Ми спимо, наш будинок хитають вітри

141

 *ЖІНОЧЕ*

ця жінка здатна прибрати хату, спалити хату

главою стати якого-небудь матріархату

 

роман крутити, роман писати, ввести в оману

варити воду, варити каву і кашу манну

 

ця жінка може наворожити сум? і ґрати

зіграти соло (на нервах також уміє грати)

 

шукати руту, зігріти руки, сказати правду

сидіти в чатах, у сні кричати, носити prada

 

ця жінка здатна убити словом, убити муху

лапшу зварити – собі в тарілку, йому на вуха

 

ця жінка може начаклувати і смерть, і вдачу

ця жінка любить. ця жінка вірить. ця жінка плаче…

 

ПІРАТ НЕКАРИБСЬКОГО
МОРЯ

пірат некарибського моря,

горобчик, але не джек.

мої кораблі говорять:

здамося йому без жертв.

 

мої кораблі готові

до зради. вночі підуть

на світло чужої крові,

блискучої, наче ртуть.

 

а він усміхнеться хтиво:

це море на щастя, пий.

і пахне медовим пивом

папуга його сліпий.

 

несправжній пірат – заплачу…

не мачо, не джоні депп.

а море росте, неначе

не море воно, а степ,

 

де кит, горобцем вдавившись,

здригається від судом.

рукою махне всевишній,

і кров перетворить в ром.

 

ПОСЛУХАЙ: БУДЬ
МОЇМ…

Нехай у мене змерзають ноги і хрипне голос,

Послухай: будь моїм декабристом, а я – твоєю.

Повітря зимне – холодне щастя – маленьке, голе –

Тремтить в легенях, лоскоче ніздрі, шипить змією.

 

Я грію руки в думках про тебе, я грію губи,

Я не віддамся, я не продамся. Твоя – навіки.

Послухай, будь моїм декабристом, святим і грубим,

А я навчуся коню на спину стрибати з вікон,

 

В хати палаючі йти наосліп, річки долати…

Стискає груди холодний грудень, кусає ноги…

Послухай, я тобі не дружина, донька чи мати,

Але – ти будь моїм – декабристом, а краще – богом.

 

НАВЕСНІ (Я ТАК ХОЧУ)

навесні (я так хочу) воскресне георгій гонгадзе,

як теплом запарують тривожні ліси таращі,

і шпаки прилетять, відчайдушні, мов камікадзе,

і потонуть в ріллі, видзьобуючи найкраще.

 

навесні (я так хочу) загине юрій гагарін,

як на місяці виросте дерево біля кратера.

позалазить в ракету кожної тварі по парі,

але щось не складеться, і трісне ілюмінатор.

 

навесні (я так хочу) знеціниться фрідріх ніцше.

надлюдина заплаче, персен заспокоїть миттю.

і почнуться дощі на чотири доби раніше,

підростуть неарійці, усміхнені і помиті.

 

навесні (я так хочу) заплаче микола гоголь.

української ночі не вистачить для молитви.

і хрущі над садами гудітимуть ні для кого,

і ступатимуть відьми у молоко розлите.

 

це містична весна! березневі коти підтвердять,

вполюваваши одну на всіх нелетючу мишу.

і месія прийде, і постукає в кожні двері,

тільки мертвих сніговиків у землі залишить.

ЯКІ Ж МИ…

і думати лячно – які ж ми малі…

побудь мені знову найпершим

кохай мене сильно, до стертих колін,

співай мені верше мій верше

 

у сірому світі, у цій метушні

живемо, неначе у диві

і плакати легко – які ж ми дурні,

точніше – які ж ми щасливі!

 

 

13

ми спимо, наш будинок хитають вітри,

хитрим звіром у тебе втискаюсь таємно.

тихо подихом холод з долоні зітри,

і зі мною впади в ніч поганську і темну.

 

я тебе заколишу, коли ще не сніг,

але вже не дощить, і до щему у серці

буду слухати пульс, ледь торкаючись снів,

щось між нами міцне – на вітрах не порветься.

 

щось між нами вночі, але ранок прийде,

упаде біля ліжка, знеможено голий,

нас за руки візьме і потягне крізь день,

аритмію ховаючи у корвалолі.

 

алкоголем у спальних районах черкас

проливаються крани, а тіло, як вата.

хитрим звіром з долонь вигризати екстаз,

біле екстезі вдячно готова лизати.

 

але зараз – не час, тепло й темно мені,

застрягає туман між будинків типових.

ми спимо, по-звіриному втиснувшись в ніч,

і вітри обвівають тринадцятий поверх.

 

м.Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!