З НОВОЇ КНИГИ «СТО ФІЛОСОФІЙ»
***
…З пов’язками на очах біжить натовп, засліплений
блиском вигаданого, не видячи ні дороги, ні стежки…
«Сюди!…»- із вереском та криком куражу, галасом захоплення…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
падає в прірву. Ті, хто біжать позаду тиснуть передніх.
І цього вже не зупинити…
Прозріння спить п’яницею на зупинці,
до якої ми так
прагли дістатися…
- Життя прожить – не поле перейти –
Я переймав од прадідів науку.
Тепер вона веде мене за руку
Стежиною в незвідані світи.
Вже є пристойний при світлині титр.
І двері відчиняються без грюку.
Життя прожить – не поле перейти –
Я переймав од прадідів науку.
(У горлі грудка гніву гуркотить),
Гном приміряє лестощів перуку
То з криком ошалілим, то без звуку…
Та скоро вибухне ця мудрість, як тротил:
Життя прожить – не поле перейти.
***
…Вітри планетарної поезії розносять невтихаючий
плач гітари його душі. Обірвана струна кровоточить
музикою, словом, танцем. Погляд його очей дивиться
прямо у вічі… – Лорка?!…
- У табір волі невгамовних душ
Пішла й моя, зачувши спів гітари.
І скрипка заридала від покари ,
Проклявши світ і молодість свою.
І раптом бард: «Спини жаркий алюр,
Не вирватись тобі із пряжі марев»..
У табір волі невгамовних душ
Пішла й моя, зачувши спів гітари.
Поставу дека стиснув обіруч,
Об землю лихом з пересердя вдарив…
І вирвалося аж під самі хмари
Спідниць циганських шумовиння руж
У табір волі невгамовних душ.
***
…Цими мостами ідуть люди.
Вони поєднують береги закоханості,
творення і вічність. Тільки байдужі, маючи
обидві кисті, не творять своїх мостів.
Опорою одного з них я зустрів Аполлінера…
- Ох, ці мости! Що ти мостив,
Коли подав коханій руку,
Щоб приректи себе на муку.
Хай Бог простить! І ти прости,
Бо світ веселки ще не встиг
Усі бажання вигнуть луком…
Ох, ці мости! Що ти мостив,
Коли подав коханій руку.
Він прагнув серце захистить
Від катастроф громовим звуком,
Вернутися у всесвіт внуком,
В собі крізь себе прорости.
Ох, ці мости! Що ти мостив…
***
…А чи треба зоряне небо у храмі, де з
середини золотом висяває світлий овал?
Подумай перш ніж тебе піднімуть крила
Серафимів і Херувимів…
- Сповиті небом, наче діти,
У несходиму благодать.
Блаженне сяйво вигляда,
Щоб обійнять і порадіти.
Ми це не можем зрозуміти,
Нам дощ слозинноопада…
Сповиті небом, наче діти,
У несходиму благодать.
Ми вмієм плакати й радіти,
Кому і як хвалу віддать.
А схилиться над нами даль
У краплях зоряних відмітин –
Сповиті небом, наче діти…
***
…Як зрозуміти «селянського сина», щоб цією
казенною фразою не пропалити світ
осудів, заздрощів, кпин…
Але чи завжди сам поет може зрозуміти себе,
ввірвавшись болідом в огром вседозволеності слави…
- Сльоза жалю розбилася на друзки
І розлетілась іскрами зіниць.
У місиві розбещених столиць
Душі селянській стало мулько й грузько.
Ще й кабаків просалені підгузки
З нудним притворством макіяжних лиць.
Сльоза жалю розбилася на друзки
І розлетілась іскрами зіниць.
Перетрощились сподівань галузки
(Чи доля зла,чи просто помиливсь).
І сам на сам – як і тоді колись…
В очах гарячих блиск жалобноплюсклий –
Сльоза жалю розбилася на друзки.
***
Борсаємося у заметах пам’яті, пробиваємося крізь густу стіну снігів любові,
поспішаємо на голос блаженного кларнета,
аби зупинитися на мить перед дивом, яке не встигли розгледіти…
- Десь панна Інна і сніги
І чорний ворон над снігами.
Божественна кларнетність гами
І безберегі береги.
Блюзнірство горлами сновид
Здійма довкруж вселенський гамір…
Десь панна Інна і сніги
І чорний ворон над снігами…
Перетліває сніп снаги.
Замовк зозулі глас над гаєм:
Тривоги квітка виглядає,
Щоб повести його в луги,
Де панна Інна і сніги…
***
…Цей велетенський екран пережитого висвічує
усі потаємні наміри. Титри спогадів розпливаються
у мряці оплакування…
- Дитинства материк дрейфує завжди
з нами,
Куди б житейській вітер не прибив.
Несуть оливи гілку голуби –
Десь знову нищить все живе цунамі.
Який красивий у промовах намір,
На ділі – то яруги, то горби…
Дитинства материк дрейфує завжди
з нами,
Куди б житейський вітер не прибив.
Когось штовхають заздрощі ногами.
Комусь із неба янгол протрубить.
Ми всі клялись когось таки любить,
Але забули про священний намір.
Дитинства материк дрейфує завжди
з нами.
***
…Стрічки блискавиць тріпочуть
на вітрах гроз, які часто-густо народжуємо
ми самі. Підставляємо долоні, і ловимо гаряче
каміння докорів….
- Вип’ю чашку дощу не до дна, а до крику;
Не крильми обніму, а своїми руками,
Щоб злетіти, обнявши у двох над віками,
Стан небес голубий і тебе сонцелику.
Ореолом вогню парасолю велику
Опущу до землі блискавиці стрічками.
Вип‘ю чашку дощу не до дна, а до крику;
Не крильми обніму, а своїми руками.
Щоб твою забаганку, нічим неприкриту,
(Синій ситець світанків роки не доткали)
У долоню мою возложить сповитками.
Над огромом грози, стрівши радощів крихту.
Вип‘ю чашку дощу не до дна, а до крику.
***
…В семи колосках вміщалося чиєсь життя.
В чотирьох картоплинах – ціла доля.
У розбещеній підступності – вирок поколінню…
- І тиша срібна, і пряжі срібло
На сонці грає у сто валторн.
Та грім за лісом, мов камертон,
Розкрилив помах у вись побідно.
Як величаво й до болю рідно!…
Але у часі застряг повтор:
І тиша срібна, і пряжі срібло
На сонці грає у сто валторн.
Навіщо ж платимо ми потрійно,
Коли невмісний, безглуздий торг….
Погнулись плечі від злиднів торб.
І б’ють гармати. І так потрібна
І тиша срібна, і пряжі срібло…
***
…Уже й у сідлі, ще б трохи і баский
огир пам’яті полетить битим шляхом. Але
його копита б’ють об бруківку проблем і натикаються
на шпичаки болю…
- Схарапудився кінь, аж парують боки,
Рве вуздечки умовностей, повід кусає.
Не пускає його днів пожухла досада.
Навпростець, крізь літа, у чотири руки.
Там зоря-зоряниця і шлях гомінкий,
І чотири ріки, і мости попід садом.
Схарапудився кінь, аж парують боки,
Рве вуздечки умовностей, повід кусає.
Перегнузданий кінь і замилений ким?
Чи на ньому одвічна проблема гасала?
Обірвати! Рвонуть! Та мовчить амбасада.
Ще і місяць над цим, як кавалок глевкий.
Схарапудився кінь, аж парують боки.
***
…Брязкіт зброї, крик переполоху,
шум вовтузіння перекривають
голос істини…
- А грім гримить. І сунуть хмари –
Нових епох гряде пора.
Щити в руках тримає рать
І шаленіючі удари.
Не вмре старе під звук фанфари
Його зійшлися добивать.
А грім гримить. І сунуть хмари –
Нових епох гряде пора.
А що коли це лиш примари
І ґвалт, і крик – це мішура.
Бо лантухами розбира
Ловкач оте, що ми надбали.
А грім гримить. І сунуть хмари .
***
Часові коні прискорюють передосінній
біг на полотні яскравих кольорів, де блякнуть
силуетами друзів тіні мряки.
Звучить одноманітна мелодія настороженості
і несвідомості …
- Біля осіннього човна
Од весел згадок тільки бризки.
Віщується, що холод близько:
Його, мов пса – не відігнать.
Спада мелодія нудна,
Де під ногами днів огризки.
Біля осіннього човна
Од весел згадок тільки бризки.
За все заплачено сповна.
Тепер довкола сумно й слизько.
Ще й добродійник суне писка,
Щоб наостанок доконать
Біля осіннього човна.
…У кожного є своя, нікому невідома планета,
її орбіта пролягає тільки через своє серце – єдине…
Щораз у мить душевного сум’яття прагнеться хоч
надією торкнутися її безмежжя. – Планета спогадів…
- Давай гайнем у спогади удвох,
Залишим тут проблеми і невдачі.
У світ чекань і сонячних побачень
З люстеречком весняних талих вод.
Ти віч своїх, благаю, не відводь,
Хай інший хтось у розпачі заплаче.
Давай гайнем у спогади удвох,
Залишим тут проблеми і невдачі.
Махнем рукою на примхливість мод.
Хай у зіницях коником проскаче
Бентежність та, яку лиш я побачив…
Дозволь за руку потримать, дозволь…
Давай гайнем у спогади удвох.
***
В степових сутінках у похмуру погоду
чужакові важко віднаходити дорогу
своєї ходи…
- Весь час в собі кудись втікав,
Об стерні прикрощів коловся.
І там, де мало буть колосся, –
Погрози здійнялась рука.
Чужих провин стрімка ріка
Розмила все, що відбулося.
Весь час в собі кудись втікав,
Об стерні прикрощів коловся.
Шукав у таїні поткань
І смисл, і зміст, і суголосся.
І не гадав – та довелося
Зустріть і знову покохать …
Весь час в собі кудись втікав.
***
…Усі птахи відлітають до вирію, але частина з
них не встигає за табунами і залишається,
прощально обнімаючи землю до самих холодів…
Птахи років – так мало лишилось до морозів…
- Роки птахів пощулились на плесі –
Відстали від серпневих табунів.
Уже не розсипають вдалині
Ключі зазивно кличі піднебесні.
Втомились крила рвати сіті стресів –
Ще й у прицілах причаївся гнів.
Роки птахів пощулились на плесі –
Відстали від серпневих табунів.
Ти не стріляй! Не влучиш , промахнешся. –
Підранка не дістанеш без човнів.
Згорають ув осінньому вогні
Колись міцні, стрункі, довготелесі
Птахи років пощулились на плесі.
***
…Мелодія забутого покосу попід лісом,
наповнює коловид несправедливістю .
Зерна його колосків проростуть не там і не тоді.
Обриси внутрішньої бентеги своєю поставою
зливаються з минулим…
- У прохолих вересневих росах
Тінь жінки одинокої блука.
Хоч постава здалеку гінка,
Та біль жалю ліг сивиною в коси
Шукає щось, а може Бога просить
Щоб хтось імення прогукав.
У прохолих вересневих росах
Тінь жінки одинокої блука.
Звучить струна осіннього покосу
Самітня квітка в’яне у руках –
Мелодія провини і покар
За те, що праглось, а не відбулося.
У прохолих вересневих росах.
***
…Береш на свої плечі ношу. Під нею прогинаються
плечі і душа. І ловиш себе на думці – а хто ж підставляє
ще і своє плече під цей тягар.
- Твоя зоря в моїй долоні
Моя зоря в твоїй руці.
Усіх віків меткі ловці
Хотіли б мати їх в полоні
Згубились в часовій колоні
Плеяди праведних співців
Твоя зоря в моїй долоні
Моя зоря в твоїй руці.
Світила долі в чистім лоні
Їх возвеличують жреці,
Як видива найвищих цін.
Кладу цілунок, мов ікони
Твої зорі в моїй долоні.