ЗНАК
Богиня Долі
порухом десниці
Окреслила рішуче Зодіак,
І, стримавши іронію в зіницях,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спитала їдко:
– Ну, то де ж твій знак?
Чи гоже менжувати зорі й дати
На спаді літ,
Коли гряде пора
Перед людьми і честю звітувати
За кожне слово з власного
пера?!
Хоч на краю житейської юдолі
Уже б таки дотямити пора,
Що тільки той стає обранцем
Долі,
Хто сам її, як воїн, обира!
***
Вже менше їх, іще живих, у
плоті,
Від бронзових солдатів,
Що в скорботі
Над братськими могилами
звелись.
Коли ж полеглим пам’ятників
більше
Від сущих, знай:
То за порогом дише
Нова війна перед стрибком, як
рись.
Та вже коли онуки в переторзі
В металобрухт здають і тих,
Що в бронзі,
Забувши найсвятіше іспокон, –
Тоді й без ядерного градопалу
В державі,
Де нащадки вбили пам’ять,
Страшніший війн
Гряде Армагеддон.
ВІДПОВІДЬ
Гадючим сиком на шиплячих
При суржику на швабський штиб,
Ти взявсь учить мене, лайдаче,
Як учинять вкраїнський хліб.
На цей твій гонор вельми
просто
Я відповім без тіні мсти,
Що тут не я у тебе гостем,
А у гостях у мене ти.
Відтак, я за козацьким правом
Скажу: не вчи, а сам довчись,
Аби галушкою з Полтави
Ти, часом, пане, не вдавивсь.
ПРИТЧА ПРО СЛАВУ
І
Круто коні Порти місять
Кров козачу в полині.
Хижо блимає півмісяць
Жовтим оком в тумані.
Над залізний дикий лемент,
Над криваво-сизий смерк
Крук султанського алема 1
Тінь зелену розпростер.
Кошовий промовив:
– Хлопці,
Одцуралась доля нас.
Ще й за пруг не сяде сонце,
Як проб’є наш смертний час.
Обступило бусурмання.
Тане військо, що роса.
Залишилася остання
Повна сотня, як… сльоза.
Це коли б зайти з байраку
Турку в спину,
А тоді
Нагло вдарить посіпаку,
Мо’, й зарадимо біді.
Тільки ж будемо одверті:
Доки проламаєм бран,
Не одного нас із смертю
Повінчає ятаган.
…Впала тиша чорним стягом.
Зажурився очерет.
І тоді козак Нетяга
Вийшов з гурту наперед.
Що уста, як мед у сотах,
Що вже гожий на виду!
– Дайте, – каже, – батьку,
сотню.
А дивись, і проведу.
II
У пекельнім ярім гулі
Тиша крушиться, як лід.
В правовірному Стамбулі,
Як стіна, султан ізблід.
Од козачої відваги
Втік паша, як битий лис…
Кошовий обняв Нетягу:
– Добре, сину, потрудивсь!
За оцю роботу гойну,
За веселу молотьбу
Видаю на тиждень вольну:
Погуляй на всю губу!
III
В три меди шумує брага.
Дзвони б’ють в Чигирині.
Мчить на воронім Нетяга
Да при срібнім стремені.
В тулумбаси б’є Полтава.
Котять луни на Лубни:
– Козаку Нетязі слава!
Мамо, двері відчини!
Вийшла з хати мати сива,
Вийшов батько до воріт:
– Та й спасибі ж тобі, сину,
Що не осоромив рід!
Древній дід спустивсь із печі,
Може, вперше за сто літ.
Обійняв онуку плечі:
– Весь же в мене, бісів квіт!
Молодиці – наче пави,
Парубки – немов дуби.
Тільки й чути:
– Слава, слава!
Нум, Нетяго, пригуби!
Погуляй на волі, брате,
Пій, щоб змовкли солов’ї!
Подивись, які дівчата,
Вибирай – усі твої!
IV
Встав козак:
– А що, родино,
Чом би я й не веселивсь?
Щоб як море – по коліна,
Щоб як люди – розступись!
Відробив я в слави мито,
Сам тепер гравець і жнець.
Гопаком піду по світу –
Руки в боки – навпростець.
К бісу броди, перелази,
Що нам, коню, перелаз!
І плював я на укази,
Як я сам собі – указ!
V
Дід сказав: !
– А вдар по лиху,
Весь же в мене, батьків син!
Погуляй собі на втіху:
Розбирайте, хлопці, тин.
Гопаком виходь на луки,
Шквар, щоб знали паничі!
Навпростець чеши, онуку,
Лиш… могил не потопчи.
VI
Батько каже:
– Нумо, хлопче,
Погуляймо, як колись.
Межі дукам перетопчем,
Старшині потрощим ліс.
Розхитай тини ледачі,
Ситих вилупків провчи!
Лиш, дивись, при тім, козаче,
Ти своїх… не потопчи.
VII
Мати вносить сорочину ,
А мережа ж – як огонь!
– Погуляй, моя дитино,
Тільки, сину, і твого.
Стежку тиху крізь отаву
По росі протолочи.
Та й гуляй собі на славу!
Тільки… жита не топчи.
КРИК ЧОРНОБИЛЯ
В цих лісах безборонно
гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану зону
обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі,
що звуться «лічильники
Гейгера»,
не роки обіцяють,
а числа рокованих доз.
І шаманської ночі
безоокого, чорного місяця,
коли землю, як в саван,
загорне вологий туман,
на задалених цвинтарях
в небо обвуглене світяться
сизо-цинковим одсвітом
горбики чорнобилян.
Так оглухло і тоскно.
І так одиноко-пустельно.
Тільки раптом із ночі
дитям заголосить сова.
Тільки Діва Пречиста
із профілем Ліни Костенко
у простуженій церкві
собою маля зігріва.
Тільки тіні шістьох,
спопелілих за всіх у
четвертім,
припадають до вікон,
волають устами біди.
– Та озвітеся ж, люди!
Якщо ви забули про мертвих,
то живим постраждальцям
подайте хоч кухоль води!
Бо ніщо не забудеться:
ані імення, ні дати.
Ми – не тіні. Ми – душі,
віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують
годину відплати,
ми посвідчимо вашу байдужість
на Страшнім Суді!
БАЛАДА ВІРНОСТІ
Всім удовам війни
Присвячую
Застогнало,заплакало, –
Чи сова чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.
Недобілене около…
Щітка випала з рук.
Тільки здавлено охнула,
І осіла на рунь.
…Він спіткнувся край битого
За сусіднім селом.
Підняли на граніт його
В піднесся чолом.
…Прийде, здійме натруджені
У небесну безмеж:
– Що ж так довго, мій
суджений,
Ти додому не йдеш?
Скільки білено около,
Скільки сипався квіт!
Вже онуки,
Як соколи,
Розлетілись у світ.
Вже й сусіда не сватає –
Удівець-самина.
Вже і свято не святиться,
А тебе все нема.
…Поховати замовила
Біля того села.
Побілила ще й около,
І покірно лягла.
На причасті
Отерплими
Прошептала душа:
– Я до тебе хоч… мертвою,
Мій єдиний,
Прийшла…
СПІЛЬНІСТЬ
Олжасу Сулейменову
Раптовий жах струснув у
передрання.
Привиділося крізь холодний піт
Що я знайшов могилу… Чингіз-хана,
Яку шука і все не знайде світ.
Я роззирнувсь: стою серед
пустині –
Ні горбика, ні знаку, ні душі.
І нагло, з позаземної межі
Озвався голос неземного чину:
– Тебе сюди, на праведну
дорогу
Не розум вів, а серце привело.
В цей степ немало шукачів ішло,
Та, кланяючись розуму, як
Богу,
Їх ще здаля на манівці звело.
Ні, ти не перший,
Тут бував раніше
Азійського безмежжя гордий
син.
Від нього теж приховував полин
Могилу хана, вгорнену у тишу.
Пліч до плеча стояв біля
Олжаса
І в прижмурі поетових зіниць,
Як в дзеркалі,
Себе узрів наразі
Оружним на одній із колісниць.
Отак ми з Сулейменовим стояли,
Вдивляючись крізь далину
віків.
І впізнавали спільне праначало
В зіницях запорізьких козаків.
***
Три сонця явилось йому в
небесах.
Заплакав,
упавши обличчям у пил
Із криком:
– Це знак нам звістовує Сам,
Що світу кінець наступив!
– Та пить треба менше! –
Струснув його мент, –
Ще вчора ж ти тільки два сонця
стрічав.
Сьогодні вже третє зійшло на
штахет.
І хто тебе зранку устиг
накачать?!
Ти скоро доп’єшся до скотських
начал,
Коли вже всі троє погаснуть
ущент!
КОНВЕРГЕНЦІЯ
Ми знаємося з юних літ,
то ж нам нема чого бавитися в
політкоректність.
Сьогодні у нас з Ізею
Конвергенція.
Накраявши полтавського сала,
він зачинає чергову дискусію:
– Скажіть: чи не смішно комусь
доводити,
що я люблю євреїв?
Одначе, – ви мені не повірите,
–
одначе жидів…
– Чого б це я не повірив,
коли так само люблю українців,
одначе хохлів… –
Відпасував Ізі,
вмокаючи мацу в сметану.
ВАЛЬС СМЕРТІ
До скла навощена підлога.
У сяйві барокових люстр
Вальсує елітарний люд
Із учорашньої підлоти.
Вони пройшли всі дев’ять
пекла,
Смертями сіючи довкруж,
Їм спати не дають лелеки
Убитих на замову душ.
Їх теж ховатимуть із шиком
І теж поміж скорбящих тіл
Замовник вибере за списком,
Кого з них завтра «на
відстріл».
ГІСТЬ
Жили в одному під’ізді.
Учились в одному класі.
По закінченні економічного
вишу
Разом починали бізнес.
Одне слово – нерозлийвода.
Коли обжилися і завели сім’ї,
Одному з них, меткішому,
Стало тісно удвох,
То й вирішив скинути партнера,
Як зайвий тягар…
Нічого особистого – просто
бізнес. . .
Засипав доносами всі
інстанції,
Ще й розвів з дружиною,
Підсунувши їй
Змонтовані знімки чоловіка…
в позах.
І, нарешті, досяг головної
мети:
Загріб частку колеги під себе.
Ошуканий невдаха десь зник.
Причому, надовго.
Вже його почали й забувати.
Аж десь по третьому році
об’явився.
Одягнений пристойно.
Ошатний, засмаглий:
Чи не ходив у далекі плавання?
І якогось ранку
Завітав у контору… свого
колишнього.
Коли секретарка назвала ім’я
гостя,
Хазяїн радісно вигукнув:
– Та запрошуй же скоріше! –
Вони обнялися. Хазяїн контори
весело поплескав гостя по
плечах:
– Ну, ти ж, сподіваюсь,
пересердився:
Бізнес то бізнес, – зітхнув, –
I нічого особистого. . .
– Спраді, нічого особистого, –
Засміявся гість…
…Глушник здавив горло
пострілові.
ОСТАННІЙ
Настане день
скорботи світової –
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойсвітнім
краї
Повільно рушить на суворий
звіт,
І від осколків давніх
Перед раєм
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро,
Зачудування повен
З небаченої досі дивини,
У Всеблагого запитає:
– Хто він?
І Бог відкаже:
– Се – Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Ти відчини Йому ворота,
Петре,
І – грішного – до раю запроси:
Він на землі зазнав такого
пекла,
Що Я Його простив
На всі часи!
…Останній залп прониже тишу
гостро.
І в щемну мить,
Як сироти в сльоту,
Таку печаль відчують час і
простір,
Що навіть кутий з каменю
Апостол
Ледь стримає за вією сльозу.
ТРИПТИХ
І
Вітер шугнув за пазуху –
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звелись крильми.
Вітер шепнув:
«Злітаймо!
Поговір – лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно
Тужиш за тим… одним».
Охнула неутішно:
«Змилуйся – не мани.
Я б же до нього й пішо –
Через стерню й терни!»
Впали на груди коси,
Чорні, немов журба;
«Думалось… не збулося».
Схлипнула:
«Не судьба.
Зорі ж, мов царські гривні
Тихше – законний спить.
Ти хоч до перших півнів,
Вітре,
зі мною посидь».
ІІ
Вітер шугнув під пахви
І перебіг грудьми.
Стала сорочка птахом,
Руки знялись крильми.
Вітер шепнув:
«Летімо!
Тут недалеко… мить.
Ти ж за її очима
Тужиш із юних літ».
Важко зійшлось надбрів’я
Вирвалось на жалю:
«Господи, як любив я…
Як я її… люблю!
Тільки ж – не довелося.
Винні, мабуть, оба.
Думалось… не збулося.
Сталося… не судьба.
Тихше, поснули діти,
Вірна дружина спить.
Ти ж хоч на дрібку миті,
Вітре,
Зі мною посидь».
ІІІ
Зорі – немов лампади.
Місяць пішов на спад.
Тільки –
Через леваду
Двоє в журі не сплять.
Б’ються крильми щоночі
В клітці своєї судьби.
Вітер в кущах регоче:
– Мучтесь,
коли –– раби!
***
Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон – поза літами.
А щось болить…
А щось болить…
А що болить –
Позамітало.
Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося…
А щось болить…
А щось болить…
А що болить –
Те знає осінь.
Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих – тихі тіні…
Вже, як тоді, не грає кров,
І на перо спадає іней.
Нещадний грудень
З рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа,
Як слово Бог,
Зоря надій в небесній книзі.
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні
щемить і дише…
Спасибі серцю – хай болить.
Як відболить –
Тоді вже… тиша.
***
Наростає з-поза спини цокіт –
Сріблом передзвонює луна.
Порівнялась.
Полоснула оком.
Проминула…
Справжня? Чи мана?
По-жіночи граціозно й ладно
Прямо з кроків перейшла у лет.
Тільки й застеріг, як під
укладку
Ріжки заховалися ледь-ледь.
САМОТА
Очужіла далина,
Облягла самотина
Овдовіла.
А довкола – білина,
Навіть дума-думина
Білим-біла.
Гей, гой, та
Білим-біла.
В чистім полі – білина,
Ніби саван з полотна
Ліг на простір.
Ні стеблини, ні душі –
Тільки туга на душі.
Де ж ви, гості?
Гей, гой, та
Де ж ви, гості?
Навіть відгук не верта.
Тільки шепче самота
Не помості:
– Ти даремно ждеш гостей.
Вже їм стеле сивий степ
Білу постіль.
Гей, гой, та
Білу постіль…
ВИ ДУМАЛИ…
Ви думали, що все давно зайшло
у вчора,
Ви навіть серцю віддали наказ
мовчати.
Та коли в біле вбрались ви,
а я – у чорне,
То це, пробачте, не фінал.
Скоріш – початок.
Ви так спогорда пропливли,
як дика сарна,
Немов мене і не було у цій
курзалі.
І хоч кавалер ваш тримавсь
крутим гусаром,
Однак з-під фарби сивина
про все сказала.
Ви думали, що та весна під
снігом вмерла,
І тільки спогадом на дні, як
сіль, осіла.
…Чому ж ви вдома крадькома
сльозу утерли
Над давнім знімком, що
прижовк,
як лист осінній?
ПОКЛИК
ДИПТИХ
І
А двадцять перший вік
При револьвері
Таку вчинив несвітню
круговерть,
Коли уперше від часів Гомера
Судилося знімати репортеру
Своєю камерою власну…
смерть.
Коли вже речників за слово
правди,
За непокору владі булави
Рокують на усікнення глави
В мовчанні просвіщенної
громади.
II
По небу йдуть
Сивіші гніву хмари.
Земля двигтить, чорніша від
золи.
Вставай, народе!
Доки ще з кошари
Нас на перекуп
Скопом не здали.
На глум держави
Чужаки по вірі
Менжують нашим духом і добром,
І квіт дівочий продають в
повії,
І сонми капищ плодять над
Дніпром.
З космічних звитків
Зодіаки грізно
Вістують знаки гиблої біди.
Вставай, народе!
Заки ще не пізно,
Козацький стан могутньо
підведи!
Вставай, вставай
У повен зріст потуги
На гордий поклик степових
предтеч!
І відпусти на бранне поле
плуга,
Коли з неробства заіржавів
меч!
ОПТИМІСТИЧНЕ
Темне місто, димами отруєне
Від землі по саму небовись.
Боже правий,
Невже тут буй-турами
Запорожці гуляли колись?!
Їх шаблі понад чолами вражими
Ізвивались, немов блискавки,
Що ж ми нині,
В кравчучки запряжені,
На базар одвезли бунчуки?
Стали з вершників ми
козопасами,
З коней знявши сідло й
стремено.
Порох лютий, до бою
припасений,
Вже відсирів у сховах давно.
Час влягається сиво порошею
На вибоях і ранах земних.
Запорожці спливли за порогами
–
Тільки слава зосталась по них.
Але часом з-під лоба покірного
Зблисне сталь ножова гайдамак.
І з глибин підсвідомого
Вирине,
Як гербова печать – Залізняк.
І тоді над серцями примерклими
Зарокоче у вічний зеніт
Пісня предків об тім,
Що не вмерли ми
І Вкраїна не вмре,
Доки світ!
ІЛЮЗІЯ
Щось глухо тривожило вечір.
Несло нізвідкуди недобрим.
Я глянув – мороз поміж плечі:
Ішли отари овечі
Від обрію і по обрій,
З-позаходу і до сходу,
Із півдня по хмуру північ.
Ні з сього, ні з того півень
Ударив крильми, як свекруха,
Що б’є себе люто в поли,
Коли догризає невістку,
що вскочила прямо зі школи
у заміж.
Отари, як вісті,
Спливали за видноколи.
Проз мене пройшов величний
Пастух височенного зросту.
(Не встиг його вбачить
обличчя).
Спиравсь він на дивний костур,
З якого . . . росло дві гілки.
У їхньому листі помалу
Дві пташки гніздо звивали.
Тоді лиш отямивсь,
коли він
З отарами зник поза вигін.
І раптом, мов з-за огорожі,
Із гиком навально повз мене
Отари людей несвітенні
Котили за тим перехожим.
Якийсь чоловік дознеможно
Упав мені ледь не під ноги
І очі свої божевільні
Встромив у моє перенісся,
Ревнувши: – Куди він подівся?!
– Це хто ? –
Я здригнувсь мимовільно.
– О люди! Прости йому,
Небо:
Та тільки ж-но,
Тільки ж повз тебе
Пройшов… Бог!!!
І я заридав із розпуки,
Що вкотре не вбачив Месії.
Возніс у безвиході руки,
І пальцями вдаривсь об мури
Приватизованого «Арсеналу».
…Двоє, потираючи лоби,
сміялись:
– Диви, ще один дурень
Повірив,
Що за ілюзію платять налом.
***
Останній листок клена,
Похитуючись,
Поплив до землі.
Клен скрушно розвів гілками
І тужно зітхнув:
– От і все…
Осінь
Пізня.
***
Чи нам і справді
вже забракло слів,
Що пишем, не читаючи, закони?
…А в Україні більшає ослів
І скоро й зовсім виведуться
коні.
Чи не тому і плодяться
«зірки»,
Ані на гран не маючи кебети,
Що в солов’ї пошилися шпаки,
А графомани подались в поети?
ТА ДАВНО ВЖЕ ПОРА !..
Звідусюд ще за дня обсіда
вороння.
Що ж то буде увечері, брате?!
Встав з непам’яті дід,
Кишнув хижий набрід –
А хоча б обернулися, кляті.
Вкрили чорні хвости
Православні хрести.
Б’ють кривими дзьобами
Почайну.
– Де ж вас носять чорти,
Оборонці мої? –
Мати-Січ затужила з одчаю.
– Скільки ж можна століть
Сонним сиднем сидіть?!
Гей, дивись: дохитруєш, Мамаю
!
То колись ворогів пересидіть
зумів,
Але нині не так воно скраю.
Чи не здумав нових,
Як донині – старих
Пересидіти в рідній сторонці?
Тільки ж ти не спостиг,
Що ці хлопці не з тих,
Щоби згинуть, як роси, на
сонці.
Ці пролізуть в обхід аж у твій
родовід.
Ці не крадуть – беруть ув
обценьки.
Серед білого дня вже твойого
коня
Повели за несплату процентів.
Гей, досидиш, дивись,
Коли шаблю і спис
Із конем заберуть для навару.
Коли свій свинопас
На чужинський наказ
З тебе зніме хреста й
шаровари.
Глянь: цирульник «із тих»
Вже примірятись встиг
До твого оселедця, Мамаю.
І коли він тебе, як вівцю,
обскубе,
То, вважай, що й тебе вже
немає.. .
Як зачув те лиман,
Пробудився Мамай
І, намацавши шаблю горбату,
Потягнувся зі сну і сказав
собі:
„Ну,
Мабуть, треба таки вставати».
– Та давно вже пора, –
загриміло з Дніпра
Від Пророка із Канева грізно,
–
Уставай !
Бачиш: день невмолимо згора?
Може статись, що завтра. . . вже
пізно».