“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
* * *
Вже пізня осінь, відкричали гуси,
Залишивши у пам’яті свій слід.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На землю небо пух холодний трусить,
Душа зашерхла, мов у калюжі лід.
Сумні зітхання – непоодинокі,
Заводить вітер з листям вертоліт,
І ранній вечір, легінь кароокий,
Виводить пісню у стрімкий політ.
Горить душа, слова у ній палають,
Просторами козацький дух летить,
Проходять роки, знову не вертають,
Стрімнинами майнула й мить.
* * *
Стара верба схилилася додолу,
Листки, як лодії, в ставку пливуть,
Я думами вертаюся додому,
Мені яскравить росяниста путь.
В полях тепло озимина вбирає,
Рядно зелене овид простилає,
Капуста на стеблі вологи вимагає,
І кукурудза на стеблі дрімає.
А у садку плоди колише груша,
І яблука боки ще вигрівають.
В Іванівці прогрію свою душу,
Хоча й вітрець холодний провіває.
* * *
В блакитнім небі сонце ходить
І промінці кидає на сніги.
В моїй душі барвінок сходить,
Уже весніють в неї береги.
Ще дух зими ним не подоланий,
Із сходу ще – з вітрами мінуси,
Дерева, що із осені поголені,
Витримують хурделиці стуси.
Весняний ренесанс таки відбудеться,
Бо день зростає, сонце йде у вись,
Себе твори – і все на світі збудеться.
Зустріть весну в собі не забарись.
* * *
Уже не чуть зозулі голос,
Бо знов синиця на слуху,
Зерно скидає зрілий колос
У землю рідну і пухку.
І ось я їду і милуюсь полем,
Посадки листом мерехтять,
Злітають чайки, мов над морем,
Мої ж думки назад летять:
В дитинство, де роса і сонце,
Де саду цвіт, кленки й верба,
Ще дідом зроблене віконце,
І жаб над ставом ворожба.
В’юни у кошику плямкочуть
І карасі гачок жують…
В свою Іванівку заскочу,
А потім вже продовжу путь.
* * *
Кришталева ваза в сонячнім промінні
Розбиває світловий потік.
Мерехтить яскраво, в душу пада тінню
Зайчик, що від гурту втік.
Кришталева ваза поки не розбита,
Вимита і витерта до дна.
Мерехтить яскраво, спомином повита,
Світлі думи навіва вона.
* * *
Життя – короткий спалах, мов вогонь,
Що гріє душі й осяває простір,
Із теплих Прометеєвих долонь
Прийняти хочем. Це – як постріл.
Оцінка та – не варта й п’ятака,
Життя, мов гріш, не варте полум’я,
Весною не все бачиш звисока,
А восени – не вистачає пломеню.
Проходить все – жар серця затуха,
Навчаєшся любити розумом.
У молодості – вдариш гопака,
У зрілості – говориш прозою.
І тільки мить – душа до зірки злине,
Яку вогонь зігріє і калина.
* * *
В мені немов прозріло майбуття:
Я бачив всі стежини і дороги.
Все чітко в сновидінні й до пуття,
Лише село в тумані і святі пороги.
Хотів я роздивитись, де ходив,
Але слідів уже нема від стежки.
Можливо, я богам не догодив,
Бо де був двір – із бур’янів мережки.
Зринає все у темне небуття,
Будуються дороги – не стежини,
Так зрине й це в безвісне забуття.
…У вічності ж – кущ рідної калини.
* * *
Ще не дзвонив,
не ззивався піснею
той срібний дзвін.
Ще не зголив
грозою грізною
у бога гнів.
Щось ще не змив
водою прісною
із серця він.
* * *
Згоріло в серці, і душа зніміла,
У голові думки уже як лід,
У просторі десь залишився слід,
Час сплинув – й порохня осіла.
З’явилася вже думка не одна,
Що у житті не все, як мрієш,
Бо не зростає все, що сієш,
А день минає – настає пітьма.
Це б відпочити, втамувати втому
І доброчинно все обдумати самому:
Де щастя є, а де його катма.
* * *
Вигорає життя,
Вицвітають пісні –
Вже чекаємо грізних морозів.
Піде все в небуття,
Навіть думи рясні –
Та не втратиться всесвіту розум.
Забринить десь струна,
Защемить у душі –
Нова пісня з’яскравить весною.
Відгукнеться луна
В піднебеснім Ковші –
І прокинуться думи з росою.
* * *
Люди люблять дороги
ґрунтові й залізні,
Бо ходити не хочуть,
бажають вже їздить.
Досягнути вершини
не кожному під силу,
Краще вже котитись
з пологого схилу.
В них знецінена мрія –
майнова потреба,
І не кожний радіє
Стожарам у небі,
І не кожний побачить
там Хрест, а чи Воза,
Що з дороги не збився,
а ще сіль перевозить.
Небо сіллю засіяне,
що в душах в нас сяє,
Нас хрестова дорога
в майбутнє вертає.
* * *
Ви хочете великими всі буть:
Маленькі, товстобокі, голопузі…
Від страху заховавшись в кукурудзі,
Показувати іншим смертну путь.
А ви надуйте щоки у напрузі
Та запряжіть буланого коня
І покажіть, що чорна в нас рілля,
Сльозами й потом скроплена в напрузі.
Влаштуйте герць, візьміть у руки зброю,
Муштруйте нерви й тіло щодоби
Та «виростіть» для ворогів гроби,
Що йдуть на нас війною і злобою.
СПОГАДИ
І спогади ті радують мене,
І відчуття, що хочуть душу з’їсти.
Лишень пришпорить думи і присісти –
Й патлатий вірш в дорогу поведе.
То заведе у села, то в гаї,
То у поля, де колоски зерніють,
Де жайвори у просторі радіють,
А у садку тривожать солов’ї.
У юних душах – відчуттів рої,
Блищать росою у дворі й городі,
Нічого не завадило б природі,
Щоб спогади ходили по ріллі.
…Бо спогади ті радісні мені.
* * *
П. П. Засенку, автору збірки
«Князівство трав»
Каменярі з прадавньої епохи
Різьблять на камені слова.
І там, де вічності трава,
Майбутнього вимощують дороги.
Закладені фундаменти нові,
Задумано будівлі ще новіші,
Із них народжуються вірші,
Що аж тривожно голові.
В князівстві трав свої закони:
Вартують справедливості химеру,
Завзято кличуть в нову еру
І гордо переходять рубікони.
* * *
Крихта щастя, щопта долі –
вітри роздирають,
Над сивою головою –
ворони літають.
Тече життя, як та річка –
поміж берегами,
Зносить роки молодії –
уперед ногами.
Несе роки в синє море –
солоне як сльози.
Вже не гріє кров червона –
в нищівні морози.
В ясну днину сонце палить –
ласкаво не гріє.
Місяць ходить поміж хмари –
не дає надії.
Крихта щастя, щопта долі –
вітри розвівають.
Над сивою головою –
ворони кружляють.
* * *
Івану Чумаку
У садку в неясному промінні
На пеньках щось промовляли тіні.
Іван Чумак сміявся й говорив,
Хтось інший – коньяку налив.
Поцокались і кавуном заїли,
І спогади враз наші посивіли –
Від роду промайнуло стільки літ!
На ниві життьовій – і хліб, і слід,
Де злети і падіння, доль тарани,
А найцінніше – то душевні рани.
…Гомонів із нами старий сад
В передзвонах місячних рулад.
У МУЗЕЇ ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА
Посіріли кольорові ставні,
Вікна вже посунулись чолом,
Але часто чується: «Шолом», –
В передпокої й вітальні.
На столах серед його перлин,
Де він змалював простори й душі, –
Там вологі очі вітер сушить,
Гіркотою в них пахтить полин.
І проходять люди, наче тінь,
Із собою молодих приводять.
У свідомість багатьом заходять
Мудрості минулих поколінь.
Життєдайний там пахтить полин.
ЗАМАЛЬОВКА
Ростуть на клумбі незабудки,
Кахиче сторож біля будки,
Кудись убік летить життя –
У неосяжне забуття.
До лавки зграйка хлопців йде
І гарний настрій вже веде,
Півні із ночі горлопанять,
Хати борщем духмяним манять:
«Картина маслом» – та й усе.
Мені ж щемніш понад усе:
Ростуть на клумбі незабудки,
Кахиче сторож біля будки…
* * *
Миколі Боровку
Вже сьогодні збільшивсь день
на маленьку йоту,
Новостворені пісні
готуй до польоту.
Час мине, весна до нас
завітає вранці,
По калюжах промінці
застрибають в танці.
Тож лаштуй уже коня,
лемеші і збрую,
І виглядуй іздаля
cолов’я й зозулю,
Щоб співали у душі
в холоди та літньо,
Щоб нас кожен день новий
зустрічав привітно.
Скоро прийде Новий рік,
зачекались дуже,
Бо двадцятий рік допік,
прийде рік одужань.
ЖУРАВЛІ
(З Расула Гамзатова)
Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
Не в землю нашу прилягли поспати,
А обернулись в білих журавлів.
Вони і до сьогодні з днів тих давніх
Летять і подають нам голоси.
Чи не тому так часто і печально
Ми витираєм очі від сльози.
Сьогодні у осіннім надвечір’ї
Я бачу, як в тумані журавлі
Летять і нам своє скидають пір’я,
Так ніби ним пов’язані з людьми.
Вони летять, долають шлях свій дальній,
Вигукують чиїсь нам імена,
В серцях лишають слід печальний
І кожен з нас їх лет не омина.
Летить, летить у небі клин зухвалий,
Летить в тумані наприкінці дня.
Колись й моя душа до них пристане
І з ними в піднебессі зникну й я.
Настане день і в журавлиній зграї
Я попливу в такій же сизій млі –
І з-під небес оклично привітаю
Всіх вас, кого залишив на землі.