Глухоніма долоня
лишає в талії тугу
коли торкнеться:
глуха
непіддатлива
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
не зважає на нас
не гукає не затихає спокійно
не має
душі в душі
зору в очах
Темніє немов оболонка
з чорних запалих вух
Колись вони обвуглились
у кутку
думки
у кутку серця до того як
воно встигло прокинутись
і втиснути тон буття
в барабанну перетинку
в язик…
Перед народженням
В поліції двадцять чотири години
її хочуть
отруїти газом як усіх інших
вона тікає
перелякана не може повірити
за нею женуться собаки
зараз
навіть коли
намагається забути
як усі колись
загинули нечуваною смертю
Нікого
нема у тій тьмі
Із жахом чекаю
кінця
без неї
засуджена до смерті
ще перед народженням
Не покину ж її вмирати на самоті
не її
Вона моя
в безпечному світі
Ні
ще перед народженням
я біліша паперу…
***
Мов цвіт
орхідеї, назустріч Тобі спішу,
відкриваюсь
Тобі до тиші в безпечних долонях.
Без героїзму й великих діянь,
в простоті повсякденності,
невинна, як коні,
що несли верхівців на битви,
не
розбираючись в кольорах та вірі.
Як собаки, що загинули з голоду,
коли до знемоги люди вбивали себе
у війнах.
Як діти, уражені раком
в раннім дитинстві.
Вони всі не герої фільмів
– ані ті, що
старанно щось вивчають,
думки занотовують
в самоті своїх скитів,
розповідаючи про них
у шинках, за вечерею,
ані кішки, що сплять цілоденно,
ані… ані… ані…
Ми всі
невідомі – нікуди не вписані,
неофіровані, невидатні, забуті,
та всі наполягаєм на свободі,
для кожного з нас – іншій,
якщо не
творим ні кланів, ані народів,
ані племен, ані політичних партій,
ми тільки чутливі істоти,
засуджені до тіл.
***
Горять
контужені зап’ястя дому,
і розбиті замкú,
і залізне ліжко.
Годинникарське причандалля
розпорошено,
і тріски Чіппендейла
мандрують світами.
Тріскає
порцеляна, і скляні скалки
ріжуть долоні.
Небезпечно гойдається
великий жовтий Мішка.
Наволочки палають у небі, наче
криваві місяці.
Ридають фіранки – не втішити.
І лялька Ружена, про яку забули,
давиться попелом.
***
Тринадцятирічній російській
дівчинці з глибинки
Куди тебе, дівчатко?
Випалити
твій жах
до глибин
втішити тебе
від небуття
від літ – від мишей
що обгризли твоє чоло
від гадів що дарували тобі отруту
й отруту
від пекла бачення
від усіх
які
по тобі
зійшли вниз
у вино без кінця
кого ти вже
не згадаєш
вголос…
***
Балансую
на тоненькому канаті прокази
моєї неприналежності,
натягнутому від берега дихання
до берега без дихання.
Прірва
збиває мій крок,
коли нога ногу мина.
І звуки інших уст
спотикаються об мої.
Нема
таємниці, бо нема очевидності.
Засіяні ниви іншим належать.
І я виходжу рівниною на дорогу.
Несплачений борг
не віднесуть ані листоноша,
ні вітер.
***
Звук вітру нагадує мені
різане м’ясо.
Можливо, там була іскра
і залізна брама,
земля з надійною охороною.
Падіння птаха – випадково
підстреленого –
зруйнувало мури.
Нíде розпалити
вогонь.
Де пальто твоє?
Вже світає на холод.
***
Дивлюся в води, як у дзеркала.
Гойдаюся, підхоплена волокнами
тіла.
Тінь свою намацую.
Скидаю
годину, що вже проминула,
і чую владу її,
коли стікає струмочком по скроні.
Коли дихаю – пахну.
Душа в мене – мов дикі маки.
Застеляю небо.
Чую торжество дерев.
Ноги йдуть самі, руки воркочуть,
як шарманка.
Всесвіт мені лагідно всміхається,
грає у вухах, омива чоло.
У повній самотності
заманюю в рот силабіку тиші.
***
Дарую свою любов вітру.
Дарую свою любов соломі
старого жовтого бриля, що лежить
на хіднику в спекотний полудень.
Дихання в
моїх ніздрях таке гостре,
що болить, як торкнеться його ще
хоч один
листок.
Я знала чоловіків усіх можливих
видів і форм,
а камені обертала на сині,
фіолетові, сірі,
кидала їх,
та все не було припливу.
***
Любов моя змовкла
збіліла до тиші
вже не палає
і не біга по горах
стомильними кроками
не шукає
криниць коней напоїти
не чекає ні ввечері поїзда
ні
вранці світанку
вже не старається
не
прикликає богів
не шаріється зніяковівши
не зеленіє надіями.
Тільки скраєчку
торкається до годин…
З чеської переклав
Віктор Мельник