Микола Боровко. «Біля осіннього човна»

739

З НОВОЇ КНИГИ «СТО ФІЛОСОФІЙ»

***

…З пов’язками  на очах біжить натовп, засліплений

блиском вигаданого, не видячи ні дороги, ні стежки…

«Сюди!…»- із вереском та  криком куражу, галасом захоплення…

падає в прірву. Ті, хто біжать позаду тиснуть передніх.

І цього вже не зупинити…

Прозріння спить  п’яницею на зупинці,

до якої ми так

прагли дістатися…

 

  1. Життя прожить – не поле перейти –

Я переймав од прадідів науку.

Тепер вона веде мене за руку

Стежиною в незвідані світи.

Вже є пристойний при світлині титр.

І двері відчиняються без грюку.

Життя прожить – не поле перейти –

Я переймав од прадідів науку.

(У горлі грудка гніву гуркотить),

Гном приміряє лестощів перуку

То з криком ошалілим, то без звуку…

Та скоро вибухне ця мудрість, як тротил:

Життя прожить – не поле перейти.

 

 

***

…Вітри планетарної поезії розносять невтихаючий

плач гітари його душі. Обірвана струна кровоточить

музикою, словом, танцем. Погляд його очей дивиться

прямо у вічі… – Лорка?!…

 

  1. У табір волі невгамовних душ

Пішла й моя, зачувши спів гітари.

І скрипка заридала від покари ,

Проклявши світ і молодість свою.

І раптом бард: «Спини жаркий алюр,

Не вирватись тобі із пряжі марев»..

У табір волі невгамовних душ

Пішла й моя, зачувши спів гітари.

Поставу дека стиснув обіруч,

Об землю лихом з пересердя вдарив…

І вирвалося аж під самі хмари

Спідниць циганських шумовиння руж

У табір волі невгамовних душ.

 

 

***

…Цими мостами ідуть люди.

Вони поєднують береги закоханості,

творення і вічність. Тільки байдужі, маючи

обидві кисті, не творять своїх мостів.

Опорою одного з них я зустрів Аполлінера…

 

 

  1. Ох, ці мости! Що ти мостив,

Коли подав коханій руку,

Щоб приректи себе на муку.

Хай Бог простить! І ти прости,

Бо світ веселки ще не встиг

Усі бажання вигнуть луком…

Ох, ці мости! Що ти мостив,

Коли подав коханій руку.

Він прагнув серце захистить

Від катастроф громовим звуком,

Вернутися у всесвіт внуком,

В собі крізь себе прорости.

Ох, ці мости! Що ти мостив…

 

 

***

…А чи треба зоряне небо у храмі, де з

середини золотом висяває світлий овал?

Подумай перш ніж тебе піднімуть крила

Серафимів і Херувимів…

 

  1. Сповиті небом, наче діти,

У несходиму благодать.

Блаженне сяйво вигляда,

Щоб обійнять і порадіти.

Ми це не можем зрозуміти,

Нам дощ слозинноопада…

Сповиті небом, наче діти,

У несходиму благодать.

Ми вмієм плакати й радіти,

Кому і як хвалу віддать.

А схилиться над нами даль

У краплях зоряних відмітин –

Сповиті небом, наче діти…

 

 

***

…Як зрозуміти «селянського сина», щоб цією

казенною фразою не пропалити світ

осудів, заздрощів, кпин…

Але чи завжди сам поет може зрозуміти себе,

ввірвавшись болідом в огром вседозволеності слави…

 

  1. Сльоза жалю розбилася на друзки

І розлетілась іскрами зіниць.

У місиві розбещених столиць

Душі селянській стало мулько й грузько.

Ще й кабаків просалені підгузки

З нудним притворством макіяжних лиць.

Сльоза  жалю розбилася на друзки

І розлетілась іскрами зіниць.

Перетрощились сподівань галузки

(Чи доля зла,чи просто помиливсь).

І сам на сам – як і тоді колись…

В очах гарячих блиск жалобноплюсклий –

Сльоза  жалю розбилася на друзки.

 

 

***

Борсаємося у заметах пам’яті, пробиваємося крізь густу стіну снігів любові,

поспішаємо на голос блаженного кларнета,

аби зупинитися на мить перед дивом, яке не встигли розгледіти…

 

  1. Десь панна Інна і сніги

І чорний ворон над снігами.

Божественна кларнетність гами

І безберегі береги.

Блюзнірство горлами сновид

Здійма довкруж вселенський гамір…

Десь панна Інна і сніги

І чорний ворон над снігами…

Перетліває сніп снаги.

Замовк зозулі глас над гаєм:

Тривоги квітка виглядає,

Щоб повести його в луги,

Де панна Інна і сніги…

***

…Цей велетенський екран пережитого висвічує

усі потаємні наміри. Титри спогадів розпливаються

у мряці оплакування…

 

  1. Дитинства материк дрейфує завжди

з нами,

Куди б житейській вітер не прибив.

Несуть оливи гілку голуби –

Десь знову нищить все живе цунамі.

Який красивий у промовах намір,

На ділі – то яруги, то горби…

Дитинства материк дрейфує завжди

з нами,

Куди б житейський вітер не прибив.

Когось штовхають заздрощі ногами.

Комусь із неба янгол протрубить.

Ми всі клялись когось таки любить,

Але забули про священний намір.

Дитинства материк дрейфує завжди

з нами.

 

 

 

***

…Стрічки блискавиць тріпочуть

на вітрах гроз, які часто-густо народжуємо

ми самі. Підставляємо долоні, і ловимо гаряче

каміння докорів….

 

  1. Вип’ю чашку дощу не до дна, а до крику;

Не крильми обніму, а своїми руками,

Щоб злетіти, обнявши у двох над віками,

Стан небес голубий і тебе сонцелику.

Ореолом вогню парасолю велику

Опущу до землі блискавиці стрічками.

Вип‘ю чашку дощу не до дна, а до крику;

Не крильми обніму, а своїми руками.

Щоб твою забаганку, нічим неприкриту,

(Синій ситець світанків роки не доткали)

У долоню мою возложить сповитками.

Над огромом грози, стрівши радощів крихту.

Вип‘ю чашку дощу не до дна, а до крику.

 

 

 

***

 

…В семи колосках вміщалося чиєсь життя.

В чотирьох картоплинах – ціла доля.

У розбещеній підступності – вирок поколінню…

 

 

  1. І тиша срібна, і пряжі срібло

На сонці грає у сто валторн.

Та грім за лісом, мов камертон,

Розкрилив помах у вись побідно.

Як величаво й до болю рідно!…

Але у часі застряг повтор:

І тиша срібна, і пряжі срібло

На сонці грає у сто валторн.

Навіщо  ж платимо ми потрійно,

Коли невмісний, безглуздий торг….

Погнулись плечі від злиднів торб.

І б’ють гармати. І так потрібна

І тиша срібна, і пряжі срібло…

***

…Уже й у сідлі, ще б трохи і баский

огир пам’яті полетить битим шляхом. Але

його копита б’ють об бруківку проблем і натикаються

на шпичаки болю…

 

  1. Схарапудився кінь, аж парують боки,

Рве вуздечки умовностей, повід кусає.

Не пускає його днів пожухла досада.

Навпростець, крізь літа, у чотири руки.

Там зоря-зоряниця і шлях гомінкий,

І  чотири ріки, і мости попід садом.

Схарапудився кінь, аж парують боки,

Рве вуздечки умовностей, повід кусає.

Перегнузданий кінь і замилений ким?

Чи на ньому одвічна проблема гасала?

Обірвати! Рвонуть! Та мовчить амбасада.

Ще і місяць над цим, як кавалок глевкий.

Схарапудився кінь, аж парують боки.

 

 

***

…Брязкіт зброї, крик переполоху,

шум вовтузіння перекривають

голос істини…

 

  1. А грім гримить. І сунуть хмари –

Нових епох гряде пора.

Щити в руках тримає рать

І шаленіючі удари.

Не вмре старе під звук фанфари

Його зійшлися добивать.

А грім гримить. І сунуть хмари –

Нових епох гряде пора.

А що коли це лиш примари

І  ґвалт, і крик – це мішура.

Бо лантухами розбира

Ловкач оте, що ми надбали.

А грім гримить. І сунуть хмари .

 

 

 

***

Часові коні прискорюють передосінній

біг на полотні яскравих кольорів, де блякнуть

силуетами друзів тіні мряки.

Звучить одноманітна мелодія настороженості

і несвідомості …

 

  1. Біля осіннього човна

Од весел згадок тільки бризки.

Віщується, що холод близько:

Його, мов пса – не відігнать.

Спада мелодія нудна,

Де під ногами днів огризки.

Біля осіннього човна

Од весел згадок тільки бризки.

За все заплачено сповна.

Тепер довкола сумно й слизько.

Ще й добродійник суне писка,

Щоб наостанок доконать

Біля осіннього човна.

…У кожного є своя, нікому невідома планета,

її орбіта пролягає  тільки через своє серце – єдине…

Щораз у мить душевного сум’яття прагнеться  хоч

надією торкнутися її безмежжя. – Планета спогадів…

 

  1. Давай гайнем у спогади удвох,

Залишим тут проблеми і невдачі.

У світ чекань і сонячних побачень

З люстеречком весняних талих вод.

Ти віч своїх, благаю, не відводь,

Хай інший хтось у розпачі заплаче.

Давай гайнем у спогади удвох,

Залишим тут проблеми і невдачі.

Махнем рукою на примхливість мод.

Хай у зіницях коником проскаче

Бентежність та, яку лиш я побачив…

Дозволь за руку потримать, дозволь…

Давай гайнем у спогади удвох.

 

 

***

В степових сутінках у похмуру погоду

чужакові важко віднаходити дорогу

своєї ходи…

 

  1. Весь час в собі кудись втікав,

Об стерні прикрощів коловся.

І там, де мало буть колосся, –

Погрози здійнялась рука.

Чужих провин стрімка ріка

Розмила все, що відбулося.

Весь час в собі кудись втікав,

Об стерні прикрощів коловся.

Шукав у таїні поткань

І смисл, і зміст, і  суголосся.

І не гадав – та довелося

Зустріть і знову покохать …

Весь час в собі кудись втікав.

 

 

***

…Усі птахи  відлітають до вирію, але частина з

них не встигає за табунами і залишається,

прощально обнімаючи землю до самих холодів…

Птахи років – так мало лишилось до морозів…

 

  1. Роки птахів пощулились на плесі –

Відстали від серпневих табунів.

Уже не розсипають вдалині

Ключі зазивно кличі піднебесні.

Втомились крила рвати сіті стресів –

Ще й у прицілах причаївся гнів.

Роки птахів пощулились на плесі –

Відстали від серпневих табунів.

Ти не стріляй! Не влучиш , промахнешся. –

Підранка не дістанеш без човнів.

Згорають ув осінньому вогні

Колись міцні, стрункі, довготелесі

Птахи  років пощулились на плесі.

 

 

***

…Мелодія забутого покосу попід лісом,

наповнює коловид несправедливістю .

Зерна його колосків проростуть не там і не тоді.

Обриси внутрішньої бентеги своєю поставою

зливаються з минулим…

 

  1. У прохолих вересневих росах

Тінь жінки одинокої блука.

Хоч постава здалеку гінка,

Та біль жалю ліг сивиною в коси

Шукає щось, а може Бога просить

Щоб хтось імення прогукав.

У прохолих вересневих росах

Тінь жінки одинокої блука.

Звучить струна осіннього покосу

Самітня квітка в’яне у руках –

Мелодія провини і покар

За те, що праглось, а не відбулося.

У прохолих вересневих росах.

 

 

***

…Береш на свої плечі ношу. Під нею прогинаються

плечі і душа.  І ловиш себе на думці – а хто ж підставляє

ще і своє плече під цей тягар.

 

 

  1. Твоя зоря в моїй долоні

Моя зоря в твоїй руці.

Усіх віків меткі ловці

Хотіли б мати їх в полоні

Згубились в часовій колоні

Плеяди праведних співців

Твоя зоря в моїй долоні

Моя зоря в твоїй руці.

Світила долі в чистім лоні

Їх возвеличують жреці,

Як видива найвищих цін.

Кладу цілунок, мов ікони

Твої зорі в моїй долоні.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!