Михайло Гершкович. Сонети

*   *   *

 

Спонукані колискою надій,

Життям ідемо крок за кроком

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Уздовж суспільного потоку

На тлі емоцій і подій.

 

Обурюють невиваженість дій

Провладців, часом і жорстокість,

Зростання бідності й пороків,

Й не дивна — нездійсненність мрій.

 

Як зберегти при цьому силу духа,

Шляхетність і красу душі,

Коли серця спішать так глухо

Байдужістю до інших согрішить?

 

Нас на плаву трима надій колиска

І вічна віра, що удача близько.

Серпень 2019 р.

 

 

*   *   *

 

Світанок знову заморочить мозок,

Думки втечуть, здавалося,  потрібні,

Робочі справи – вже не варті й гривні,

І не страшні уже чиїсь погрози.

 

Яскраве сонце з різкістю морозу

Засліпить сяйвом наші справи дрібні,

Немов спитає, чи вони потрібні

В житейській повсякденній прозі.

 

Думки небавом ніжність опрозорить,

І почуття замріяно поринуть,

Немов лелеки у небеснім  клині,

У досі не осягнуті простори.

 

У прозі дня  проміння стане віршем

І зробить так, щоб настрій  не погіршав.

Березень 2018 р.

 

 

*   *   *

 

Немає ні  натхнення, ні думок,

Емоцій вир безмовно відшумів,

Й не вистачає бур, і злив, і слів,

І кожний день – мов пройдений урок.

 

Втім, і раніш непевним був мій крок,

Я марно борсався у морі почуттів.

Лиш зрідка з горла виривався спів,

Й снага каралась сплетивом морок.

 

Ніщо ніяк не протече нікуди.

Збагнув: довкруг – великий час облуди.

Я опинивсь, мов давній паротяг,

 

В куті глухому й  вирватись не можу.

Хіба лиш Бог, можливо, допоможе

Піднести у житті дерзання стяг.

27 травня 2017 р.

 

 

*   *   *

 

Коли керують нами почуття

І пристрасті духовно нас підносять,

Ми  щастям проростаєм, мов колоссям

І сліпо вірим в райське майбуття.

 

Коли ж шляхи незвідані життя

Нам ставлять запитань нелегких стоси,

Не щастя вже – розумних рішень просим

У долі, щоб залагодить буття.

 

Бо селяві. На терезах життєвих

Нечасто розкладемо все як слід,

А хвилі щастя, навіть і миттєві,

В серцях надовго залишають слід.

 

Тож нам потрібні, мов у травні грози,

І палкість почуттів, й холодний розум.

2018 р.

 

 

*   *   *

 

Минає все: і радість, і незгоди,

Тепло стрічань і гіркота розлук,

Які єдна лиш серця дивний стук,

Що не підвладний  вічним примхам моди.

 

Мене тепер вже не лякають броди,

Ні таємнича глибина наук.

Лиш мілина буття і плетива хапуг

Примушують шукать в житті обходи.

 

Незнаний шлях до дальшої мети

Куди простішим досі уявлявся,

Та замалим набутий досвід здався.

 

Та хіба ж можна стільки обійти,

Коли життя привчає пута рвати!

А нас роками вчили тільки брати.

 

 

*   *   *

 

 

Стовпи. Понад парканом ліхтарі,

Військова огорожа краєм міста…

Такий пейзаж – цілком звичайне місце,

Де ходять пішки лиш пролетарі…

 

Та й тротуар не завжди при дворі,

І вулиця зникає в передмісті.

Та, як ніде, таке повітря чисте,

Немов ясні листки в календарі.

 

І мов забув, що не в село потрапив.

Хоч зовні простір простягає лапи,

Старий паркан говорить не про мир.

 

Його ми всі позбутися не хочем.

Пейзаж набридлий намозолив очі

І злим думкам постав наперекір.

 

 

 

*   *   *

 

Легка хода. І в снах знайома постать.

Та промайнула маренням за ріг.

І знов зайду не через твій поріг,

Де й за літа позбутись мар непросто.

 

Невдач і мрій зазнав, здається, вдосталь,

Тягар турбот земних на плечі ліг.

Та серце часом б’ється, мов батіг:

Старі чуття ще не взяла короста.

 

Галоп років. А наче й не були,

Хоч сивиною скроні зацвіли.

Кохання жде чогось й пашить червоно.

 

У серці хто і що переважа,

Як в нім прощанням доля дзвонить,

А нездійсненність мріям заважа?

 

 

*  *  *

 

Іду селом. По-справжньому чужак.

А серце тьохка радісно і сумно.

Для мене рік майнув отут бездумно,

Хоч залишив повік у серці знак.

 

У молодості мислив, мов юнак,

І діяв, жив. як вітер нерозумний.

Та враз дівча влило кохання струмінь

В моє життя, і я палав, як мак.

 

Чекав і прагнув. Та не був готовий

Зв’язать життя назавжди із селом.

Й навік урвалась ниточка любові.

 

І ось я тут. Ну хто тепер впізнає

Й журбу відкине, наче помелом?..

Надіюсь. І зустрічних всіх вітаю.

 

 

*  *  *

 

У чергах, в побутовій суєті

Зумій не розмінятись на дрібниці,

Лиш з праці – невичерпної криниці –

Вичерпуючи істини святі.

 

Добро і зло – напрочуд непрості

У сплетиві стосунків, вчинків ницих.

І лиш змовкає совісті дзвіниця –

Руйнуються опори у житті.

 

Не збутися конфліктів, різних стресів,

Де вируча лиш витримка душі.

Та в труднощах суспільного процесу

 

Буденність звинуватить не спіши

І долю не кляни в дрібних невдачах.

Життя спита душі і рук віддачу.

 

 

*  *  *

 

Нам з Інтернету – масовий потік,

І стопрограмно кличе телевізор, –

Ми живемо в епох новому зрізі,

Коли здається часом рік, як вік.

 

А часом навпаки – минає рік

Неначе мить. Життєвий вир колізій

Ввергає нас в духовні й інші кризи,

І митям щастя зменшується лік.

 

О мите, зупинись! Дай відпочити

Думкам і серцю, щоб збагнуть ту мить,

Красу її і значення вловити,

 

Вдихнути глибше насолоду жить,

Аби натхнення й сил нових набути

Для часу, що в його ланцюг закуті.

*  *  *

 

І почуттів, і мрій зів’яле листя

Спада потроху з дерева життя.

Мабуть, не знав я щастя до пуття:

З перлин невдач зібрав тяжке намисто.

 

Хай не щастило ні в селі, ні в місті,

Та мрії кликали у краще майбуття,

Стрибали в амплітудах почуття,

Життя новим наповнювалось змістом…

 

Що не збулось – з роками менше жаль.

Мій оптимізм спадає, мов печаль,

Повільно так, щоб спокою паніти

 

Й здобуть життя продовження в дочках,

А не в скупих віршованих рядках,

І зір не пнуть в оманливі зеніти.

 

 

 

*  *  *

 

Шукати від проблем життя рятунку

Воно саме нас часом підбива.

Від роздумів хоч пухне голова,

Але проблеми не сховати в клунки.

 

Втекти від них, роздати в подарунки?

Та не дало життя такі права.

І дійсність у борні завжди права,

Без неї ж – як любов без поцілунків.

 

Не розв’язати вузол і простий,

Якщо за справу не бажаєш взятись.

Лиш праця розуму й душі завзята

 

Відкриє шлях до вірної мети.

Рятунку ж – не чекати ні від кого,

Як не знайшов, хоч трудної, дороги.