

 

 

САМАР

 

Отака моя столиця  –

В двадцять хат на перебір…

Взимку – снігом закуриться…

Влітку – цвітом. Кожен двір.

 

А весною  дим – зелений.

То росте-димить трава!

І струмки живі, як  вени,

Будять трави й дерева…

 

Зеленіють перше – луки,

А за ними – все село…

Ген, хати взялись під руки –

Бо гуртом же ве-се-ло!…

 

Крила, крила, крила, крила!

І – дими, дими, дими!..

Краєвид, що серцю милий,

В краєвиді тому й ми –

 

Молоді та яснолиці,

Що весь світ нам до лиця!

Заспівають молодиці –

З гори пісня  ко-тить-ся.

 

Повіяло перегноєм…

І картопляним димком…

Он летять кульбаби роєм,

І сідають над ставком…

 

Жовте-біле, біле-жовте!..

Синювате де-не-де…

Вже й фіалочку знайшов ти

Що  дитям до тебе йде…

 

Я дивлюсь – не надивлюся

І радію, наче звір,

Золотій своїй столиці.

В двадцять хат – як на підбір!

 

 

* * *

До жовтня далеко –

До травня так близько…

До травня –

Іще … пів листка.

А місяць у небі,

Мов срібна колиска,

Сльозу молоду не пуска.

 

Цілуються квіти, червоні, гарячі,

Зростаються стебла хмільні.

І ми вже такі божевільно-незрячі.

І вже ми такі неземні!

 

Черемхова спрага весняного цвіту

Мов – біле вино в голові…

Спішити любить, не чекаючи літа,

Іще на голкастій траві…

 

Спішити любить,

Доки срібна колиска

Сльозу молоду не пуска,

Й до жовтня далеко.

До травня ж так близько!

До травня… всього…

Пів листка!

 

 

 

НАДІЯ

 

Просинаються  в лісі дуби,

Коли повно вже листу і птаства,

Коли всі скороспілі гриб

Знов  коронами б’ються за царство…

 

Прокидаються в лісі мужі,

Що найвищі за всіх, наймужніші!

І освячують лист, як ножі

В росянисто-синявистій  виші.

 

Не страшна їм земна каламуть,

Шарудіння в торішньому листі…

Вони просто цей ліс не здадуть!

І – сто років, і – двісті, і – триста…

 

Вони будуть із ним до кінця,

До останнього подиху в кронах!..

Вірні, мужні і добрі з лиця,

Мов  зелені – на синім,  ікони!

 

УКРАЇНЦЯМ

Нас багато було.

Нас поки  іще є ,

Не розмішаних

Кров’ю манкурта.

Своє сонце, мов хліб,

З печі ми дістаєм

Як збиваємось

Вкотре до гурту.

 

І тоді навкруги

Молодіє земля.

І віддячує нам

Променисто.

І зливається в „МИ”

Наше рідкісне „Я”,

Багряніє

Рясним падолистом!

 

Коли ми на зорі

Орем землю СВОЮ –

Щасливіших від нас

Не буває!

Як боронимо ми

Україну в бою –

Навіть верби

На марші співають!

 

А, коли ми порізно,

„Сам собі на умі” –

Бур’янища тоді

Розкошують.

Розкошує чужак…

Та виходять з димів,

Ті, що з неба

Нас бачать і чують.

 

Наші предки  сумні –

Українство святе,

Наша пам’ять,

Вовік непоборна!

 

… Знов жовтіють жита,

Синє  небо цвіте .

І тужавіють зерна,

Як – жорна!

 

*  * *

Над нами пелюсток

Ясні вітрила.

Під нами море

Пружної трави…

І ми удвох –

Така потужна сила,

З якої виростають

Булави!

 

Та сила невичерпна

І нестерпна.

Вона така

На цілий світ одна!

Від неї серце

Чаєчкою терпне

І стишується море,

Як війна.

 

З тієї сили

Соловіють квіти

І тріпотить

Метеликами сад…

Від неї нам

Вже нікуди подітись:

І – ні вперед

Від неї,

Ні – назад.

 

* * *

Ти земна й неземна,

Наче – пташка…

Перемога  моя

І – поразка.

Ніжний пух весняний…

І – огниво.

Ти нещасна така…

І – щаслива!

 

Як в тобі ужилось,

Як стерпілось:

Вільне птахи крило

І – несмілість,

І – гірський водоспад,

І – пожежі,

І безмежжя твого

Світлі межі!?..

 

 

 

 

 

 

* * *

Навперейми йду!

Лобода хрумтить під ногами.

Ягничку ловлю молоду,

В бузинову кличу дуду.

Трава – рушниками!

Зеленими – з білим…

Зеленими – з жовтим!

Сонце коником ірже

Золотогривим.

Щасливий,

Іду!

Ягничку ловлю молоду.

В бузинову кличу дуду.

А – знайду…

Не обійду!

Хай кульбаби

Сонцями котяться!

Бузинова дуда

Стоголоситься!

А ми в трав усіх на виду:

Ду-ду-ду!

Ду-ду-ду!

Ду!

 

 

КРАЙ

 

Через роки, через віки,

Через блакитні попелища

Стає мені все ближчим, ближчим

Той край, де квітнуть рушники.

 

Мій  край дитинства і добра,

В якому зорі ще далекі,

Літають при землі лелеки

І вишні пахнуть при дворах.

 

Я прилечу. Я долечу.

Крильми малими занімію.

І рідне  в душу так повіє –

… Аж – побіліє ув очу!

 

* * *

Хочу і буду!

Віршів пагіння росте.

Хочу і буду!

В світі земному.

Над світом.

Сокіл у небі

Крила ясні розпростер

Над мої очі,

Над моє зоряне літо.

 

Хочу і буду!

М’ята іще холодить…

Хочу і буду!

Озеро ще не холодне.

Рій пелюстковий

В ірій летить і летить,

І розтає, наче сніг,

У космічній безодні.

 

Хочу і буду!

Треба хотіти. Та – буть!

Треба собою

Тихо підсвічувать небо,

Щоб зрозуміти

Сутність природи

І суть –  Слова свого,

Як найвищої в світі потреби!

 

ВІДЛУННЯ

                   Давай з тобою, друже,

                    Поїдемо на Рось…

                                         ( Микола Сом)

 

Поїдемо, мій друже, на степи,

На кураї, що вигострені вітром…

Забудемо, що коси є й серпи,

Згадаємо про предків заповіти:

 

Любити землю, берегти свій рід,

Своє гніздо, кубелечко-кубельце,

Щоб незнищенним був повік нарід,

Що дарував обом гаряче серце!

 

…Поїдемо! Там пахне деревій.

Дерева там, немов – живі істоти.

І кожен кущик при дорозі – свій!

На колір і на запах, і на дотик.

 

 

МІЙ СИН РОСТЕ!

                            Синові Микиті

Мій син росте!

Ви чуєте? Росте!

Двигтить земля,

Надтрушуючи зорі.

Ще юний місяць

Його ниву оре

Й пагіння розростається густе…

 

Росте мій син!

Корінням вглибину,

Чолом крутим

Виважуючи хмари.

Я вірю в нього,

В його пісню кару,

Яка здолає того сатану,

 

Що булавою грає, мов – циркач,

Запрошує в ті ігрища

Незрячих.

Вкраїнці б’ються –

Україна плаче,

Бо булаву ту мають

Вже – за квач…

 

Хоч плач, хоч скач,

А гени наші люті!

Тримайся, сину,

Рід свій бережи.

Хай не свої,

Чужі гріхи спокутуй

І нашу віру пильно стережи.

 

Хай віра ця

Не дасть тобі змаліти,

Не дасть зміліти в заздрості

Німій,

Щоб Україні

Заново родитись.

Самій.

 

 

ГАРБУЗ

 

Багатоокий гарбуз! Ой, багатоокий!

Спочатку ті очі зирять із середини,

Як – крапля по краплі –

Наливається гарбузове тіло…

Потім вони вдивляються,

Як ті крапелини стигнуть живим медом…

Задивляються аж до осені

Доки в гарбуза не ввіпнеться

Залізний хвіст ножа,

До якого приклеїлась сонячна волосина…

 

Очі мружаться, блимають від несподіванки,

І в тому мруженні бачать світло

Невідомого світу

І – руки нашої мами в тому світлі,

Які тримають залізного хвоста

З краплею загусклого меду…

 

Потім ці руки визбирують зерна,

Схожі на очі, вигойдують їх на печі.

Зима…

 

А весною, коли вже й комин

Починає витанцьовувати –

Виносять їх мама на світ Божий,

По трійко кладуть в теплу перину городу…

І вони тануть у тій перині, тануть,

Допоки Великий Промінь

Не витягне їх за вуха…

І задзвонять перегодя зерна,

От-а-а-а-к-ее-нни-ми волоокими

Квітками-дзвонами!

На весь город, на всеньку землю…

 

Чудернацька. Прекрасна.

Пахуча мелодія гарбуза!

 

 

* * *

 

Моя мати не була в Софії,

Але знала, що Софія є!

У своїй душі носила мрію:

Наспівать на полотні своє…

 

 

Хай, що буде. Хай – осудять люди,

Скажуть: «Голуби м’ать, не такі…»

А вона їх вишиє й розбудить,

І вони вже в  неї – говіркі!

 

А вони усі такі крилаті!

Їм  уже кудись аби – летіть!

Як таких утримаєш у в хаті,

Коли там, за вікнами, політ?!

 

Випускала мати їх до світа,

А щоночі вишивала знов…

І було крилато в хаті й світло –

То світила мамина любов!

 

Коли я приходжу до Софії

На прадавні київські горби –

Бачу матір в образі Марії,

А над нею сизі голуби!..

 

НАШ ГОРОД

 

Зелені соковиті аромати

Аж гуснуть над городом і… гудуть!

Полки бджолині оточили хату,

Й обвінчану картоплю молоду!

 

В соняшниковій золотій оправі,

Немов картина, виткана стеблом,

Стоїть город!  Ще й пахне всім на славу

Красивим і натрудженим селом!

 

Город – то наша скатерть-самобранка!

Бери собі із неї, вродить ще!

Лишень вклонись. Та не одного ранку,

А так, щоб піт із чуба лив дощем!

 

Така, виходить, штука з цим городом –

Для тебе  він. А ось для нього – ти!

Але ж  під осінь так натхненно вродить,

Що кращого городу й не знайти!

 

 

МАЙОРИ

 

Я натхненно стою,

Де горять-пломеніють майори,

Різнобарвним вогнем

Зігрівають холодну блакить…

Хай трипільська  зоря

Усі болі мої заговорить

На цей день, на цю ніч,

І на долі прийдешні роки.

І нехай морозець

Вже ряхтить над життям і водою –

Різнобарвна зоря

Розквітатиме знову і знов!

Доки є рубікон,

Де стоять до загину майори

І захопливо вірять в любов!

 

 

* * *

Прийшла і все! Розвиднилась, як день,

Згорнула одежину, мов хмаринку…

Лежить і пахне, наче мандаринка,

Аж піниться  волоссячко руде.

 

Таких світінь, таких світлінь нема,

Що так торкають спраглими вустами,

Що так спливають дикими медами,

Щоб світ весь оповити у дурман!

 

 

Нема такого! Може, й не було…

Привиділося на дорогах ранніх,

Коли степи замінювали спальні

І наливалось соками стебло.

 

Випурхували птахи з поміж ніг,

Вихлюпували трави поміж пальців

І хтось кружляв в несамовитім танці

І вигинався, мов тугий батіг!

 

… За обрій покотилися жита,

Розбіглись трави, відшуміли ріки

І лиш Вона залишиться навіки

Та, що хмаринку на собі згорта.

 

ФІЛОСОФІЯ ЯБЛУКА

 

Заблукало яблуко в траві…

Змерзло бідне, плаче винувато…

Я його у пазусі зігрів

І поклав на комині, у хаті.

Та воно надранок… підгнило

І дало мені тим зрозуміти,

Що Добро також буває – Злом,

Що не всіх на світі треба гріти.

 

ПЕРСА

 

Хрестик між ними двома…

Хрестик – між ними.

 

Хай захурделить зима –

Хрестик між ними…

 

Хай щире літо бджолить –

Краплі по тілу…

 

Хай усе тіло болить,

Як ти хотіла!..

 

Хрестик між ними двома…

Ніби – метелик

 

Тихо крильми обійма

Перса веселі.

 

Падають в безвість світи,

Губляться зорі

 

Та залишаєшся ти.

Світла  –на чорнім…

 

 

ЕЛЕКТРИКА В СЕЛІ

 

Електрику проводили прудку

Давним-давно…

А згадую, як – нині:

Стовпи пахучі,

Свіжий насип глини,

Жилавий дріт

Зміїться у кутку…

 

Дядьки поважні,

Клопіт мовчазний,

Якісь кумедні

Чашечки на хаті…

І шию вивертав

Димар горбатий,

Щоб роздивитись

Тої дивини!

 

Електрики –

П’яненькі  королі!

Ходили гордо,

Знаючись на ділі.

Вони єдині

На планеті вміли

Пустити струм

У нашому селі!

 

Парує каша…

Чарка вечорова

Обходить стіл

( За світло гріх не пить),

Вертаються,

Напашені корови,

Міжріжжя чешуть

Об нові стовпи…

 

Палають вікна,

Наче – лист осінній.

Електрика

Гуляє по хатах!

Світ за очі

Порозлітались тіні

… Лиш подив Господа

На образах.

 

* * *

Чорне бадилля

Згорає на вітрі.

Чорному суджено

Мить червоніть –

Лиш перед смертю

Осяять повітря…

Чорні, горіть!

 

* * *

… І сипляться старші, мов  груші в саду,

І схлипує осінь за ними сумливо,

Холодні дощі накупились і йдуть,

Незібрані втоптують сливи.

 

Холодним завжди не ті почесті й честь

Їх роль передзимня, тяжка і врочиста…

Бо ж спиниться скоро вода, що тече,

Затерпне надірване листя.

 

Морози скують. Заколишуть. Присплять.

І біла зозуля летітиме низько…

То старші вже йдуть… Вже біжать. Вже летять.

І тим, що за ними – вже слизько!..

 

ЖОРНА

 

Скрегочуть жорна війни,

Мов – скрешених два валуни,

Перемелюють світло на дерть,

Не мливо сіється – смерть!

Перемелені очі й вуста…

Янгол білий в подобі Христа

Душі праведників забере,

А неправедних – в жорнах зітре!

…Не літати, не бачити, ні,

Як парує земля навесні,

Тільки згарищ холодні хребти

І – дорога в далекі світи.

 

 

* * *
Золоте й багряне птаство
Опустилося на ліс…
Трав хоробрих сива каста
Обступила верболіз.
Лячно дивляться угору
І дерева, і кущі,
Як спускається над гору
Ніч в зірчастому плащі…
Холодіють тихі води,
Все вмовкає доокруж…
Позолочений та гордий,
Ліс чекає Білих Руж.

 

* * *

 

Треба кинути все!

Треба мчати і мчати, і мчати!..

Треба сонце ловить,

Треба сонце шукати всю ніч.

Ми ще встигнемо – Там,

Ми ще встигнемо всі відіспатись

На мільйони років,

На мільйони прийдешніх сторіч.

 

А поки – до чола

Потугіше долоню, як – долю…

Хай же очі біжать:

Голубі та зелені зайці.

Не прив’язуй ти їх

До корита і до водопою,

Бо пошиєшся враз

У багаті та ситі… старці!

 

Є ще простір і час.

Є ще змога –дивитися, слухать…

Є ще змога любить.

(Так впивається в квітку бджола!)

Є ще серця клубок

І – ковточок безсмертного Духа…

Ще далеко летить,

В тебе пущена, чорна Стріла.

 

Що було на землі –

Постарайся ввібрати клітинно.

Все, що вмістить душа –

Те вона забажа зберегти.

…Через сотні віків

Хтось напише чудесну картину.

І в тих фарбах густих

Буде чуб твій розкішно цвісти!

 

 

* * *

 

Півні співали – будили матір.

Співали мати – будили піч!

Співали дрова… І сонна хата

З плечей скидала вчорашню ніч.

Вервечка диму в холоднім небі,

Вервечка суму і… тихий слід.

Співали мати самі про себе:

Яка вже пісня – такий обід.

 

БІЛИЙ ОБРАЗОК

 

Змітають мати сніг із підвіконня…

Розплющують , заметені шибки,

А батько повертає вже на конях

До хати, в якій мліють галушки…

 

Заносить в хлів «колгоспної добичі»:

Пів клунка дерті, силосу мішок,

Його корова вже гукала тричі,

Постукуючи в золотий ріжок.

 

На батькові – уся колгоспна ферма!

Він – фуражир з Іваном Яківцем:

Весною косить, взимку силос верне,

Розпалюючись серцем і лицем.

 

На санях ось обідати приїхав…

Весь розпашілий, струджений… Горить!

Така довкола розгулялась віхола –

Ну як йому чарчину не налить?!

 

Гранчаста «стопка» лиш одні і досить,

Куфайка в батька, мабуть, в молоці

( Він ще й бетони дояркам підносить)

… Перекусив, Здрімнув на кулаці

 

І знов – на сани, в біле бездоріжжя,

А ще точніше – в біле навпрошки!

 

…Назавтра мати півника заріжуть

То ж будуть в нас не тільки галушки.

 

 

ЖИТТЯ

 

Перше жито – воно по тім’я.

Перше жито – воно,  мов ліс…

Між рядочків у ньому біг я,

Ще не знаючи  про покіс.

 

Друге жито – воно по груди,

Лоскітливе таке, живе…

Що, здається, кінця не буде –

Все пливеш, по ньому, пливеш…

 

Третє жито – воно по пояс,

Підперезує,  підганя…

А четверте – наопаш,  стоячи

Ну, а п’яте – уже стерня…

 

* * *

А може – хай воно, як буде,

А ліпше – хай воно, як є…

Бо люди `днаково осудять.

Що я зробив – то все моє.

 

Хтось скаже – мало. Хтось – багато.

Хтось заздритиме крадькома,

Що ластівки летять до хати,

А біля їхньої – нема…

 

Хтось напридумує такого!..

Гірким притрусить полином.

Я все прощу. Зайду до нього

І пригощу своїм вином!

 

А млин все меле, меле, меле…

І кості в попіл розтира,

І місяць підморгне, зелений,

Лиш тим, кому ще не пора…

 

То ж хай воно уже, як буде,

То хай воно уже, як є…

Великих суддів теж осудять

За їхнє… Та ще й – за моє.