Може, побачу знак…

***

І після смерти життя триває,

І після грому цвіте блакить,

Квітує сонце на караваї

І липа в серці росте й болить.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

І після бурі шумить калина,

І в ніч на кару приходить Спас…

Життя – безкрає, живе – нетлінне,

І тільки дурня ґвалтує час.

 

***

Не треба гасити мій день,

Мене заганяти в барліг.

На світі багато людей,

Яким я іще не поміг.

 

На скелях – фортеці стоять,

На мурах – шоломи стрільців.

Зі мною лише двадцять п’ять

Сміливих і спритних бійців.

 

Не варто гасити свічу,

Не треба душити вогні,

Бо я і з барлогу втечу,

А потім – спалю свою ніч.

 

У ВАГОНІ МЕТРО

Побачив дівчину струнку

З букетом орхідей,

Який, неначе немовля,

Притисла до грудей.

 

Кінцева. Потяг зашипів,

Спиняючи свій лет

І стало прикро через те,

Що я – не цей букет.

 

ГЛАДІАТОРИ

Земля здичавіла од крови.

Обличчя тирана сумне.

А бійня триває, і знову

Я мушу обняти свій меч.

 

Ця пря – навісна, без’язика.

Ніхто не волає «Спаси!»

Навіщо здалися ті крики,

Як серце лоскочуть списи?

 

Юрба потопає у слині,

Шукає у смерті добра.

Мій ворог упав на коліна,

Здається, що він – це мій брат.

 

Лице його – дика пустеля,

Зіниці – налякані пси…

Він бачить, що хрестик-метелик

На грудях у мене висить.

 

Вже чути голодне і хтиве

Сичання гадюки-юрби.

Мій пан усміхається криво

І знаком говорить «Добий».

 

Та серце болить, наче рана,

Що завдана тілу мечем.

Стріляю у вічі тирану

Вогнями шалених очей.

 

Кінець. Я вертаюсь додому.

Підходжу до брата мого

І кидаю зброю додолу –

Я хочу обняти його…

 

ЗМІЯ І СОКІЛ

У небі зійшов сокіл.

Його не любила земля.

Налита отруйним соком,

В норі спочивала змія.

 

І сокіл – бліда комета –

Свій зір спрямувавши ниць,

Накинув на землю тенета –

Дві тіні своїх зіниць,

 

Побачив далеке сяйво –

Примружені очі змії,

І все їй повідав про тайни,

Надії і біди свої:

 

«Колись я любив Світило,

Я сів йому на плече…

Воно цього не простило –

І досі нещадно пече.

 

Врятуй мене, чуєш, мила?

Зроби це або помри».

«Віддай мені свої крила. –

змія зашипіла з нори. –

 

Мені, молодій, не спиться

У пазурах темноти.

Земля – безока в’язниця.

Її обираєш ти.

 

Я волю твою шаную.

Візьми мене під крило

І я тоді поцілую

Твоє непокірне чоло».

 

І легінь упав додолу…

Відтоді минули віки.

Плела візерунки доля –

Тремтіли обидві руки.

 

Той сокіл в землі куняє,

Оплакуючи свій зір.

Змія від сонця тікає,

Та в небі немає нір.

 

А що з ними буде потім?

Сього не знає ніхто.

У небі стікає потом

Зажерливий промінь-пітон.

 

 

КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ *

Ні дат, ні лиця, ні лику,

Ні слави – така судьба.

Мав душу – таку велику,

А ще – не любив собак.

 

Монашив. Молився Богу.

Ходив між людей. Хворів.

Здається, не знав нічого,

Крім Слова. І мозолів.

 

Відлуння… І попіл сивий.

І тіні вузьких доріг.

Якась невідома сила

Мене привела до них.

 

Дивлюся на путь титана:

Над нею – мовчання дух.

Що буде, коли я стану

На шлях цей і ним піду?

 

Розсиплються монументи

І там, звідки йдуть віки,

Зустрівши мене, Климентій

Спитає: «Ти хто такий?».

 

*
Климентій Зіновіїв – український письменник барокової доби (XVI-XVII ст.),
автор книги «Вірші і приповісті посполиті».

 

***

Де моя воля? Не знаю.

Мушу тягти, як верблюд,

Книгу, яку не читаю,

Вірші, яких не люблю.

 

Пісня сумна, безголова,

Спить на моїх плечах.

Тут, не землі – Слово,

А над землею – Час.

 

Вгору дивлюся часто:

Може, побачу знак.

Що там у небі, над Часом?

 

Хто його зна…

 

М.Київ