***
І після смерти життя триває,
І після грому цвіте блакить,
Квітує сонце на караваї
І липа в серці росте й болить.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І після бурі шумить калина,
І в ніч на кару приходить Спас…
Життя – безкрає, живе – нетлінне,
І тільки дурня ґвалтує час.
***
Не треба гасити мій день,
Мене заганяти в барліг.
На світі багато людей,
Яким я іще не поміг.
На скелях – фортеці стоять,
На мурах – шоломи стрільців.
Зі мною лише двадцять п’ять
Сміливих і спритних бійців.
Не варто гасити свічу,
Не треба душити вогні,
Бо я і з барлогу втечу,
А потім – спалю свою ніч.
У ВАГОНІ МЕТРО
Побачив дівчину струнку
З букетом орхідей,
Який, неначе немовля,
Притисла до грудей.
Кінцева. Потяг зашипів,
Спиняючи свій лет
І стало прикро через те,
Що я – не цей букет.
ГЛАДІАТОРИ
Земля здичавіла од крови.
Обличчя тирана сумне.
А бійня триває, і знову
Я мушу обняти свій меч.
Ця пря – навісна, без’язика.
Ніхто не волає «Спаси!»
Навіщо здалися ті крики,
Як серце лоскочуть списи?
Юрба потопає у слині,
Шукає у смерті добра.
Мій ворог упав на коліна,
Здається, що він – це мій брат.
Лице його – дика пустеля,
Зіниці – налякані пси…
Він бачить, що хрестик-метелик
На грудях у мене висить.
Вже чути голодне і хтиве
Сичання гадюки-юрби.
Мій пан усміхається криво
І знаком говорить «Добий».
Та серце болить, наче рана,
Що завдана тілу мечем.
Стріляю у вічі тирану
Вогнями шалених очей.
Кінець. Я вертаюсь додому.
Підходжу до брата мого
І кидаю зброю додолу –
Я хочу обняти його…
ЗМІЯ І СОКІЛ
У небі зійшов сокіл.
Його не любила земля.
Налита отруйним соком,
В норі спочивала змія.
І сокіл – бліда комета –
Свій зір спрямувавши ниць,
Накинув на землю тенета –
Дві тіні своїх зіниць,
Побачив далеке сяйво –
Примружені очі змії,
І все їй повідав про тайни,
Надії і біди свої:
«Колись я любив Світило,
Я сів йому на плече…
Воно цього не простило –
І досі нещадно пече.
Врятуй мене, чуєш, мила?
Зроби це або помри».
«Віддай мені свої крила. –
змія зашипіла з нори. –
Мені, молодій, не спиться
У пазурах темноти.
Земля – безока в’язниця.
Її обираєш ти.
Я волю твою шаную.
Візьми мене під крило
І я тоді поцілую
Твоє непокірне чоло».
І легінь упав додолу…
Відтоді минули віки.
Плела візерунки доля –
Тремтіли обидві руки.
Той сокіл в землі куняє,
Оплакуючи свій зір.
Змія від сонця тікає,
Та в небі немає нір.
А що з ними буде потім?
Сього не знає ніхто.
У небі стікає потом
Зажерливий промінь-пітон.
КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ *
Ні дат, ні лиця, ні лику,
Ні слави – така судьба.
Мав душу – таку велику,
А ще – не любив собак.
Монашив. Молився Богу.
Ходив між людей. Хворів.
Здається, не знав нічого,
Крім Слова. І мозолів.
Відлуння… І попіл сивий.
І тіні вузьких доріг.
Якась невідома сила
Мене привела до них.
Дивлюся на путь титана:
Над нею – мовчання дух.
Що буде, коли я стану
На шлях цей і ним піду?
Розсиплються монументи
І там, звідки йдуть віки,
Зустрівши мене, Климентій
Спитає: «Ти хто такий?».
*
Климентій Зіновіїв – український письменник барокової доби (XVI-XVII ст.),
автор книги «Вірші і приповісті посполиті».
***
Де моя воля? Не знаю.
Мушу тягти, як верблюд,
Книгу, яку не читаю,
Вірші, яких не люблю.
Пісня сумна, безголова,
Спить на моїх плечах.
Тут, не землі – Слово,
А над землею – Час.
Вгору дивлюся часто:
Може, побачу знак.
Що там у небі, над Часом?
Хто його зна…
М.Київ