“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
СТЕЖКА
Я цю стежку шукаю давно,
Я її виглядаю щоночі,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли місяць просвітить вікно
І зозулі злетяться пророчі.
Отоді я стаю на поріг,
Перед зорі розчахую груди
І в своїй посивілій порі
Жду цього ностальгійного чуда.
Враз усе оживає довкруж,
Горобцями крилатиться листя,
І під ним заблищить, ніби вуж,
Моя стежка дитинства пречиста.
То – зелена, то – синя така…
То – в траві, то – між снігу тугого.
Я на ній у житах і квітках
Почуваюсь крилато-стоногим!
Ось – іду. Ось – біжу. Ось – лечу.
Так лоскочуться п’яти грайливі!
Побіліє мені ув очу
Від земного й небесного дива
… коли в грудях твоїх клекотінь,
Коли соки нуртують гарячі,
І двіночки довкола: дзінь-дзінь!
І душа із зозулями плаче.
* * *
Війна іржею в’їлася у мозок.
Всі на землі пригасли кольори
Лиш чорний колір – світлому загроза
Ордою насувається згори…
Змішалися всі перебутні дати,
Які не прожили, а – пробули
І виступають з безвісті солдати,
Як мак червоний з-поміж ковили.
Яскраві. Молоді. Зеленокрилі.
Підкорювати б їм ще висоту!..
Стікає сонце по Савур-могилі,
Розбуджуючи бджілку золоту.
… Прийшла весна. Буяє все довкола,
Вже й літо повертає на своє.
Чому ж тоді, як пахне матіола,
Нам ще гіркіше на душі стає?!
* * *
На очах у солдата
Не сльози – роса…
На шовковистих травах
Не роси, а – сльози…
Бо солдатська душа
У ясних небесах,
А шовковисті трави
Убили морози.
Пахнуть кров’ю дими.
Пахне димом земля.
Від шаленого болю
Немає спасіння…
Застеляють сніги
Закривавлений шлях.
До святої весни
Воскресіння…
* * *
Такого цвіту вибито…
Такого!
Дорога чорна,
Збита в порохи.
І пелюстки на ній,
Мов – некрологи,
Мов – безпритульні
Янголи-птахи…
Ті, що не встигли,
Що не захистили
Тіла гарячі
Від холодних бджіл…
О, янголята світлі,
Сизокрилі,
Вас, як і воїв,
Взято на приціл.
Гудуть дроти,
Натягнуті,
Мов – нерви,
Мов – лука
Нетерпляча тятива…
Хрести несуть
Вкраїнці на Говерлу,
Така вже їхня
Доля вікова!
Там – тиша тиш…
Там – тиша тиш
Тихіша…
Лиш дзвін у вухах
Білим ручаєм…
Так тане цвіт
На молоденьких
Вишнях!..
Немов Ісус
Верта у Віфлеєм.
НІЧ У САДУ
Золоте розбризкане –
На чорнім…
Краплі пропікають.
Ніч горить…
Ось вона,
Мов сизоокий ворон,
Крильми притулилась
До гори…
Ось вона
Вже дзеленчить зірками,
Вже летить –
Закохана й лунка!
Ніч зорить…
І місяця над нами
З клітки вогняної
Випуска.
Ніч п’янить…
До млості, одуріння,
Співом
Неполоханих цикад…
І рипить
У яблуках насіння,
Наливаючи
Зірчастим соком
Сад…
* * *
Будинки в сірих капелюхах.
Зима натомлена й сумна.
Вже почорніли «білі мухи».
Війна.
Списи дерев стирчать, згорілі.
Їх навіть вітер омина.
Земля і небо здичавіли.
Війна.
Шляхи тремтять, льодами скуті.
Тут пробігала сарана
З бурятів, мокшів і якутів.
Війна.
Сніжинка впала на обличчя,
Що мармурово вирина
Із-під замету. Автентично.
Війна.
ТРУСКАВЕЦЬКОМУ ДУБУ
Привіт, мій дубе,
Знов я коло тебе
В залюдненім
Вологім Трускавці.
Проста моя у тому
Є потреба:
Погладить друга
По шорсткій щоці…
Така вже в мене
Пісня кольорова,
В якій твій колір,
Дуболистий, є.
Шумує верховіттями
Діброва,
Аж зорі в піднебессі
Дістає.
Здається, ми
Злилися воєдино,
Бо сік твій відчуваю
На вустах.
… Ось я розбризкавсь
На малі краплини,
Гойдаюсь
На обвітрених гілках.
Але ж колись
Загавкають сокири,
Струснеться крона,
Стовбур загуде,
Твої прожилля
На дошки розкрилять
І кольорова крапелька
…спаде.
САМА
І як воно?..
На вивітрені очі
Лягає туги
Чорна ковила.
Вже відцвіли
Всі сни її дівочі,
Що й жодна квітка
В гості не зайшла…
На все село.
На все село і всесвіт
Встає. Лягає. Молиться.
Встає…
А солов’їв
Призахідний пересвист
Ще більше болю
Серцю додає.
Бо ж – молоді!
Бо – вільні! Бо – крилаті!
Сьогодні – тут,
А завтра – в небесах!
Вона ж – на прив’язі,
Домовичком у хаті,
Загублена
В кропив’яних лісах.
Їй бути тут.
До скону. Оніміння.
Углибли в землю
Птахами – хрести.
…Доточать миші
Сховане насіння,
Якому не судилось
Прорости.
* * *
Чорнюща ніч у Києві… Чорниця.
Прожилля вікон видно де-не-де.
Ця ніч мені нагадує вовчицю,
Що підло підповзає до грудей!
Я не впущу, я не відкрию двері,
Хай мерзне, хай щезає за межу
У ненаситні московицькі прерії.
Де непросвітну темінь стережуть
Ті, що плодяться у брудних «бєрлогах»,
Кому світління очі розріза…
Відплата буде – наша Перемога,
Мов – блискавками вквітчана гроза!
* * *
Колись в мені було багато дива,
Бо бачив я довкола безліч див!
Від того дивування був щасливий,
Як спраглий пагін поміж щедрих злив!
Я дивувався легко і побожно:
Від незнайомки світлого лиця,
Від сурм заграв, світанків переможних,
Від місячного в небі гребінця…
Мене було так легко здивувати,
Мов – запалити променем ясним…
Чому ж тепер найяскравіше свято
Мені здається звичним і пісним?
Чому вся гама кольорів і звуків
Притлумлена, як вогник в тумані’?!
…Бо я пізнав нестерпний біль розлуки
З тими, хто диво дарував мені.
* * *
Хай будуть міни з пелюсток трояндових,
З ромашкових весняних пелюсток…
Щоб світ цей вибухав кущем лавандовим
Розбризкуючи колір до зірок…
Хай буде зброя та, що обеззброює:
Любов, Надія, Віра і т.д…
Хай запах м’яти буйних заспокоює
Ромашка хай до рани припаде…
Хай буде покалічене – зліковане,
Хай безневинно вбитий – оживе!
Натомість зло, що глибоко заховане,
Нехай ніколи вгору не спливе!
Але в житті буває все по-іншому:
Снаряди рвуться, міни-пелюстки…
І не загоїш справжню рану віршами –
Потрібна сила вірної руки.
Потрібна воля – йти й перемагати,
Долати шлях, тернистий і крутий,
Щоб знову сина народила мати
Який би її душу захистив.
* * *
Так буде не завжди –
Відступляться морози,
Відлопотять дощі,
Всивіє ковила…
І розцвітуть над нас
Такі багряні грози,
Що спалять ворогів усіх
До тла!
Так буде не завжди –
Повернуться солдати,
Обіймуть матерів,
Коханих і дітей…
Лише навіки
Треба відіспатись,
У кого на очах
Барвінок зацвіте.
Бо так бува завжди –
Після боїв і згарищ,
Опісля чорноти
Недоспаних ночей
Надійде новий день,
Мов бойовий товариш,
І зніме автомата
Із плечей…
ЗЕМЛЕРОБАМ
Білі коні на припоні,
Жовті – ув алюрі!
В чорних коней піт солоний
На мускулатурі.
Білим – граційно стояти,
Бити копитами,
Жовтим – вогненно літати,
Вигорять серцями…
Тільки в чорних
Доля тужна,
Доля не медова:
Поле виорати пружне,
Приорать підкову…
Щоби сонце уродило,
Запашне, гривасте!
Щоби в тих коней
Білі крила
Виросли від щастя!
НАША ПІСНЯ
(Дунай – найбільш вживана назва річки
в українських народних піснях)
Тільки зорі будуть ранні,
Тільки – зорі…
Пізнє сонце, пізній місяць –
Повний вщерть.
Залунає наша пісня
Неозора.
Незрадлива, незглибима,
Ніби – смерть.
Їй протяжно, їй сталево,
Стодротово
Затремтіти…
Так співають лиш святі!
Пролетіти
Світанково-гонорово
Між далеких,
Ще не ораних, світів:
«Засвіт встали,
Засвистали козаченьки!…»
Полетіла наша пісня
З краю в край –
Все поближче
До Галактики Шевченка,
У небесний, позаобрійний
Дунай…
ШКОЛЯРИК
Припасований до спини
Розмальований портфель,
Йде до школи по стежині
Синьоокий Рафаель.
Іще пахнуть магазином
Два ботиночки прудкі.
Все нове цієї днини:
Від кашкета – до шнурків:
Нові книги, нові фарби,
Ще й – гостренькі олівці.
Десь його чекає парта,
У буфеті – пластівці…
А в дворі шкільному гамір,
То – пташина дітвора.
Їм розучувати гами,
Теореми розбирать…
Все ще буде:
Гори, доли, вертикаль і паралель…
Йде у перший клас до школи
Геніальний Рафаель!
ДРУЖИНІ
(усмішка)
Зароби собі на карму –
Напиши мені листа…
Розкажи – який я гарний,
Щоби жив до років ста!
Щоб любив тебе безбожно
Та безбожником не був,
І щоб твій цілунок кожний
Я до смерті не забув.
Напиши про мене оду,
Щоб читав аж допізна,
І щоб сам себе я зроду
В тім листі не упізнав…
УДВОХ
Сьогодні сонце –
Маком високим.
Сьогодні річка –
В’юном глибоким.
Земля сьогодні
В сукні зеленій.
І ти сьогодні –
Вся біля мене.
Уся – до краплі,
До крапелини…
Хай хмари спілі
Удалеч линуть,
А ми з тобою
Ще тут побудем
Поміж рясного
Земного люду.
Давай розквітнемо
Лебедино –
Заради доньки,
Заради сина.
Під сонця маком,
Який не в’яне…
– Привіт, кохана!
– Привіт, коханий!
МРІЯ
Присолоджена криничка
В ній люстеречка кружок…
Відзеркалюється личко,
Чубчик, наче – моріжок…
Відзеркалюється сонце –
Золотаво-ніжний приз…
Ляди сріблена попонця,
У відрі легенький бриз…
Юнка воду набирає –
Дівчинятко-білченя…
Ще саме того не знає,
Що містерію вчиня!..
Сонце хлюпається радо,
Мов линок на мілині…
Набухає в серці радість,
Що так буде по війні…
СХІД
В акаціях
Чманіє соловей.
Йому сьогодні
Тьохкати несила,
Вхопив той цвіт
Живильний, за живе,
Аж інеєм
Захолоділи крила!
Торкається
Падучих пелюсток,
Нектаром упивається
Гарячим…
Що й голос в горлі
Стерп на білий шовк,
Що став німим
На мить він
І незрячим…
Той соловейко,
Мабуть зрозумів,
У купелі цвітіння
На світанні,
Що його срібно-
Наркотичний спів
Для когось буде
Спогадом останнім…
ІНТИМНЕ
Її очі томливо-бурштинні
Зеленаво підсвічують степ…
Незабудки збігаються сині
Подивитись, як жінка цвіте!
Стоволосо цвіте, стоголосо,
Аж розвидніло небо вночі!..
І лежать її сплетені коси
На чиємусь крутому плечі.
А сама, мов невгоєна рана:
Буйноцвітна, гаряча, пахка…
… І тремтить,
Ледь сповите туманом,
Її тіло, мов біла ріка…
* * *
В зеленому лісі
У білім снігу,
Куди нема доступу хвилям…
Я мрію плекаю свою дорогу –
Волосся розчісувать милій…
Тонкий гребінець,
Ніби – човник в руках,
Спускається по водоспаду…
Як штиль після бурі –
Впокорений страх,
Мов смак на губах мармеладу.
Примружені свічі,
Пригаслий камін,
Хитання стривожених ліній…
Так дихає ніч
Під зірок передзвін
У час роз-
про-
сто-
рення
лілій.
У час, коли світу,
Здається, нема.
У час, коли світу не видно…
І – штиль простирадл,
І – біласта пітьма,
І наші цвітіння завидні…
* * *
Трави зійде такої…
Сто полків!
Одна в одну.
Стебельце – до стебельця.
В туман устромить
Списи промінкі
І лиш один устромить
В моє серце…
Мені одного досить.
Одного.
Але, щоб – найгостріший!
Найвірніший!
Щоб, скошений,
Я не відчув його,
Під корінцями
Молитовно влігшись…
Глибокий спис
Весною оживе.
Зворушиться.
Навколішки зіпнеться.
І я відчую,
Як туман пливе.
… І солровейко
Серцем обізветься.
ПОЕТИ
Поети, мов золоті ранети,
Ростуть собі посеред планети…
Гілками лоскочуть хмари,
До слова шукають пари…
Впаде їм на серце злива –
Щасливі!
Цвітуть, гуснуть медом
Поміж зір.
Хоч вір, хоч не вір…
Коли ж скуштуєш
Яблучко золоте –
Щось і в тобі зацвіте!
Стане сил для любові й краси,
Й почуєш їх голоси.
Поети, мов золоті ранети
Із зернятками фіолетовими…
* * *
Мармеладно оголені плечі.
Золотистосте, дика й чужа…
Мов трипільський довершений глечик,
У якому затерпла душа…
Заворожене предками его,
Таїна з-під шовковистих вій.
Яблукасте відтінення стегон
І волосся над ними сувій…
Все, мов – степ! Вільнокриле! Квітуче!
Ще в бутонах її пелюстки…
А розкриються – стане летюча
І спурхне, мов метелик з руки!..
* * *
Клондайк!
Незмірна таїна,
Якій і вичерпу немає.
Чуття таке…
Немов світає,
Від любощів
І від вина…
Коли розвиднюється
Ніч
І місяць бігає по колу,
Мов пес рудий…
І краплі кволо,
Гарячі, котяться
Між пліч…
Закриті очі,
А вуста
Відкриті новому
Цілунку…
І дикий пагін
Струнко-в’юнко
Крізь біле тіло
Пророста…
* * *
Над нами крони
Синіх сосон,
Немов – корони в небесі!
Сьогодні ти мене попросиш,
Щоб ми були не, як усі…
Запахне хвоєю підсніжник,
І стане млосно нам ураз.
Між пелюсток блакитно-ніжних
Знов зазвучить весняний джаз.
І сосни вигнуться грайливо,
І ти під ними – ніби лань
З очами темними, мов сливи,
В чеканні власних
Ви-ги-нань…
БАЖАННЯ
Подаруй мені, Доле,
Стрибок!
Та такий, що – впівнеба!
Щоб дзвеніли зірки,
Мов кришталь,
Потривожений від бистрини…
Подаруй мені цвіт,
Що вже іншого
Буде й не треба…
Бо у ньому: і колір, і пісня,
І – роси рясні з далини.
Подаруй мені, Доле,
Ніжний лоскіт у серці,
Грайливий,
Мов бутон весняний,
Що розкрилює крила свої…
Подаруй мені Те,
Найдорожче,
Що душу мою ощасливить.
… Щоб вода молода,
Проливалася через краї!
* * *
Була краса!.. Ми в ній були красивими.
Схилялася черемха до води…
У юності лиш зими були сивими,
Ми ж – первоцвіти й – молоді сади!
Все дивувало, Все п’янило розум,
Бо нуртувало, квітнуло, жило!
Намисто золотавої мімози,
Конвалії смарагдове крило…
Все – диво з див, все різнокольорове!
День вигравав веселкою в очах!
Він так світився дзвінко-гонорово,
Як білопінно квітла алича…
Божественно-красивий і далекий
Мій світ дитинства… Вранішні дими…
…Тепер як в небі проячать лелеки,
Усе частіш здається, що то – ми.
БУЗКОВА НІЧ
Все, що між них
Тоді не відбулося
Лишилося у ночі
На краю:
Бурштинового місяця
Волосся
І – лавочка,
Захована в раю.
П’янкі дими
Бузкового цвітіння,
Лякливість
Напівзімкнутих очей,
Таємна сила
Спраглого хотіння,
Від котрого
Ніхто вже не втече!
Були тоді
Слова всі недоречні –
Лиш подихи,
І доторки сліпі…
Зозулі
Опускалися на плечі,
Бузок шалено квітнув –
Аж кипів!…
Цілунку
Перехоплива грайливість –
До млості,
До нестерпної жаги!..
У ніч таку
Свою являють милість
Язичницькі
Закохані боги!
* * *
Люблю поезію стихій!
У ній – гарчання грому з виші
І – квіт падучий з білих вишень,
(Так розтриноживсь вітровій!)
Люблю поезію стихій!
Мов – греблю, випуклу від риби,
Яку вода ось-ось розглибить,
Щоб вільнокрило стало їй…
Люблю поезію стихій!
Горить-палає небокрай.
Стікає сонце вечорове
Із ріг сріблястої корови,
Що – хоч від щастя помирай!
Стихія неба і води.
Стихія сонця і простору,
Коли струмить й сурмить угору,
Усе, що в землю посадив!
Крилато! Вигінно! Квітуче!
Стрімливий погляд із-під вій…
Як – водоспад в ріці могучій –
Люблю поезію стихій!
ПСНЯ НА ВІЙНІ
Сергію Василюку,
творчому побратиму, лідеру гурту «Тінь сонця
Він так співав!.. Аж скручувалось листя,
Дерева притихали і півні…
Лишень калина брязкала намистом,
Як дівчина сумна на виданні.
Він так співав розгінно і джерельно,
Аж пісня розливалась між долин…
Ішла війна, ще бій тривав шалений,
Когось чекав у засвітах полин…
Нехай не жде, не множить гіркотиння,
Достатньо вже розлук і гіркоти!
Злітала пісня, як волошка синя,
Над вибухи, над смерті, над хрести…
А він співав! Про Неї і про Нього,
Мов пелюстками огортав їх стан.
Все – про Любов, яка уся від Бога,
Коли в бутонах зімкнуті вуста…
ПЕРЕМОГА
Перемога буває різна.
Перемога буває грізна.
Перемога бува квітуча.
Перемога уся жагуча.
Вона – тиша опісля бурі.
Вона – шлях, який вже не курить.
Вона – сонечко вечорове,
Мов удачі срібна підкова.
Перемога – ковток у спеку,
Рідний погляд бійця здалека,
Серця стук і гарячий подих,
І дитини грайливий подив.
Перемога буває різна
Та – не рання вона, та – не пізня.
… Вона тихо огорне плечі
Кров’янистим крилом лелечим.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.