Михайло Гершкович. «Думки вертаються до мрій…»

*   *   *

 

Думки вертаються до мрій,

Немов птахи в місця знайомі.

Тче пам’ять спогадів сувій

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Про миті щастя й переломи.

 

В  зигзагах  долі й почуттів

Такі строкаті амплітуди!

У сплетиві років і днів

Свої ми вчинки рідко судим.

 

Що одійшло – те одійшло,

Журитись, мабуть, і не варто:

Що не збулося чи спливло –

Та все ж не так, як кажуть карти.

 

О доле, ще наворожи

Мені років, снаги й удачі,

Аби збагнув: не просто жив,

Але для когось щось та значив.

 

———————–

 

 

*   *   *

Душа незрівнянно зболена,

Й думки не хочуть пливти за хмарами.

Вони розсіяні вже і зморені

Від стресів й долі тривких ударів.

 

Емоції вибухають гарячкою,

Немовби міни в боях на Донбасі,

Й не знаєм, коли не лячно нам,

Щоніч спимо, як на тротиловій масі.

 

Живем безладно і розпорошено,

З новин щораз оббризкані кров’ю…

А все ж так хочем чогось хорошого,

Аби не думать лише про гроші

Й аби довкола – все більш любові.

———–

 

ПЕРЕДЗИМ’Я

 

Ще нині  сяє осінь золотава,

А завтра сивий сніг зими

На землю ляже величаво

Чи ж захурдить аж до пітьми.

 

Студитиме  тіла мороз надвірний,

Але в душі жеврітиме тепло,

Аби весною розгорілось дивно

В огонь життя й вперед вело;

 

Щоб іскри щастя золотистим світлом –

Яскравіші, ніж осінь сяє нам,

Бо жити й  жити – то найкраще в світі

Багатство, подароване буттям.

———–

 

*   *   *

 

Життя непевність мріям заважа,

Схиля й поета до сухої прози.

А душі – що? Ну хто на них зважа?

Потрібна гнучкість – наче верболозу.

 

Крутись і гнись. За щось вчепись

На нашім грунті нетривкому.

Перегорять і хмиз, і злість,

Та не спішім: в житті це – кома.

———

 

 

*   *   *

 

Червневі зорі простягали руки

Й зривать хотіли смак моїх пісень,

І я вагався: щастя це чи муки?

Чи, може, це новий здійнявся день?..

 

Життя таке непевне і сутужне,

Що мріям програмовано вже  – зась.

Й новітня думка стане осоружна,

Коли на нездійснення приреклась.

 

А вишні спіють, чорт візьми їх,

Всіляким стресам й злим думкам на зло,

І знов зірки заплутались у мріях

Й нашіптують мені, щоб повезло.

———-

 

*   *   *

 

Мабуть, на зайве зорі зазоріли

Й невірний промінь сонця опустивсь,

Бездощні хмари сумно пролетіли,

Обдувши, чорний вітер пилом сів…

 

За що це кара? Чи мара злетіла?

Земля уже й не мріє про врожай.

Лиш селянин, наскільки має сили,

О всім печеться – ото  тобі і край.

 

Та хто на нього вже зверта увагу

У круговерті бізнесу й інтриг?

Хоч він єдиний, хто із віку змагу

Покласти на олтар будення зміг.

———

 

 

*   *   *

 

Все менше мрієм про грядуще,

Все більше згадуєм минуле,

Частіше думаєм про суще,

Доки навіки не поснули.

 

Немовби шлейф подій туманний –

Років штахетник за спиною.

Те, що було, вже не настане,

Й все нижче небо наді мною.

 

Та часом і нежданий спогад

У серці спалахне, мов промінь,

І це – немов зіслання Бога

В життя незвіданім  огромі.

 

Той стан стає найбільш посутнім

В життєвім просторі безмірнім –

І нескінченне вже майбутнє,

І постає минуле мрійним.

———-

 

 

 

*   *   *

Країна в трансі, кризі, глумі,

І у шахрайстві, і в борні,

А вороги в веселім шумі

Розваг, пияцтва і брехні.

 

Вона у праці й безробітті,

Вона у злиднях і боргах,

І у багатстві, і у смітті,

Та  у надіях і страхах.

 

Моя знедолена Вкраїна

Ще не піднеслася, мов птах,

У горах, ріках і долинах

Прекрасна в селах і містах…

———–

 

*   *   *

У чергах, в побутовій суєті

Зумій не розмінятись на дрібниці,

Лиш з праці – невичерпної криниці —

Вичерпуючи істини святі.

 

Добро і зло – напрочуд непрості

У сплетиві стосунків, вчинків ницих.

І лиш змовкає совісті дзвіниця –

Руйнуються опори у житті.

 

Не збутися конфліктів, різних стресів,

Де вируча лиш витримка душі.

Та в труднощах суспільного процесу

 

Буденність звинуватить не спіши

І долю не кляни в дрібних невдачах.

Життя спита душі і рук віддачу.

———–

 

 

*   *   *

Реформи – що? Лише формальний акт.

Добра людина прагне і спокою,

Упевненості  буть сама собою

Й не в мрії знати щастя, а як факт.

 

Тож політичний має бути такт,

Коли чиєюсь владною рукою

Підписано закон. Та чи людською,

Народною потребою він виник так?

 

Чи ж він не діятиме знову,

Пустим лишиться на папері словом

Його діяльність не сприйме народ?

 

Та людські душі в тому і не винні,

Що слідувать законам їм повинно,

Хоч у душі один закон – добро.

————–

 

 

*   *   *

Нема, нема ні в чому виправдання:

Чи крупні злочини, а чи дрібні.

Та часом лжа вкорочує нам дні,

Й довір’я не виправдує дізнання.

 

І що в такому разі сподівання?

Сторін моральних не збагнуть вповні,

Хтось наперед вважається «на дні».

То що же справедливості чекання?

 

Для злочинів завжди знайде причин

І приводів знайде для них чимало,

Як це  вже звично, міліцейський чин.

 

Та жодна з душ, напевне, не зазнала

Сумління як злочинне почуття…

І навіть зло виправдує життя.

 

м. Балта Одеської області.