Микола Будлянський. Органить тиша

724

(Сторінки майбутньої книги)

 

ХЛІБ

І

Ще мерехтить на обрії зоря,

Ще рання рань, ще холоднеча й сирість.

Осінній вітер захотів погрітись

І обійняв за шию димаря.

Ще у печі не загаса вогонь,

В діжі, як диво, виростає тісто.

Стоїть у хаті високо й врочисто

Тиша від дверей до підвіконь.

Свята робота – творить мати хліб.

Я вже прокинувсь, зирю упівока.

Улітку і мені була морока –

Молотникам носив за снопом сніп.

Молотники – сусіди, два дядьки.

Ціпи гамселять по тугім колоссі.

Глухе відлуння котиться і досі

З дитинства у дорослість напрямки.

А восени пеклись святі хліби,

В діжі, як диво, виростало тісто.

Світилась мати радісно-врочисто,

На тих хлібах росли ми, як дуби.

… Везу зажуру з рідного села.

У нашій хаті вже не піч, а груба.

І вітер у димар печально трубить,

Діжа розсохлась, цвіллю поросла.

І мати наробилась і пішла,

За нею слалось колосисте жниво…

В той день так пахло вічністю і хлібом,

Сльоза гірчила на щоці села.

 

ІІ

У літа вже коротка стежка,

А пам’ять – зв’язана у сніп.

…Дістала з печі обережно

Моя матуся новий хліб.

На повен зріст стояла тиша

Аж до найвищої зорі.

І було чуть як сила дише

Із паляниці на столі.

Як проростають з тої сили

Спітнілі руки в остюках.

Комбайн від спеки очманілий

Й вечірнє небо в колосках.

І чиїсь добрі сині очі,

Як наші зірні вечори.

І сміху розсипи дівочі

Аж до ранкової пори.

І шелестка пшенична нива

У пісню проситься палку.

І вітерець золотогривий

На українськім рушнику.

А ще любов моя безмежна,

А ще – мій рід з козацьких діб.

…Дістала мати обережно

З жаркої печі новий хліб.

 

ТОПЛЯТЬ ПЕЧІ…

На світанку вітер небо плужить.

Зачаївсь у хмарах пізній грім,

Наче місяць спійманий в калюжі

Серед ночі морозцем легким.

Топлять печі. Над дахами висне

Сіра втома всохлих яворів,

Під якими ночувала пісня

Наших парубоцьких вечорів.

Знов зиміє, як колись, у юні,

Та вже не хурделить, як колись.

То лиш спогад походив по струнах

Й на печальній ноті зупинивсь.

Де ні хати, ні старої груші,

І від стежки ледь помітний слід.

Тільки місяць спійманий в калюжі,

Наче серце, стукає об лід.

 

БАЛАДА ПРО ЖІНОЧУ ДОЛЮ

У калинових присмерках село.

Ярить мороз. Холодні бродять тіні.

Ув інеї, як в білім павутинні,

Верба стара з поморщеним чолом.

Вона відчула батоги вітрів,

В дуплі ховала літні блискавиці.

І досі зорі хитрі, мов лисиці,

У вузол в’яжуть відсвіти слідів,

Які ведуть у згорблене село,

Де вже не хати – привиди-химери.

І сірий сум не стукає у двері,

Мов то уже давно його житло.

Його житло… Та ще ж бо на святки

Долівку тут мела стара Горпина.

Злягла у липні, не діждавшись сина.

За ним пішли й згубилися стежки.

… Несли повз вербу, повз зелений щем.

(Скількох вона у засвіт проводжала!)

Отари хмар вітри по небу гнали,

Та небо не сльозилося дощем.

Пливла труна на схилених плечах.

Дорога слалась м’яко… до могили.

По ній колись Горпина ще дівчам

Із сапкою на буряки ходила.

А вже коли колгоспу й слід прочах,

Й роки зігнули бабу, як лозину.

Жила одна в терпкім чеканні сина,

Та він, либонь, забув додому шлях.

Не несла в люди материнський біль,

До днів останніх не втрачала віри.

… Ярить мороз – від хати … до могили,

В холодних вікнах місяця таріль.

Осель порожніх вихололий ряд.

Та все село, мов вичахле кострище.

Тому й ідуть хрести із кладовища

І тінями лягають біля хат.

 

БАЛАДА ПРО САМОТНІСТЬ

Минулась ніч. Кудись полопотіла,

Зорю, як свічку, стиснувши в руці.

Хоч одиначка хата, та зігріла

У стрісі цілу зграю горобців.

Хоч довгу ніч мороз тут хороводив,

Довкіл умерзли вм’ятини слідів.

Приходив пес. (Він з осені приходить),

Та знов його ніхто тут не зустрів.

Хоч дослухавсь, а раптом скрипнуть двері,

Господар вийде, як колись було,

Із мискою сніданку і вечері…

Пес так зіскучивсь – вив на все село.

Та все дарма. Село ледь животіє,

Он вже й до церкви стежечки нема.

Худющий пес, та ще надія гріє –

Господар прийде, як мине зима.

Він у дочки, у місті. Завесніє –

І його голос знов розбудить двір.

Як вже було, пригорне і зігріє,

– Ну, як жилось, не купаний мій звір?

Не міг раніше. Вельми ізтужився,

Та й ти, мабуть, не віриш у дива?..

Не знає пес, що не побачить більше…

Господар там, за містом, спочива.

А як же він? Он веснонька в дорозі,

Невдовзі сонце двір цей змолодить.

Він знов прийде і сяде на порозі,

Та лиш мишва у сінях шарудить.

За що йому ця доля і це горе!

Голодний і нічий вже. Сирота.

І не господар він свойого двору,

Бо двір не той вже й хата вже не та.

Приляже в буді. Гавкнути несила.

Довкіл весна просториться теплом.

І лиш, як ніч розправить темні крила,

Пес почвалає… з двору… за село…

 

ДОРОГА ДОДОМУ

Як літечко раннє покотиться громом,

Як стане несміло пташа на крило,

Покличе-позве знов дорога додому,

До рідної хати, у рідне село.

На жаль, вже не стріне, не стріне матуся,

Горить її в небі,мов зірка, свіча.

Я рідним могилам доземно вклонюся

І хаті, і стежці, що радо стріча.

Дорога додому, до рідних порогів

Ще пахне дитинством, вербою, крилом…

Любов’ю освячена, матір’ю й Богом

Безсмертна дорога у рідне село.

 

МАЛЬВИ

На добро це: наснились квіти,

Стільки сонця – греби лопатою.

Очі неба, землі і літа,

Очі матері попід хатою.

Понад стежкою – аж до жита,

Вище соняхів в синім мареві

Ходить тихе, як вдача, літо,

Вдача матері ходить мальвами.

Вітер сів на межі і стишивсь,

Тиша вранішня ще не займана.

За городом з могильних вишень

Мати в білій косинці… мальвою

Виглядає. Домівка – поряд,

За городом в садку затишному,

Та у мами вже інші зорі,

Інше небо у світі іншому.

Одинока зжурилась хата,

Слід на шибці сльози печальної.

Тільки там, де ходила мати,

Пам’ять зболена квітне мальвами.

 

СТОЛИЦЯ СЕРЦЯ

І

Шляхів судилося багато

Сходить мені на цій землі,

Та найкоротший шлях до хати,

Що доживає у селі.

Як спогад птахом стрепенеться

І запече, бува, до сліз.

Моє село – столиця серця –

Не йди у безвість, зупинись.

Там, де дитинством пахнуть луки,

Схилилась вишенька на пліт.

Де найрідніші й добрі руки

Мене виводили у світ.

Доки живу, вертатись мушу

У те село, де ріс, любив.

Де вікна дивляться у душу

Очима наших матерів.

Де напіввисохле озерце

І досі п’є небесну вись.

Моє село – столиця серця –

Не йди у безвість, зупинись.

 

ІІ

Село згасає, як кострище,

На руйнівних важких вітрах.

Там мамин хрест на кладовищі

Тримає небо не плечах.

Там рідне все – стежки і вишні,

Рудого місяця ліхтар.

І полиновий присмак тиші

В дворі, де ходить самота.

Чи надвечір’я, а чи ранок

Покотить сонце моріжком.

Сидить чекання під парканом

На лаві згорблене з ціпком.

І вже не день, не рік, а більше,

Час крила склав, неначе птах.

Село згасає, як кострище,

На руйнівних важких вітрах.

Кому там сіяти, орати,

Кому ставать на герць із злом!

Лише хрести, немов атланти,

Тримають небо над селом.

 

ІІІ

Дитинства і юності світе

І любові дзвінке джерело.

Ти і пісня моя, і молитва,

Не згасай, моє рідне село.

Уздовж вулиць тополі і верби

І сади, що зігріті добром.

На узвишку душа твоя – церква

Задивилась у небо хрестом.

Дух козацький з віків проростає,

Та все меншає хат у селі.

Ти стоїш на любові. Я знаю,

На своїй прабатьківській землі.

Щоб стояло віки без утоми,

Із далеких і близьких доріг

Держанівці, вертайтесь додому

На зсивілий батьківський поріг.

Бо, погляньте, криниці всихають,

Не дзвенять голоси дітвори.

В наших хатах самотність зітхає,

Бузина заплітає двори.

Вранці з трав позбираю росинки

І скроплю ними цвіт і зело.

Ти у безвість не йди, Держанівко,

Ти живи, моє рідне село!

 

IV

Ще у небі хмари ходять босими,

Ще теплінь від зір і до землі.

На просторах золотої осені

Парубкують молоді джмелі.

Домовик наш поселивсь на горищі…

Знов цей спогад, мов чіпкий реп’ях,

Не пускає з маминого дворища,

Де ночують зорі в нагідках.

Хоч давно вже вікна занавішені,

Пахне цвіллю з печі самота.

І павук заплів покуття тишею,

Сум, як привид, по кутках вита.

Наша хата ув осіннім клечанні,

Сад уже нікуди не спішить.

Пізніх груш жовто-зелені глечики

Вітер ще не здужає струсить.

Тільки небо зорі, бува, струшує,

Тільки вітер пахне полином…

Висне місяць яблуком надкушеним

Над моїм селом.

 

V

Так млосно літо диха у вікно,

Бджола цілує сонях, як востаннє.

У цім селі я не бував давно,

Тут слід степлився першого кохання.

Стара верба побільшала дуплом –

Сховати можна спогади й сузір’я.

Ми тут росли, міцнішали крилом,

Тут я, наївний, щастя на зріст міряв.

Воно ж росло на дріжджах почуттів.

І враз завмерло на травневім зрізі.

Яскраві зорі з наших вечорів

Стм’яніли, як стара солома в стрісі.

І знов село, та вже давно не те, –

Глухі подвір’я, вулиці порожні…

Ще пізнє літо мальвами цвіте

Й надією – в пилюці подорожник.

Я знаю ти не вернешся сюди,

До цих криниць, що захлинулись мулом.

У цім селі, що сиве, наче дим,

Нема кому лічить роки зозулям.

Лиш пам’ять стежки… Спогаду крило

Змахне раптово – защемить у серці.

В твої обійми ще вернусь, село,

Ти тільки вельми на мене не сердься.

Ти ще повернеш дочок і синів,

В тобі ще буде поколінь потреба.

Відчув: у душу дивляться мені

Хрести, мов руки зведені до неба.

 

… А ТАК КОРТИТЬ ЗЛІПИТИ СНІГУРА

Зимовий дощ колючий, як їжак.

Ні, він не йде, а сумовито плаче.

Йому ніхто не признача побачень.

Сіренький він, а ще дрібний, як мак.

З його, бува, холодної душі

Лиш чути схлипи скривдженої хмари,

А як вона, ну, як же снігом марить,

Який село ледь-ледь припорошив.

А як було: зібравши хмаренят,

Ішла по небу щедра хмара-мати

І починала з поля засівати,

Спиняючись біля дерев і хат.

Від тих снігів п’яніли, як од вин

Вітри. Й співали аж до третіх півнів.

І як душі було і тепло, й зимньо

На диких танцях білих хуртовин.

Мо’ ця зима не виспіла іще,

Ще грудень не відчув морозів силу.

І як розправить білі крила снігу,

Як світ запнувсь занудливим дощем!

А як кортить зліпити снігура.

Хай зирить із бузку в вікно незмерзле.

І біла стежка юної берези

Дістане неба: «Зимонько, пора!»

 

***

Тріщав мороз, а, може, й ні,

Була відлига.

І бігла нота по струні,

У пісню бігла.

Зігнулось небо у дугу,

Світлішав ранок.

Лежало сонце на снігу,

А сніг не танув.

І бралось серце холодком –

Розлука…звідки?

Ще гріла шибку пелюстком

Сніжинки квітка.

В нас мо’, година, більше – ні.

Крихка ця спільність

Зродилась пісня й по струні

Текла у вічність.

Ну, що не так? Що не збагнув?

Що я не втямив?

… Лежало сонце на снігу,

А сніг не танув.

 

СВІТАНОК

Ця ніч у хмарині прозорій

Гойда молодюсінький місяць.

І скупана тиша у зорях

Десь там, за селом, золотиться,

Де має зіп’ятися ранок

Кульбабкою сонця зігрітий.

Шурхне, як по дошці рубанок,

Вітрець у березових вітах.

І стихне до першого кроку,

До першого співу пташини.

Криниці розплющене око

Блищить, як дитяча сльозина.

Та й ранок – дитина наївна

У небі – колисці від Бога.

хилилась, як мати до сина,

Береза до дуба гінкого.

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!