(ВІРШІ РІЗНИХ РОКІВ)
* * *
Таке, ніби – вчора,
Таке, мов – недавно:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нападало цвіту –
Несила нести…
І так мені світло,
І так мені славно –
Не хочеш пливти,
То – лети!
Таке, наче – вчора:
В степу передзвони,
Дівчата у суконьках,
Мов – прапорці!..
Так пахнуть любистком
Їх коси й долоні.
І трави стоять
В молоці!
Таке, мов – учора:
Дитинство і юність,
Веселка над нами
Крилато цвіте…
І батько виводять
Із срібної клуні
Лошатко, мов цвіт,
Золоте…
САМАР
Отака моя столиця –
В двадцять хат на перебір…
Взимку – снігом закуриться…
Влітку – цвітом. Кожен двір.
А весною дим – зелений.
То росте-димить трава!
І струмки живі, як вени,
Будять трави й дерева…
Зеленіють перше – луки,
А за ними – все село…
Ген, хати взялись під руки –
Бо гуртом же ве-се-ло!…
Крила, крила, крила, крила!
І – дими, дими, дими!..
Краєвид, що серцю милий,
В краєвиді тому й ми –
Молоді та яснолиці,
Що весь світ нам до лиця!
Заспівають молодиці –
З гори пісня ко-тить-ся.
Повіяло перегноєм…
І картопляним димком…
Он летять кульбаби роєм,
І сідають над ставком…
Жовте-біле, біле-жовте!..
Синювате де-не-де…
Вже й фіалочку знайшов ти
Що дитям до тебе йде…
Я дивлюсь – не надивлюся
І радію, наче звір,
Золотій своїй столиці.
В двадцять хат – як на підбір!
* * *
До жовтня далеко –
До травня так близько…
До травня –
Іще … пів листка.
А місяць у небі,
Мов срібна колиска,
Сльозу молоду не пуска.
Цілуються квіти, червоні, гарячі,
Зростаються стебла хмільні.
І ми вже такі божевільно-незрячі.
І вже ми такі неземні!
Черемхова спрага весняного цвіту
Мов – біле вино в голові…
Спішити любить, не чекаючи літа,
Іще на голкастій траві…
Спішити любить,
Доки срібна колиска
Сльозу молоду не пуска,
Й до жовтня далеко.
До травня ж так близько!
До травня… всього…
Пів листка!
НАДІЯ
Просинаються в лісі дуби,
Коли повно вже листу і птаства,
Коли всі скороспілі гриб
Знов коронами б’ються за царство…
Прокидаються в лісі мужі,
Що найвищі за всіх, наймужніші!
І освячують лист, як ножі
В росянисто-синявистій виші.
Не страшна їм земна каламуть,
Шарудіння в торішньому листі…
Вони просто цей ліс не здадуть!
І – сто років, і – двісті, і – триста…
Вони будуть із ним до кінця,
До останнього подиху в кронах!..
Вірні, мужні і добрі з лиця,
Мов зелені – на синім, ікони!
УКРАЇНЦЯМ
Нас багато було.
Нас поки іще є ,
Не розмішаних
Кров’ю манкурта.
Своє сонце, мов хліб,
З печі ми дістаєм
Як збиваємось
Вкотре до гурту.
І тоді навкруги
Молодіє земля.
І віддячує нам
Променисто.
І зливається в „МИ”
Наше рідкісне „Я”,
Багряніє
Рясним падолистом!
Коли ми на зорі
Орем землю СВОЮ –
Щасливіших від нас
Не буває!
Як боронимо ми
Україну в бою –
Навіть верби
На марші співають!
А, коли ми порізно,
„Сам собі на умі” –
Бур’янища тоді
Розкошують.
Розкошує чужак…
Та виходять з димів,
Ті, що з неба
Нас бачать і чують.
Наші предки сумні –
Українство святе,
Наша пам’ять,
Вовік непоборна!
… Знов жовтіють жита,
Синє небо цвіте .
І тужавіють зерна,
Як – жорна!
* * *
Над нами пелюсток
Ясні вітрила.
Під нами море
Пружної трави…
І ми удвох –
Така потужна сила,
З якої виростають
Булави!
Та сила невичерпна
І нестерпна.
Вона така
На цілий світ одна!
Від неї серце
Чаєчкою терпне
І стишується море,
Як війна.
З тієї сили
Соловіють квіти
І тріпотить
Метеликами сад…
Від неї нам
Вже нікуди подітись:
І – ні вперед
Від неї,
Ні – назад.
* * *
Ти земна й неземна,
Наче – пташка…
Перемога моя
І – поразка.
Ніжний пух весняний…
І – огниво.
Ти нещасна така…
І – щаслива!
Як в тобі ужилось,
Як стерпілось:
Вільне птахи крило
І – несмілість,
І – гірський водоспад,
І – пожежі,
І безмежжя твого
Світлі межі!?..
* * *
Навперейми йду!
Лобода хрумтить під ногами.
Ягничку ловлю молоду,
В бузинову кличу дуду.
Трава – рушниками!
Зеленими – з білим…
Зеленими – з жовтим!
Сонце коником ірже
Золотогривим.
Щасливий,
Іду!
Ягничку ловлю молоду.
В бузинову кличу дуду.
А – знайду…
Не обійду!
Хай кульбаби
Сонцями котяться!
Бузинова дуда
Стоголоситься!
А ми в трав усіх на виду:
Ду-ду-ду!
Ду-ду-ду!
Ду!
КРАЙ
Через роки, через віки,
Через блакитні попелища
Стає мені все ближчим, ближчим
Той край, де квітнуть рушники.
Мій край дитинства і добра,
В якому зорі ще далекі,
Літають при землі лелеки
І вишні пахнуть при дворах.
Я прилечу. Я долечу.
Крильми малими занімію.
І рідне в душу так повіє –
… Аж – побіліє ув очу!
* * *
Хочу і буду!
Віршів пагіння росте.
Хочу і буду!
В світі земному.
Над світом.
Сокіл у небі
Крила ясні розпростер
Над мої очі,
Над моє зоряне літо.
Хочу і буду!
М’ята іще холодить…
Хочу і буду!
Озеро ще не холодне.
Рій пелюстковий
В ірій летить і летить,
І розтає, наче сніг,
У космічній безодні.
Хочу і буду!
Треба хотіти. Та – буть!
Треба собою
Тихо підсвічувать небо,
Щоб зрозуміти
Сутність природи
І суть – Слова свого,
Як найвищої в світі потреби!
ВІДЛУННЯ
Давай з тобою, друже,
Поїдемо на Рось…
( Микола Сом)
Поїдемо, мій друже, на степи,
На кураї, що вигострені вітром…
Забудемо, що коси є й серпи,
Згадаємо про предків заповіти:
Любити землю, берегти свій рід,
Своє гніздо, кубелечко-кубельце,
Щоб незнищенним був повік нарід,
Що дарував обом гаряче серце!
…Поїдемо! Там пахне деревій.
Дерева там, немов – живі істоти.
І кожен кущик при дорозі – свій!
На колір і на запах, і на дотик.
МІЙ СИН РОСТЕ!
Синові Микиті
Мій син росте!
Ви чуєте? Росте!
Двигтить земля,
Надтрушуючи зорі.
Ще юний місяць
Його ниву оре
Й пагіння розростається густе…
Росте мій син!
Корінням вглибину,
Чолом крутим
Виважуючи хмари.
Я вірю в нього,
В його пісню кару,
Яка здолає того сатану,
Що булавою грає, мов – циркач,
Запрошує в ті ігрища
Незрячих.
Вкраїнці б’ються –
Україна плаче,
Бо булаву ту мають
Вже – за квач…
Хоч плач, хоч скач,
А гени наші люті!
Тримайся, сину,
Рід свій бережи.
Хай не свої,
Чужі гріхи спокутуй
І нашу віру пильно стережи.
Хай віра ця
Не дасть тобі змаліти,
Не дасть зміліти в заздрості
Німій,
Щоб Україні
Заново родитись.
Самій.
ГАРБУЗ
Багатоокий гарбуз! Ой, багатоокий!
Спочатку ті очі зирять із середини,
Як – крапля по краплі –
Наливається гарбузове тіло…
Потім вони вдивляються,
Як ті крапелини стигнуть живим медом…
Задивляються аж до осені
Доки в гарбуза не ввіпнеться
Залізний хвіст ножа,
До якого приклеїлась сонячна волосина…
Очі мружаться, блимають від несподіванки,
І в тому мруженні бачать світло
Невідомого світу
І – руки нашої мами в тому світлі,
Які тримають залізного хвоста
З краплею загусклого меду…
Потім ці руки визбирують зерна,
Схожі на очі, вигойдують їх на печі.
Зима…
А весною, коли вже й комин
Починає витанцьовувати –
Виносять їх мама на світ Божий,
По трійко кладуть в теплу перину городу…
І вони тануть у тій перині, тануть,
Допоки Великий Промінь
Не витягне їх за вуха…
І задзвонять перегодя зерна,
От-а-а-а-к-ее-нни-ми волоокими
Квітками-дзвонами!
На весь город, на всеньку землю…
Чудернацька. Прекрасна.
Пахуча мелодія гарбуза!
* * *
Моя мати не була в Софії,
Але знала, що Софія є!
У своїй душі носила мрію:
Наспівать на полотні своє…
Хай, що буде. Хай – осудять люди,
Скажуть: «Голуби м’ать, не такі…»
А вона їх вишиє й розбудить,
І вони вже в неї – говіркі!
А вони усі такі крилаті!
Їм уже кудись аби – летіть!
Як таких утримаєш у в хаті,
Коли там, за вікнами, політ?!
Випускала мати їх до світа,
А щоночі вишивала знов…
І було крилато в хаті й світло –
То світила мамина любов!
Коли я приходжу до Софії
На прадавні київські горби –
Бачу матір в образі Марії,
А над нею сизі голуби!..
НАШ ГОРОД
Зелені соковиті аромати
Аж гуснуть над городом і… гудуть!
Полки бджолині оточили хату,
Й обвінчану картоплю молоду!
В соняшниковій золотій оправі,
Немов картина, виткана стеблом,
Стоїть город! Ще й пахне всім на славу
Красивим і натрудженим селом!
Город – то наша скатерть-самобранка!
Бери собі із неї, вродить ще!
Лишень вклонись. Та не одного ранку,
А так, щоб піт із чуба лив дощем!
Така, виходить, штука з цим городом –
Для тебе він. А ось для нього – ти!
Але ж під осінь так натхненно вродить,
Що кращого городу й не знайти!
МАЙОРИ
Я натхненно стою,
Де горять-пломеніють майори,
Різнобарвним вогнем
Зігрівають холодну блакить…
Хай трипільська зоря
Усі болі мої заговорить
На цей день, на цю ніч,
І на долі прийдешні роки.
І нехай морозець
Вже ряхтить над життям і водою –
Різнобарвна зоря
Розквітатиме знову і знов!
Доки є рубікон,
Де стоять до загину майори
І захопливо вірять в любов!
* * *
Прийшла і все! Розвиднилась, як день,
Згорнула одежину, мов хмаринку…
Лежить і пахне, наче мандаринка,
Аж піниться волоссячко руде.
Таких світінь, таких світлінь нема,
Що так торкають спраглими вустами,
Що так спливають дикими медами,
Щоб світ весь оповити у дурман!
Нема такого! Може, й не було…
Привиділося на дорогах ранніх,
Коли степи замінювали спальні
І наливалось соками стебло.
Випурхували птахи з поміж ніг,
Вихлюпували трави поміж пальців
І хтось кружляв в несамовитім танці
І вигинався, мов тугий батіг!
… За обрій покотилися жита,
Розбіглись трави, відшуміли ріки
І лиш Вона залишиться навіки
Та, що хмаринку на собі згорта.
ФІЛОСОФІЯ ЯБЛУКА
Заблукало яблуко в траві…
Змерзло бідне, плаче винувато…
Я його у пазусі зігрів
І поклав на комині, у хаті.
Та воно надранок… підгнило
І дало мені тим зрозуміти,
Що Добро також буває – Злом,
Що не всіх на світі треба гріти.
ПЕРСА
Хрестик між ними двома…
Хрестик – між ними.
Хай захурделить зима –
Хрестик між ними…
Хай щире літо бджолить –
Краплі по тілу…
Хай усе тіло болить,
Як ти хотіла!..
Хрестик між ними двома…
Ніби – метелик
Тихо крильми обійма
Перса веселі.
Падають в безвість світи,
Губляться зорі
Та залишаєшся ти.
Світла –на чорнім…
ЕЛЕКТРИКА В СЕЛІ
Електрику проводили прудку
Давним-давно…
А згадую, як – нині:
Стовпи пахучі,
Свіжий насип глини,
Жилавий дріт
Зміїться у кутку…
Дядьки поважні,
Клопіт мовчазний,
Якісь кумедні
Чашечки на хаті…
І шию вивертав
Димар горбатий,
Щоб роздивитись
Тої дивини!
Електрики –
П’яненькі королі!
Ходили гордо,
Знаючись на ділі.
Вони єдині
На планеті вміли
Пустити струм
У нашому селі!
Парує каша…
Чарка вечорова
Обходить стіл
( За світло гріх не пить),
Вертаються,
Напашені корови,
Міжріжжя чешуть
Об нові стовпи…
Палають вікна,
Наче – лист осінній.
Електрика
Гуляє по хатах!
Світ за очі
Порозлітались тіні
… Лиш подив Господа
На образах.
* * *
Чорне бадилля
Згорає на вітрі.
Чорному суджено
Мить червоніть –
Лиш перед смертю
Осяять повітря…
Чорні, горіть!
* * *
… І сипляться старші, мов груші в саду,
І схлипує осінь за ними сумливо,
Холодні дощі накупились і йдуть,
Незібрані втоптують сливи.
Холодним завжди не ті почесті й честь
Їх роль передзимня, тяжка і врочиста…
Бо ж спиниться скоро вода, що тече,
Затерпне надірване листя.
Морози скують. Заколишуть. Присплять.
І біла зозуля летітиме низько…
То старші вже йдуть… Вже біжать. Вже летять.
І тим, що за ними – вже слизько!..
ЖОРНА
Скрегочуть жорна війни,
Мов – скрешених два валуни,
Перемелюють світло на дерть,
Не мливо сіється – смерть!
Перемелені очі й вуста…
Янгол білий в подобі Христа
Душі праведників забере,
А неправедних – в жорнах зітре!
…Не літати, не бачити, ні,
Як парує земля навесні,
Тільки згарищ холодні хребти
І – дорога в далекі світи.
* * *
Золоте й багряне птаство
Опустилося на ліс…
Трав хоробрих сива каста
Обступила верболіз.
Лячно дивляться угору
І дерева, і кущі,
Як спускається над гору
Ніч в зірчастому плащі…
Холодіють тихі води,
Все вмовкає доокруж…
Позолочений та гордий,
Ліс чекає Білих Руж.
* * *
Треба кинути все!
Треба мчати і мчати, і мчати!..
Треба сонце ловить,
Треба сонце шукати всю ніч.
Ми ще встигнемо – Там,
Ми ще встигнемо всі відіспатись
На мільйони років,
На мільйони прийдешніх сторіч.
А поки – до чола
Потугіше долоню, як – долю…
Хай же очі біжать:
Голубі та зелені зайці.
Не прив’язуй ти їх
До корита і до водопою,
Бо пошиєшся враз
У багаті та ситі… старці!
Є ще простір і час.
Є ще змога –дивитися, слухать…
Є ще змога любить.
(Так впивається в квітку бджола!)
Є ще серця клубок
І – ковточок безсмертного Духа…
Ще далеко летить,
В тебе пущена, чорна Стріла.
Що було на землі –
Постарайся ввібрати клітинно.
Все, що вмістить душа –
Те вона забажа зберегти.
…Через сотні віків
Хтось напише чудесну картину.
І в тих фарбах густих
Буде чуб твій розкішно цвісти!
* * *
Півні співали – будили матір.
Співали мати – будили піч!
Співали дрова… І сонна хата
З плечей скидала вчорашню ніч.
Вервечка диму в холоднім небі,
Вервечка суму і… тихий слід.
Співали мати самі про себе:
Яка вже пісня – такий обід.
БІЛИЙ ОБРАЗОК
Змітають мати сніг із підвіконня…
Розплющують , заметені шибки,
А батько повертає вже на конях
До хати, в якій мліють галушки…
Заносить в хлів «колгоспної добичі»:
Пів клунка дерті, силосу мішок,
Його корова вже гукала тричі,
Постукуючи в золотий ріжок.
На батькові – уся колгоспна ферма!
Він – фуражир з Іваном Яківцем:
Весною косить, взимку силос верне,
Розпалюючись серцем і лицем.
На санях ось обідати приїхав…
Весь розпашілий, струджений… Горить!
Така довкола розгулялась віхола –
Ну як йому чарчину не налить?!
Гранчаста «стопка» лиш одні і досить,
Куфайка в батька, мабуть, в молоці
( Він ще й бетони дояркам підносить)
… Перекусив, Здрімнув на кулаці
І знов – на сани, в біле бездоріжжя,
А ще точніше – в біле навпрошки!
…Назавтра мати півника заріжуть
То ж будуть в нас не тільки галушки.
ЖИТТЯ
Перше жито – воно по тім’я.
Перше жито – воно, мов ліс…
Між рядочків у ньому біг я,
Ще не знаючи про покіс.
Друге жито – воно по груди,
Лоскітливе таке, живе…
Що, здається, кінця не буде –
Все пливеш, по ньому, пливеш…
Третє жито – воно по пояс,
Підперезує, підганя…
А четверте – наопаш, стоячи
Ну, а п’яте – уже стерня…
* * *
А може – хай воно, як буде,
А ліпше – хай воно, як є…
Бо люди `днаково осудять.
Що я зробив – то все моє.
Хтось скаже – мало. Хтось – багато.
Хтось заздритиме крадькома,
Що ластівки летять до хати,
А біля їхньої – нема…
Хтось напридумує такого!..
Гірким притрусить полином.
Я все прощу. Зайду до нього
І пригощу своїм вином!
А млин все меле, меле, меле…
І кості в попіл розтира,
І місяць підморгне, зелений,
Лиш тим, кому ще не пора…
То ж хай воно уже, як буде,
То хай воно уже, як є…
Великих суддів теж осудять
За їхнє… Та ще й – за моє.