Музика і мати

 
Олесь ВОЛЯ,
письменник, мислитель
Мій талановитий земляк з Михайлівки Царичанського району (це в якихось трицяти-тридцяти п’яти кілометрах від Винників, де я народився) подарував свою книгу,  видану друком  місцевого видавництва. Назва – «Музика і мати».  Книжка друкувалася коштом автора за рахунок проданого від корови молока, яку поет тримав у особистому господарстві… (?).  В книзі вибрані поезії, рядки, незвичні словосполучення, переклади, статті, есеї, листи, пісні, уривки зі щоденника.
Зізнаюся, я навіть  не сподівався, що Михайло Дяченко настільки вразить своїм доробком. А таки вразив! Ще й як уразив. Узявши книгу до рук,  протягом ночі її прочитав од титли до титли і зробив  для себе втішливий висновок: Михайло  – поет на рідкість густий у слові. Просто густенний.  Упало в око й те, що вірші його народжені самим  життям, конкретними-конкретісінькими враженнями й митями,  терніями колючими, падіннями гіркущими душі, злетами її безоглядно-захопливими, так, мовби й труднощів-клопотів не існувало й не існує. А вони ж  особливо нещадно й нещадимо супроводжують  щоденно селюків і насамперед тих, котрі хліб на  земне проіснування добувають в поті чола свого. Слово Михайлове  рідне мені.
Подумалось несамохіть і те, що, може, творче мотто: «пишу, як живу, живу, як пишу» чи не найдужче, найточніше підходить обдарованому земляку.
Слово Михайлове  рідне мені настільки, що, здавалося, то не його рука водила пером – моя. Бо ж одним, спільним болінням-одкровенням  ми страждали й страждаємо…
 
…і все то мати,
музика і мати, –
радіти серцем, крила
розкривати,
у прірву падати, у
пісні воскресати!
два дива в світі –
музика і мати…

1977

 
над моїм широкостепим краєм,
над Дніпром, що в очі сріблом б’є,
ранок-кобза сонце-пісню грає
і туман, як голос, розтає…

1971

 
славний ранок у житнім брилі,
що стоїть на блакитній ріллі
на одній, як лелека, нозі –
по коліна в росі…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

1972

 
якийсь високий нетутешній дощ
пройшовся садом, травами, лугами,
протупотів полтавськими шляхами,
пробігся полем впоперек і вздовж;
подавсь до лісу, вибіг на галяву,
заполонивши горлиці уяву,
і та притихла й винувато змовкла,
сидить тепер німа на дубі, мокне
і слухає як рясно ліс шумить,
як десь вгорі – гримить,
гримить,
гримить!
мільйоном звуків заридала тиша,
мовчить пташина бідна і не дише…

1973

 
Джурене
Джурене – моя крихітна річечка, –
між літами й житами стрічечка.
 
хліборобського краю донечка,
у тобі й над тобою – сонечко!
 
світла пісня твоя – наче юність моя,
ти співаєш-течеш крізь поля, за поля…
 
а колись же мене… та й не буде мене! –
сумно будеш текти в далечінь, Джурене…
 
не забудь же мене, не зкохай, Джурене.
скільки вод не спливе, скільки літ не змайне!

1980

 

б і л и й  світ, коли є така музика.
а в тій музиці – оленя  біг.
диво музика. Вітер-музика! –
Гріга музика…
дихати гріх…

1978

 
куди ти, серце, мчиш?
в яку весну весненну?
– в любов, поете…
 
Авторові «Твоєї зорі»
…і стоїш на солодкій землі, –
на отій, що тебе породила,
на отій, що тебе підняла,
розум, силу та вроду дала,
словом-піснею напоїла
і людиною нарекла…
 
захлинаєшся крилами щастя…

1976

 
Поезія  Михайлова як голос Бога ніжний і святий. Наповнена по вінця музикою сонця, любов’ю до квіту-трав  запашних полтавських, запахами їхніми неповторними просочена; добром і світлом усюди проникненним – юним і неповторно–проминущо-молодим. Тому Михайлову поезію береш до серця спрагло, трепетно і водночас беззастережно й удячно. Принагідно цитую запис із його щоденника. Ось як він її, посланницю небес, розуміє: «Поезія – це іменини серця, краса життя, помножена на  чистоту його сприймання, поезія – це свято білої лілеї…». Або такий геніальний запис: «мені здається, мати вміє все…».
Немов ножем різнуло й поетове зізнання:
 
дуже степ широкий
дуже яр глибокий
дуже тиск високий
дуже зле життя.

серпень, 1990

 
З циклу «Одкровення поета»  такі рядки у щонайглибші закамарки  душі засіли :
 
Любов поета
я любив із такою силою,
що в той день, коли я любив,
сонце сходило на хвилину раніше…

жовтень, 1997

 
гордість поета
українця в мені по вінця,
навіть більше,
та я – не п’ю…

жовтень, 1995

 
Травень поета
пишу диктант.
диктує – соловей.

грудень, 1997

 
Пекло поета
горю, горю – всіма вогнями слова…

січень, 1981

 
у мови – такі умови:
правдива,
предивна,
пречиста…

листопад, 1995

 
Майстерні, фахові й переклади  поетичні  Михайла Дяченка зі світової класики:  Педро Кальдерона, Федеріко Гарсія Лорки,  Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Олександра Блока, Анни Ахматової, Бориса Пастернака, Олександра Твардовського; в прозі – нашого земляка-полтавця Миколи Гоголя.
…Різнобічний, неповторний Михайло Дяченко. В слові він кохається до сліпучої разючості щиро, провидюче. І все ж  не полишає думка: побутові умови вижиття Михайлові були й  лишаються надскладними, виснажливими й незаслужено жорстокими, а отже, коли б не такий  важкий хрест доля йому вручила, він зробив би набагато більше. Проте, може, мені  так  тільки думається. Але… хай би там що і як, поет зробив і робить усе, що в змозі. З 70-літтям тебе, брате! З роси і води.

м. Київ