Микола Гриценко. «Ми»

574

МИ

Ми висіялись тут –

Серед старого лісу.

Ми висіялись тут.

Ми висілись – тут!

І тяжко нам рости

Та пробиватись знизу.

… Десь хмари  в чужині

Замрійливо цвітуть.

 

Ми висіялись. Нам

Ще треба сонця й вітру.

Нам треба ще дощів…

Нам треба ще і ще!

Щоб небо мовчазне

Утримати, як – віру,

Як – голограму нас,

Ще не розбиту вщент.

 

Ми вічно тут були.

Тут – душі наших предків.

Тут спокою нема,

Тут підлості нема.

Тут хмарами гули:

Татари, німці, шведи…

Тут упродовж віків

Сибірила зима.

 

Нам треба бути тут!

Хай – холодно й тінисто.

Хай десь, на чужині,

Багатші є ліси…

Нам треба жити тут!

І вижити врочисто.

І нашим хмарам

Прийде час цвісти!

 

НАДІЯ

 

Просинаються  в лісі дуби,

Коли повно вже листу і птаства,

Коли всі скороспілі гриби

Знов  коронами б’ються за царство…

 

Прокидаються в лісі мужі,

Що найвищі за всіх, наймужніші!

І освячують лист, як ножі

В росянисто-синявистій  виші.

 

Не страшна їм земна каламуть,

Шарудіння в торішньому листі…

Вони просто цей ліс не здадуть!

І – сто років, і – двісті, і – триста…

 

Вони будуть із ним до кінця,

До останнього подиху в кронах!..

Вірні, мужні і добрі з лиця,

Мов  зелені – на синім,  ікони!

 

 

 

 

КРАЙНІЙ

 

Я народився в хаті скраю –

Найкрайній в нашому селі.

За нею луки пахли чаєм,

У травах коники сюрчали

І ранок росами білів.

 

Я народився там, де світло

Горнулось хвилями згори, –

Займались вікна,  листя, квіти,

Вогнем зеленим серед літа

Палахкотіли явори!

 

Я народився на роздоллі,

Де вітер крила роздавав…

Тому я предковічну волю,

Немов  свою прийдешню долю

Гарячим серцем відчував.

 

Тепер я знаю:  бути скраю,

Переднім, крайнім, на краю…

Це значить – першим зустрічаю

І сонце-крило  захищаю

Бентежну Русь мою!

 

 

 

РАНКОВА УКРАЇНА

 

Синіє небо, як хустина,

Така погожа благодать…

Моя ранкова Україно,

Дозволь тебе поцілувать.

 

Дозволь тебе обняти ніжно,

Ступити на твою ріллю.

Тебе в душі несу, мов – пісню,

Як матір трепетно люблю.

 

З тобою я – одне-єдине.

Без тебе я – один-одним…

Дозволь назватись твоїм сином

І, незрадливим, бути ним.

 

Дозволь, кохана моя мати,

Чолом припасти до чола

І так тебе поцілувати,

Мов квітку вранішня бджола.

 

 

ОРІЄНТИР

 

З усіх світів

Найближчий мені світ,

В якім вікно

Вкраїнське моє світиться.

Від нього хрестиком

Вирізблюється слід,

Той слід побачить можна

Навіть з місяця.

 

Вечірні хмари

Котяться, мов – дим…

Пухнасті,

Засинають під хатами.

І кущ калини,

Як – орієнтир!

Між нашим

І не нашими світами.

 

УКРАЇНЦЯМ

Нас багато було.

Нас поки  іще є ,

Не розмішаних

Кров’ю манкурта.

Своє сонце, мов хліб,

З печі ми дістаєм

Як збиваємось

Вкотре до гурту.

 

І тоді навкруги

Молодіє земля.

І віддячує нам

Променисто.

І зливається в „МИ”

Наше рідкісне „Я”,

Багряніє

Рясним падолистом!

 

Коли ми на зорі

Орем землю СВОЮ –

Щасливіших від нас

Не буває!

Як боронимо ми

Україну в бою –

Навіть верби

На марші співають!

 

А, коли ми порізно,

„Сам собі на умі” –

Бур’янища тоді

Розкошують.

Розкошує чужак…

Та виходять з димів,

Ті, що з неба

Нас бачать і чують.

 

Наші предки  сумні –

Українство святе,

Наша пам’ять,

Вовік непоборна!

 

… Знов жовтіють жита,

Синє  небо цвіте .

І тужавіють зерна,

Як – жорна!

 

*  *  *

Отак я виріс. В світі не один.

Уже сплітаюсь із другим корінням…

Летить углиб наш соколиний клин,

Щоб вибухнути кроною й насінням!

 

Корінчиками чистими, як сон

Вбираєм сік земний і прохолоду,

Щоб вберегти від круків і ворон

Глибоке серце свойого народу.

 

І хай хоч грім, хоч блискавка згори,

Хай всяких бід нам доля наворожить –

Підніме ліс зелені прапори –

І пагонами вкотре нас помножить.

 

* * *

 

Лишай асфальту земля здирає

І вибухає корінням вже!

На срібні верби мойого краю

Лягли тумани нічних пожеж.

 

Чом так покірно і боязливо

Птахи літають над верховіть?

Сама свобода не ощасливить –

Єднатись треба. І майоріть!

 

Лишай асфальту земля підніме,

Розправить крила зелених віт.

Єднаймось, браття, поміж своїми

Хоч на обніжку тисячоліть!

 

УКРАЇНКА

 

Дівчино, зернинко польова,

Скільки в тобі листя, скільки цвіту?

Ти якою будеш серед літа?

Ти якою станеш у жнива?

 

…Щоб стебло не всохло молоде,

Щоб вітри його не обламали.

Чуєш, світ дурманиться, гуде?

Чуєш, знов сумної заспівали?

 

В тебе ж сонце в головах стоїть.

І земля чека твого коріння.

Дівчино, зернино, первоцвіт,

Вічна жменько вічного насіння!

 

* * *

 

Така в нас доля  вистраждано-чесна:

Обороняти зусібіч себе!

О, бездоріжжя наше перехресне!

Де кожен зайда, знай, своє скубе!

 

Самі собі – плебеї та гетьмани,

Сліпі на єдність, в закликах – глухі…

Гуртуємося війнами та ранами,

Ще гірше – нагаями пастухів.

 

Роз’їхались, розсипались горохом,

Так, певне, легше, бо життя – одне.

А як же ті, хто гибів в содормохах*?!

Їх дух свободи  в душу не війне?!

 

Хіба даремно полягли герої?!

Хіба даремно пружніють хліба?!

Хіба здамо ми Українську Трою,

Хіба себе ми зрадимо, хіба?!

 

Гартуймо сталь, гуртуймось воєдино,

Розпізнаваймо – ворог де чи  брат.

Хай в кожному проснеться Україна!

Хай в кожному прокинеться солдат!

 

          НІКОМУ УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМ!

 

Нікому Україну не віддам –

Собі  залишу, дітям та онукам,

На вічне щастя  чи на вічну муку –

Нікому Україну не віддам!

 

Нікому Україну не віддам!

Я душу в неї переллю, крилату,

Я буду з нею в будень і у свято –

Нікому Україну не віддам!

 

Нікому Україну не віддам!

Хай нелегкою буде моя ноша,

Ні за принади, ні за які гроші –

Нікому Україну не віддам!

 

Нікому Україну не віддам!

Бо дерево мого рясного роду

Лиш тут росте, заквітчується, родить –

Нікому Україну не віддам!

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!