Клич хуртовин, на всіх один…
Земля, означена Всевишнім,
пісенний сльозогінний край,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
країна хуртовин затишних,
країна – «Боже, помагай!».
Є затишок у хуртовині,
в заметах, переметах – є!
Втікач у намірі невиннім,
шукавши – віднайде своє;
а переслідувач – згниє:
вже в талих, звісно, по весні,
отруйний чорній борозні…
Розвідник, месник в тил заходить –
тремтіли зайди і тремтять;
не знають ліпшої погоди
розвідник, месник: «Благодать!..»
Поет ніяк не всидить вдома,
покличе щойно заметіль:
десь там поема невідома…
А чи повернеться звідтіль?
МузИка – постать вогнелика –
мелодію учув, розчув!
Ще вчора не в’язав, бач, лика,
а вже – відвага по плечу!
І всі, кому знайти – шукати,
шукавши – врешті-решт знайти,
святкують хуртовини шати,
її уславлюють палати,
її намотують бинти…
Колись їм в неї й перейти?
Шевенкова поема «Хуртовина»
«Покоївка повідомила, що знялася хуртовина. За звичаєм, нас почали затримувати, але молоді супутниці наші вирішили їхати, тим більше, що дорога знайома, коні добрі та й заметіль, мабуть, не могла за годину так розгулятися, щоб замести сліди…»
«…Відчай почав охоплювати наших супутниць, і багато довелося докласти зусиль Шевченкові, щоб заспокоїти їх. Він почав імпровізувати «Хуртовину» і склав кілька строф, які, одначе, розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні він, ні ми не могли їх пригадати. Здається, в мене збереглися окремі вірші, але я не наводжу їх через побоювання, щоб не приплутався який-небудь рядок власного витвору. Знаю тільки: один куплет виражав думку, що козакам і помирати було б добре в товаристві таких милих супутниць».
О. С. Афанасьєв-Чужбинський. Спомини про Т. Г. Шевченка.
Поетові до смерті завжди ближче,
тому поет із Нею й водить грище:
в погоду чи в негоду без пуття,
у зливу-град, де крешуть блискавиці,
в пісках жарких, де леви і левиці,
в снігах посед вовчого виття…
Виття ж те вовче козаку-поету –
за вірну життєпростору прикмету:
не раз бо і двоногії вовки
навколо ньго клацали зубами,
вже й ситі бувши, до лихої мами,
точили ікла – гострі гостряки.
Але панянки… Ох, емансипанки!
Хоробрі переляків полонянки,
в дорогу зваблять, а в дорозі – дрись!
Їх розважай поемою, та з жартом, –
про благість смерті в товаристві, вартім
і в пеклі ощасливити колись…
Поет поему ту імпровізує,
немов і справді поклик Вишній чує.
Хто б записав? А нікому! Й – на чім?
На переметі? На куделі хвищі?
У коника на крупі? Вітру грище
зневажить миттю графоманства чин…
І все-таки поема – імпровіз,
либонь, в саміськім серці хуртовини! –
спиняє легкодухості сльозини:
до зваги кличе всіх, а не до сліз.
Тож кучер першим звагу і явив.
І коники відчули звагу-певність.
Йшли навмання. А вийшли – диво з див –
на вогник, на святу його недремність.
Гостиний двір! Подібнії дива,
бували ще, відомо, в «Дон Кіхоті»…
… Поема «Хуртовина»? А – жива:
в снігах, в дощах, у рятівній роботі!
Костомаров. Саратовські марення про сніговицю-1847
Неначе човен в синім морі,
в густих снігах пливе ридван:
то дзвін озвавсь і кличе д’горі
чи – в давню далеч – фортеп’ян?..
То – в далеч давню!.. Мимо дзвонів.
То – в незапам’ятні дива.
Там фортеп’ян – небезсторонній.
Там те бува, що не бува.
Аліна там ще безтурботна,
ще славі відданий Тарас,
ще слава всім невідворотна,
і Ференц Ліст – найвищий клас!
Мелодія там напливає,
в чотири ваблена руки,
мелодія те провіщає,
що оприявнять, мо’, роки…
Десяток пальчиків! І пальців
так само десять – та яких!
Цих десять – вогняних блукальців,
то надлегких, то враз… важких…
Пощо ноктюрнові збуватись?
Навіщо сповідає вальс?
Він, вальс, уміє збунтуватись:
мов, проти вас, але й за вас…
… Імпровізація зненацька
якась аж так тоді вдалась:
щось симфонічне, щось не наське
вдалось… один-єдиний раз?
Тоді!.. Колись… Немов ніколи…
І от мов сам собі не свій,
ти вториш Божії глаголи,
гортаєш пам’яті сувій…
У давню далеч! Мимо дзвонів!
Ридван andante поспіша.
Все ніби розуміють коні,
візничий – змовницька душа…
… Ридван в снігах уже – piano…
Але мелодія – ще та
явилась – наче в серці рана,
звучить, пашить, внутріридванна,
сніги долає і літа!
Історія Поляруша Івана
У Стельмаха в романі «Хліб і сіль»,
ув епілозі (білим-білий аркуш!)
косив сніги Косар – Мар’ян Поляруш:
загадкою постав для всіх часів.
Так, певне, косять власний гострий біль,
недолю власну – вічну, понадчасну;
замети-перемети сладкогласно
за ним влягались в обшир чужих піль.
Було? Було! Певніше й не буває,
як геній свою візію являє.
Утім… сьогодні місія нам дана
сказати про Поляруша Івана,
який у тих же славних Дяківцях,
звідкіль брав Стельмах прізвища і типи,
характерів ріднющі прототипи,
був, сирота, мовляли, – хлопець-цвях.
У бабці Ганки зрісши на городі,
заповідався на богатиря:
штангіст і футболіст, і, при нагоді,
гроза для хулігана-мугиря.
Футбол же його й вдарив… Сам на сам
з голкіпером у Літині він вийшов…
Голкіпер – в ноги, пак, на ногу, хам,
а ззаду – захисник, ще більший хам…
Ампутували в той же день… Колишні
стандарти медицини у районі,
де всі ми – пацієнти безборонні…
… Івана всі жаліли. Помогли
десятий закінчити якнайкраще.
Наступний – випускний – вже з ним були
мов у змаганні: математик – кращий!
Накульгував. Протеза – не щадив.
Прогулянки в поля та між ставками
не відбував – задумливо творив,
скидав щодня щоденний з серця камінь.
А що зимою!.. Сніговиці в лад
насвистував злегка, в’юнкій, навстрічній,
сніжинок перший-другий міріад
продмухував в поході на Зарічку.
Вертавсь, бувало, пізнім вечірком
просвітлений, натхненний, одержимий…
… Вступив. Учивсь. Став математиком.
Ним горді дяківецькі старожили.
Довірся таїнству природи…
В снігах, у хугу, у завію
мотор – не кращий помічник;
пальне спаливши, палиш мрію
про путівець і про ліжник;
про вогник теплий у вікні,
про посиденьки при вині…
… Тож – не мотор. Хай – конячата.
Притомні волики – нехай.
Довірся їм, не смій кричати,
не додавай собі гріха.
З руки згодуй їм бутерброди,
молитву щиро прокажи.
Довірся таїнству природи,
вповай на «Боже, поможи!»
Не раз виводили, бувало,
підуть і виведуть ще раз;
щоб легше їм, за ними чвалом
чвалай – авжеж, в незгірший час!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.