Можна сказати, як птах…

190

ІЗ НОВОЇ КНИЖКИ «ГОЛЬФСТРІМ»

Капіталізм.
А я ж його не ждав…
Розмова з вітром про печаль і воду.
І зірка, наче білочка, руда
Душі відійшлій вдячна за свободу.

Біль продається.
Хочеться мовчать.
Я в тому віці,
Коли вже не стало
Ні Байрона, ні Блока…
Твою мать…

Єсєнін – в бронзі,
Лорка теж – зі сталі.

А я ще цей…
Із крові і вогню.
Душа в Дніпрі свою дзеркалить вроду.
Я більше нині каюсь, ніж виню
Державу, батьківщину і природу.

Бо смак життя втрачати не люблю
Ні через них,
Ні через різні «ізми».

То ж я – нащадок гетьмана –
Павлюк –
На власній вже давно гуляю тризні.
 
* * *
Золотіє верба на могилі забутого предка.
В дзеркалах циферблатів відбиті минулі раї.
І жовтіють вчорашні веселі сніжинка й газетка,
І коріння на Той світ пускають сумні кураї.

Смерть жіночна сама над гробами дитячими плаче,
Й ангеліє душа, як болить… і від болю росте.
До краплини великої світ проживаю без здачі,
Доки листя верби кров озерну мою замете.

У минулім – майбутнє, і зліплені з хліба вертепи –
Я усе відчував…
І мені нецікавий цей світ.
Поміж словом і тілом, морем і степом
Вибираю вільний політ.

Он дерева на храмах,
А гнізда на цих-от деревах:
Такі-от закони!
Все інше кругом – муляжі.
В них людські серця – у дерев цих,
Вони мені кревні.
Вони, як і я,
Постійно ростуть на межі.

А поряд он рейки.
По них не потрапиш до раю.
А далі он – тиша…
Давно вона сниться мені.

Народжені в рабстві,
Самі собі смерть вибираєм,
Яку собі хочем…
Як вузлик на вічній струні.

* * *
Горить мені важкий вогонь печалі,
Доки іду самотньо догори.
Скляніють далі і дзвенять медалі.
Гірську лавину будить пташки крик.

І вже, здається, сад цвіте снігами.
І вже, здається: молодість ту-ту…

Немає болю.
Перехресні шрами
Нагадують голгофську самоту…

ПОЛІСЬКИЙ ВОВК
Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.

Приснилися йому літа його минулі,
Зоря, метелик, цвіт… і сестри, і брати,
Скляна печаль води і злі мисливські кулі,
І мами шерсть – немов червоний дим…

Ні лігва, ні сім’ї… нічого не зосталось.
Червоні прапорці і білий біль снігів.
Гуляв, вожакував… гарячих коней крали…
Породистих вовчиць навік любити вмів.
Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.

Життя – саме капкан.
Ідуть у нього ж голі
І голими вертаються назад.

Далекий горизонт.
Полісся.
Білі коні.
Безпутство і сніги.
Тонких дерев хрести.

І плаче вовк старий тихенько, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»
 
ІСТОРІЯ
Історичні вітри не уміють співати з душею
Про кавказький кинджал, де карбований кровію вірш,
Про багаття монголів, загашені їх же сечею,
І могильну траву у високій підводній траві.
Про заховане в церкві мазепинське золото біле,
Журавлино-весняне забуте весілля садів
І про те, як ще обри до обрію синього бігли,
І про те, як Отой світ народженню цього радів.
Як горіли степи й розмовляли про вітер ялини,
Не святі, та посвячені, пасли легенди волхви,
Дід Григорій чудний самокрутку із бюлетня слинив
І шукав собі місце на вічність у небі трави.
«Молодьож» танцювала – весела, як люди первісні.
І прощали поети своїм побратимам гріхи,
Хто помер молодим десь якраз посередині пісні,
Не розпасши у корчмах свої золоті потрохи.
Усе більш самота душу степом і морем манила
І заразні, мов страх, в сни приходили ті, хто чужі…
Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила,
Проти течії Лети училися серцем пливти.

В чорні діри свідомості лазили фройди та хвойди
І шукали там сала, калини, молочних братів.

Пуповина відрізана. Ера відходить – як води –
І змиває усе на невічній спіральній путі.

…Отака-от історія – втомлена офіціантка,
Отака-от радянська і рідна, і радісна бідність життя.
Все почнеться зі смерті – як обри, як анти…
Тільки нащо історії взяте на Той світ дитя?..

Синім Місяцем всім усміхнеться прехитрий диявол.
Він вже в космосі був… Може, він і придумав людей?..
Те, що тілом зоветься, – то глина дешевої слави,
А душі ще не мацав наразі ніхто і ніде.

Краще цих таємниць, мабуть, справді не знати ніколи.
Заболіли сніги, забіліли сади, як фата…
І вернулись до себе ті обри й татаро-монголи…
І зосталася осінь… і зір он орда золота.

* * *
З дому пішов я з одним лиш хрестом на грудях,
Кілька хрестів залишивши в сумних полях..
.
Можна сказати – ішов від дерев у люде.
Можна сказати – як звір, можна сказати, як птах.

Щось мене кликало…
Музика болю і долі.
Щось не пускало…
Бог би його узяв:
Прадідом саджені сиві уже тополі,
Мною протоптана в сивім снігу стезя.

Вірша творив я, неначе Всесвіт Всевишній.
Тяжко щасливим від світу усього був.
Пінились цвітом і гнізда тримали вишні.
Стати багатим і славним я „розкатав губу”.
…Вже був готовий платити життям за вірші.
Стеля в поліській хаті низькою здалась мені.
Але вмирала епоха.
Зверху спливало найгірше.
Слово поетів падало у ціні.

Казка вмирала на площах.
Конала сива легенда.
Людства шлях уявлявся
Червоним слідом сльози.
Знову хтось вірив, безсилий, у „мощі”.
Хтось у минуле „мерсом”…
Хтось під Махна косив.

Кесарю – кесаря, Богові – Боже…
Мертвим – вічне, живим – живе.
А я став на рідне Полісся схожий:
Такий же грибастий, дикий, терновий увесь.

Додому вернуся.
Ляжу.
З одним лиш хрестом на грудях…
Кілька пісень залишивши в сумних полях.

Можна сказати:
Жив і страждав, як люде…

Можна сказати, як звір,
Можна сказати, як птах…

ПОДОРОЖ У СТЕП
Поїзд…
Чай полиновий.
На серці весняно-тепло.
Вікна відкриті…
Чудотворна ікона степу.

Вірші з другом читали.
Вляглися пізно.
Ніч затягнулась південна –
Як чорна пісня.

Професійна хвороба поетів –
Боліли душі під ранок.
І трохи дивно у цю епоху:
Мені вже сорок, а я підранок.

Мене любили жінки і звірі.
За що – не знаю…
За те, що, може, любив Почайну
Більш, ніж Почаїв.

А поїзд суне…
І ложки в чаї
Дзвенять, як дзвони.

Степ український.
Чайка кигиче.

Я на пероні…
РОЗЧАРУВАННЯ (ІРОНІЧНЕ)
Руїни замку «Риб’яче гніздо»…
Розчарування людства в ренесансі…
Валяється, як з діркою кондом,
Модерний час…
І ми – його… посланці.

Аж стогне Сонце – Бог моїх прапра…
І муляє натільний хрест на шиї.
Життя немов триває…
А чи тра?
Віскозою на серці шрам зашиєш?

Статевими губами проспіва
Із плазмового тєліка артістка…
І все.
Кирдик.
Пластмасова трава.
І мертвий хліб з капронового тіста.

Поет стихійний роботом стає.
Комп’ютер робить вірші про кохання.
І я не знаю.. що ся надає
По-людськи, органічно,
На повстання?

Я динозаврів краще вже би пас,
Чи мав у буйних травах кроманьйонку,
Ніж погасати тут.. серед пластмас,
У вічний сон упавши, як в «клейонку».

Руїни всього…
Магма замерза.
Античність… ренесанси… постмодерни…

І мекає чорнобильська коза
На чорну зірку, зіткану із терну.

ЦИКЛ «БІЛЯ КАМІНА»
Осінній вечір, хоч золотий,
Сумний – мов чукотська пісня.
З життям на Землі я уже на Ти.
Пізно…

І хоч мені де з ким, колись про щось –
Розмова вогню з водою…
Життя моє, можна сказати, збулось –
То битвою, а то грою.

У пам’яті, правда, то шов, то шрам…
То п’ятий рядок із вірша…
То п’яний базар мойого Дніпра,
Якому я вірю ще.

Зелені очі відьомські вщерть.
Акустика слів про тишу.
І стукає серце – як в шибку смерть.
І душу душа колише.

ПЕРЕДЧУТТЯ
Поет і муза читають вірші на свіжім сіні.
Та чомусь осінь, вже чути осінь в їх голосінні.

Аж нитки літа – меди біленькі – тремтять від вдиху.
Іще й не осінь, та вже й не літо.
Душевно тихо.

Душевно. Тихо.
І лист опалий для серця – міна.
…І шкода світу.
І добре п’ється біля каміна.

Тривожно й тонко скриплять дерева голонасінні.
А руки музи занадто ніжні, до потрясіння…
* * *
В небі наша планета – неначе повія у лаврі.
А на ній чути то крик поета, то крик динозавра.

То неволя крила, то неволя коріння. Вазонно.
Доля чесна і зла то ікону підносить, то зону.

Німб – терновий вінок – трохи серцю освітить дорогу
На сльозу хоч, на крок – від пекельного раю до Бога.

І від снігу до цвіту – ото тільки щастя, а далі…
Гроші, влада над світом, моделі, дуелі, медалі…

Далі – цвинтар, як місто, і місто – як цвинтар безхрестий.
Уже років зо сто не живем за законами честі.

В небі наша планета – неначе повія у лаврі.
А на ній чути то крик поета, то крик динозавра.

Львів – Київ – Острог

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!