“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
***
Ніяк собі, о вибач, не втокмачиш,
Що більше тут мене ти не зустрінеш…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І байдуже, смієшся ти чи плачеш,
Пройде зима, надіюся, дозрієш…
Таким мене ти більше не відчуєш…
Тим більше, що вкорочений мій запит!
Він сам по собі просто не існує,
Хіба якщо в халепу якусь втрапить…
Таким мене забути неможливо…
Тим паче, що я знов наполягаю:
Запхни мене по розміру в горнило,
Допоки я в собі чужим блукаю…
***
Запальничка стихне без добавки…
Поржавіє славно погодя
Нишком споглядатиме з-під лавки
Наче винуватець знову я…
Згоден, так, претензії до мене…
Не такий я… все таки курець
Споконвічні неповторні меми…
Не вкурив ті наслідки Отець…
А було тако сидиш і смокчеш
Висохлу зів’ялість коноплі…
І нудьгуєш в… хочеш чи не хочеш
У своїй з собою молотьбі…
Запальничка поруч… завжди поруч
Янголи в уяві тут як тут
На обгін дозволено ліворуч…
Ні тобі кросівок ні батут
Ти тако вже сам собі як гуру
Всі слова – саме собою – сміх
Із усіх згадаєш бабу Шуру –
Найдорожчу бабцю із усіх…
І це тільки з другої затяжки
І це тільки перший ще дзвінок
Все, що діставалося так важко
Неохоче злиєш у пісок…
Запальничка чемно заіскриться
Може навіть висморкне вдогін
Що тобі ніколи й не присниться
Ну хіба зірвуть як водогін…
Нині у меню запхались страхи
А курнеш і відчай вже – дружбан
Пофіг і массовані бабахи
І кремлівський їхній дідуган…
Заржавіє… віє віє віє
Запальничку поруч схороню…
Боронити жоден не посміє
– Що там знову? Я передзвоню…
***
Я ще посиджу на папері…
Не все ще виказав, не все.
Не втому вимирі й манері,
Хоча й зачитувавсь Рене…
Своїх «декартів» бракувало –
«Космодем’янських» повен двір…
Мені й того було замало,
Отож і видзвонивсь Шекспір!
Не обійшлось без суперечок.
Не обійшлось без біготні,
А всі ті оплески, доречі,
Належать Небу, не мені…
Життя цікаве на папері:
І є житло, і свій емейл.
І поруч вихід в біосферу
Поміж таємних галерей…
***
Потяг вже не вабить, гелікоптер,
І авто не вабить, хоч убий…
Ну хіба, що човен… майже… тобто,
Якщо ти хоч трішечки крутий…
Що тобі до того – що там, хто там
Загубив, розтринькав, віднайшов…
І з якого розтікалось рота…
І кому потрібен знову шов…
Все своє залив по самі вінця
Не догледів – птицям буде корм…
Ну а ще, отим… хоча би й вівцям
Відповідно запиту і форм…
***
Буває так, що хочеться сміятись
І трішки бути… трішечки смішним
Й усе своє замовчене роздати
і більше не окучуватись в грим…
Нехай єство оселиться в повітрі,
Там місця вистачає геть усім…
І зникнуть ті питання безпросвітні
Й амбіції свої, передусім…
Буває так, що хочеться померти
Не трішечки, відразу й до кінця
Й усе своє замовчене протерти…
До самої вершини, до взірця
Буває так, що хочеться злетіти
Туди, де ти ні разу не бував…
А з тих питань, що нікуди подіти,
Себе собі напам’ять змалював
Буває так…
***
Ти до мене, щоб так аж…
Я до тебе повних сто…
Свій у кожного кураж,
Ну а ще те саме «вйо»…
Ти до мене вся навспак
Я до тебе краще б – «ні»
Не второпаєм ніяк –
Сіять краще по весні…
Ти до мене наскрізь вглиб
Я до тебе ким я був…
Відтепер у школі хиб…
Кожен знає, що він втнув…
***
З великим задоволенням присплю
Одне свиняче тіло кагебіста…
Чи вишлю у мішочку, чи пришлю
До кожного розбомленого міста
Згадаємо усе, і водогін…
Електро… накопичені ресурси,
Як кожей день ковтали сотні мін
Від самого мінкульту і до бурси…
З великим задоволенням проснусь
З моїх потреб, що сняться вже щоночі,
Жалкую про одне, що я дідусь…
А то приспав би ірода охоче!!!
Онуки-хлопці, браття і сини,
Зробіть усе, щоб чучело приспати
В його руках вже більш трильйон вини –
Не може бескінечно це тривати…
***
Розмовляв з лелеками учора
Постраждалі, змучені усі…
З ними в нас одне сьогодні горе…
Вибачивсь за все, передусім
Запросив до двору, як годиться
Саме раз… як добре що обід –
І спіймав себе… ні-ні, не сниться…
Захисти нас, Боженько, від бід…
Дай до крил – небесного простору!
Приземли украдені життя!
Зменши в половину спільне горе –
Жаль, думки озвучував не я…
І хоча вони були лелечі,
І хоча, по правді, уві сні…
І рука чиясь лягла на плечі –
Тільки щось невесело мені…
***
Ось вони, мої сулійки…
Вузьке горлечко, пугар
Нас у погребі лиш трійко
З променем іржавих фар
Хто ж кого осилить з трійки?
Той, хто важчий у вазі…
Обійдемось ми без бійки
Все пучком, все на мазі…
Тільки вимовив словечко
Відкупорив і налив –
Захиталось враз сердечко,
Усміхнувся. І звалив…
Ось вони, мої сулійки…
Ось воно, а ось і я…
Ой не ті шукав я ліки…
Заспокоївсь. Не біда…
***
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання.
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Люб’язність їхню, і наймення…
Чи то пірнеш в прийдешній гам,
Чи то як випнуть на поталу,
Спішиш до них як в Божий Храм
І божеволієш помалу…
***
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні –
Нечитайло підказав…
Що ж робити, де та правда?
Що ж такого я зробив?
Серпні наче – не завада
Попит тільки на гроби…
Вже скорочене дозвілля…
І дискусій майже нуль…
Зникло з обігу похмілля…
Що вже скажеш про зозуль?
Їх не видно і не чути…
Хто їх, Господи, пойме –
Все сьогодні призабуте.
Ой злощасне… ой не-не…
Квітні, травні, липні, червні…
Як же нам і вам зійтись
За вечерою в майстернях
Ну, хоча би, як колись…
***
Спекотне літо вчепилося за ноги…
Скажи хоч що-небудь, скажи!
Мені би крихту справжньої підмоги,
Бо відчуття, що ніби і не жив…
В холодні дні сприймалось потепління
Як бажане насните, як аванс.
Та власне, якщо чесно, нетерпіння
Лише у снах погоджувало нас…
Біжиш, спішиш, дощу благаєш з неба…
Як вимолиш, не радий, хоч убий
А тут ще й біль… сьогоднішні знамена
Загублений… і ти – напівживий…
І де ж оті серпневі літні грози?
Чому мене цікавить? Відповім,
Нехай зіп’ю свої я літні сльози –
В мені проснеться знову пілігрим…
Не стримаюсь, дійду до свого місця
Чекатиму, молитимусь Тобі…
Я ж недарма у кошик зранку вплівся
Без настрою і навіть без чобіт…
Диви, диви… як жарить літня спека
Лупощиться пісок і чорнозем…
Не будемо вдивлятися здалека,
Хіба якщо проснутися вождем…
Хіба якщо одіти окуляри
Змінити ритм, хіба якщо… хіба
І все це хором, спритно в мемуари –
І не просіть, нікому не віддам…
Пройдуть роки, а згодом… що гадати?
Можливо зтліє, можливо. Як завжди
Ще кілька букв… пора відпочивати
Бо відчуття, що ніби і не жив…
***
Поребрик Ваш розхитаний вітрами
І зник чомусь надовго вартовий…
То що мені, скажіть, робити з Вами –
Незручно якось пертись до вдови?
Ні квітів, а ні зручного мотиву…
Не обраний ні в часі, ні в журбі
Я Вас любив безрадісно вродливу
І навіть не зізнаюся у тім…
Що слідкував і цілився з окопу
Та все це марно… той же бумеранг
Мені було б почати з фотошопу,
А не із слів, народжених від ран…
Я відтепер нічийний, безтілесний…
Застрелений порушником, авжеж
І лиш коли стрічатимуться весни –
Тримайтесь якнайдалі від пожеж…
А ще прошу, прошу Вас, Королево!
Прийміть у дар хоч декілька рядків
В цю саму ніч, сьогоднішню, серпневу…
Що, вибачте, без відома таїв…
***
Під завалом стеляться недолі
По ефіру стелиться печаль…
Повернули хлопців із неволі…
М’ясорубить… м’ясоруб…
На жаль.
Третя вже неспокою річниця…
Всоте вже розхристаний…
Не сплю.
Ну а що як тільки все це сниться?
Тут же звідкілясь почулось:
– Сплюнь…
***
Тихого вечора, спокійної ночі
І щоб нарешті скінчилась війна
І щоби хлопцю очі дівочі…
Разом у сни – він і вона…
Мамі із батьком здоров’ячка нині,
Внукам доріжку для розбігу ввись…
Дні щоб завжди залишалися мирні –
Боже, благаю, тільки озвись
Вечора кожного… спокійної ночі –
Без винятку всім бажаємо ми…
Хіба забагато, хіба не пророчі?
Хіба що одне… – Допоможи!!!
***
Вже мільйонний оберт наді мною…
Жартом перев’язаний один.
Як тут не побудеш сам собою
Кілька перев’язочних годин?
Ось вона жадана прихітливість –
Повернути відстань до нуля
Тут потрібна буде ваша милість
І кінцівка з виспівом ля-ля…
Трьох акордів вистачить кінцівці…
Може навіть вистачить і пів…
Вівчара з сопілкою, і вівців…
І всього-то навсього сім днів…
***
Сприйми мене таким як є
На похвалу не претендую
Коли зустрінеш у фойє
Ти не підходь, бо зацілую…
Якщо не згодна, дай хоч знак –
Я підлаштую неповагу…
На це погодився б не всяк
Тут навіть ні, не про присягу…
Про що, зізнаюсь опісля…
Проте прошу – не зазнавайся
Ти, дійсно… свіжа колія…
Ну ось і все… кінець, награвся…
***
Безцінні дні у серпні ненадовго
По розкладу неділю, може й дві
Хіба якщо домовитися з Богом
Хіба якщо вклонитися вдові
Яка учора схоронила мужа
А сина ще задовго… Господи
Навіщо, де цвіла учора Ружа,
Сьогодні переважно холоди?
Навіщо на безцінні плач і морок,
Куди дівати душу від страхіть?
З усіх сторін, і з неба преться ворог…
Доколи це вбиватиме, скажіть?
–У єдності, мій славно-грішний сину,
Потрібно буде Світло оновить…
І збережеш не тільки Україну
Ти зрозумів? – прослухав вочевидь.
***
Коли ти в сни мої приходиш поспіх,
Торкаєшся лиця мого й мовчиш,
Це наче, вибач, вимушений постріл
Твоїх думок без дозволу божищ…
Коли твій злет запрошує у небо,
Лелечим співом манить у політ
Я відчуваю, що насправді демон
А ти – той самий колір кольорів…
Коли ти з рим вертаєш неба подих
Мені у снах, а кращих – наяву…
Нам не потрібно буде більше згоди…
Коли я шепотітиму «люблю»…
***
Воно таке примхливе нерозбурхане
Незаймане нелякане ніким
І кольором небес нічним замурзане
Якоїсь невідомої Ріки…
Стою закам’янілий і вирішую…
Манер у мегаполіса хоч й тьма
Почну я завойовувати віршами
Не парами відразу сімома…
Воно стояло слухало здивоване…
І навіть щось підспівувало в такт
На ранок вже усе було замовлено…
А перед тим вирішував антракт…
Навколо всіма травами засіяно
Заплетено заоране з молок…
І навіть втохомирилось розгніване
Що випало до цього від чуток…
***
…Хочеш, вітре, я замовкну
Хочеш, з пам’яті зітру
Препристойну заборону
Не чіпати більш ікру…
Ту ікру, далекосхідну,
Що бідонами тягав
У свою домівку бідну
Видно щось таки я знав…
Хочеш, вітре, кину страхи
Хочеш спАлю задарма
І вернусь під ранок птахом
З відголоском пра-пра-пра…
Хочеш, вітре під гітару
Все до крихти розповім
Де й коли спустили парус
Й хто до цього нас довів…
Хочеш, випрошу підпору…
Як для кого… так, чи ні?
То тобі не вниз, а вгору –
В небокрай, доби на дві?
Вітре… вітре… ти не скигли
Я своїм давно набрид
Видно вражі, перестигли…
Розкумаритись аби…
***
Повертались ми у пам’ять…
Із підвалу… з відпочинку
– Заспокойся… нас не зрадять
Ні на мить ні на хвилинку
Всім відомо, ти кмітлива
Вперта в справах вище норми
Навіть інколи злослива
Як оті раптові зломи…
Ти, буває, нікудишня
В тріскотні за їх розподіл
Де ростиме рання вишня
У садку чи у комоді…
Це лише одні фрагменти
Інші зникли, були б зайві
…на екрані знов ракети
Наче ті голодні зграї
І такі не дружелюбні
І такі вони хитрючі
Одним словом – світоблудні…
Ще задовго, ще до Бучі…
Повертались ми у спокій…
У свої знайоми риси…
Переконені глибоко –
Ми звичайні… Не нарциси
***
Гримить не так як вже колись…
І дощ неначе неба сльози …
Лиш ти однаково моливсь
І все це в дім до себе звозив…
Втім у душі тягар війни
І вдома наче після бою…
Не все залежить від ціни –
Лишилось викопати зброю…
Пощо тоді цей вічний плач,
Пощо молитви молитовні?
Висить обіцяний калач…
І хто ж тоді із нас в полоні?
***
Гаразд, погоджуюсь на нічию
Не в ніч, гадаю, краще на світанку…
Якщо вже так, зустрінемось в раю
Там, кажуть, роздають не хліб, вівсянку…
Запаримо її у молоці…
Добавимо на смак пів ложки меду
Бо пара ганнібалів – молодці,
А нічия – це все-таки як недуг…
Окраса заважатиме обом…
З таємністю її, пробач, не згодні
Потішити залишиться двором
Нічийні перемовини Господні…
Красунечко, завісу підійми,
Здивуй себе, здивуєш любих друзів
І сонечком простелиться мотив,
Що так не вистачає в цьому блюзі…
***
Заморозьте мене, зубожіння
У розквітлих весняних квітках,
Щоб проснутися в сонці осіннім
Серед лісу, але при свічах…
Віднайде хто в майбутнім столітті –
На фаґоті зіграє сонет.
А ще краще, якщо на трембіті.
Неважливо, який я поет…
***
Заблокована ніч… кілька вулиць пройдох
На теренах судьби, на хвилі свідомості
Самоту не розкроїш, принаймні на двох,
За усі, геть усі, на світі коштовності…
Від новин до новин ти себе не замкнеш
Не омиєш від бруду тутешнього душу
Тільки все це у віршах інакше назвеш
Дивись мені, хлопче, обіцяв – непорушно…
***
Дозволь і я пройдусь по лезу…
Дозволь заглянути у вічі
Тобі упійману тверезу
Мені невиспаному двічі…
Дозволь затисну поцілунком
Серпневу ніч… ніяких свідків
В моїй уяві ти – дикунка
Можливо навіть щось від інків…
Якщо ти згодна, замінуєм
Усі сліди – серпневий прояв…
Душа без дозволу бунтує –
Навряд чи вже мене загоять…
Дозволь прийде за нами човен
На тлі сьогоднішніх обставин…
Дозволь мені… я ними повен
Але спочатку, мила, кави…
***
А ти мені просто розповіси
Про те, як чекала трамвая…
Як дощик всю ніч і день моросив
Як діток лякали бабаєм…
Про те, і про те… ще довго про те
Які були люди цікаві…
Про наш нерозривний світо-тотем
У нашій, і тільки, оправі…
Хочеш не хочеш – авжеж, вибачай
Ну, що нам робить після всього?..
Боженьку славний, замовим трамвай…
А може кількох, не одного?..
***
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости?..
Різного племені, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені
Поміж безсмерття, поміж могил…
***
Тебе чекав би допізна
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…
І застелив би я рядно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино
І в поцілунках додатково…
Та видно знову не зрослось…
Чи щось завадило напевно
А може й стрінула когось
Даремно, сонечко, даремно…
***
Висять на гіллі абрикоси…
Здалеку манить самота…
А тут ще вітер голо-босий
І не покинеш блокпоста
Щоби тако пірнути в серпень
Забути свій бронежилет
У цю прийдешню літа зелень
Із побратимом Василем…
Кудись воно все подівалось
Хтось там… хтось тут…
без абрикос
Неначе душу обірвало…
Неначе ти і є Христос…
***
Без літа вже не обійтись
А Осінь треба ще зустріти
Але щоб разом їм зійтись
Потрібно буде море квітів…
Без літа вже ні те ні се
А Осінь так собі, як Осінь
Не будем згадувать про все…
Доволі є на це доносів…
Без Літа я і ти – ніхто…
А в Осінь тягнеш з гардеробу
То светер спершу, то пальто
Не віриш, ні? Візьми і спробуй
Без Літа – як це? Ой-йо йой…
А в Осінь стрінемось, дай Боже
Причепурю до свят гобой
І нас ніхто не переможе…
***
Буває так, що хочеться сміятись…
І трішки бути… трішечки смішним.
Й усе своє замовчене роздати
і більше не окучуватись в грим…
Нехай єство оселиться в повітрі,
Там місця вистачає геть усім…
І зникнуть ті питання безпросвітні
Й амбіції свої, передусім…
Буває так, що хочеться померти
Не трішечки, відразу й до кінця
Й усе своє замовчене протерти
До самої вершини, до взірця…
Буває так, що хочеться злетіти
Туди, де ти ні разу не бував…
А з тих питань, що нікуди подіти,
Щоб сам себе між ними змалював…
Буває так.
***
Прифронтове село геть зникло…
Було ще вчора, вже нема.
Поміж своїх з чужим не звикло –
Запам’ятай: – Нема села
Й сільських тих вуличок дібрових,
Сільради теж, і кілька шкіл.
Зворушень родичів фірмових…
І сотні вуликів, і бджіл…
Нема і сліду, тільки запах
Тих згарищ з тінню вздовж ріки…
І мілійонний неба сплах…
Немов усі чоловіки…
Нема села – ніщо не вродить!
Хіба відлуння … ну, хіба…
Йому ніхто вже не зашкодить…
І назовуть ім’ям – Біда.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.