Моя лагідна Мерседес

Марія ХІМИЧ
Моя лагідна Мерседес,
Жовтоока повелителька правічного
сталевобородого Океану,
Нашіптувачка поетів,
Врівноважена горизонталь, яка тримає небо,
Лоскоче землю.
Шурхоти мені у вуха,
Не можу більше слухати тишу.
Шурхоти мені у вуха – ніжно.
Правителі світу цього геть здрібніли.
Мацюпунькі, лізуть у пазуху,
Торкаються умить схолоднілих грудей,
Давляться кулеметними цівками сосків.
Вони впадуть, зголоднілі, розгнівані,
З приплюснутими головами чи то немовлят,
Чи то старців.
Гепнуться вниз полюсами.
Моя лагідна Мерседес,
Ти сторожко обійдеш їх,
Лише дзвоники спідниць скорботно
теленькнуть.
Жовтоока Мерседес, мій Білий Кит,
Молоко ще проллється з тебе,
цвьохне нестримним водоспадом,
А ступні вкриються новою шкірою,
Напахченою терпкими травами.
Крокуй моїми плечима, біжи тонкою змійкою,
Пливи підземними ріками, руйнуй будинки і випльовуй нові міста
З дивними назвами.
Але не замовкай, моя лагідна Мерседес,
Нашіптуй поетам,
Бо вони не шукають у твоїй пазусі кулі.
 

***

Рихтування знімаю з душі,
Забута адреса – на долоні,
Рідний автобус
Рейками розбитих шляхів
Заколише аж додому.
Природа розговілася,
До Зеленсвята– убрід
Мчить автобус півмісяцем,
Сьогодні в нього відсутній поріг,
Катає «за так» великодніх кролів.
Ось колихнула стегном
Прозорокрила бабка,
Запахло тютюном-буркутуном,
Лиця тіток наквецяні щедро,
Розлито в повітрі самогон.
Оголошено квест –
Дві години, родичі, яйце.
Христос воскрес –
Воістину воскрес!
 

***

Слід від нашийника не зникає швидко.
Сиплеться злежана шерсть у клепсидру.
Вуха і хвіст – це ще не вся мапа.
Віра у серці – як чека у гранаті.
Не сечею слід позначати кордони.
Всім вазонам – давно місце на зоні.
Любимо обнюхати стерво та чужий кавалок,
Хоч і труїмо глисти потім на ранок.
Відтягни чорну губу – жовті ікла,
Гострі, голодні, несточені, вічні.
Гам – зник ледащо-хазяїн,
Гам – зникли його стурбовані зами.
Гам – і сусідка відригнула нестравлене,
Голубка миру з крилом птеродактиля.
Поле, сонце, небо й сонні дерева –
Так добре валятися догоричерева.
Непомітно знову клацне нашийник зубами
І на палі схолоне душа  без жодної рани…
 

Земна

Між чорними стегнами землі –
Водяний трикутник лона.
М’який блакитний живіт,
Руки – стовбури осокорів,
Нігтьові пластини в пащеках плугів.
Вона розляглася й насолоджується тим,
Як на стегнах зеленіє жито.
Закинула голову вверх підборіддям,
На шиї – підвісного моста канати.
Волосся густе і соснове
Прикриває важкі білі кулі грудей.
Лише видно один рожевий пуп’янок –
З нього небесні звірі молоко п’ють.
 

Циган

Йде старий циган:
Червоне лице – бубон,
Сиві патли розгніваного Бога,
Розхристана кудлата пазуха.
Йде та все озирається,
Колом – голова на шарнірах.
Зараз він попросить гривню,
Доцю, скаже він, доцю.
Ти ж он яка добра,
Багата, щедра і гарна.
Доцю, доцю, гривню, гривню.
Він сяде під дубом і вип’є
З горла чекушки  диво.
У грудях – болючий паросток,
Набухає, б’є у бубон.
Зараз-зараз, каже циган,
Заспокою тебе, заразо.
Нутрощі розвертає веселка,
Її кольори – відтінки золота.
Циган згадує: син, доця?
Тонке стріпане волосся,
Віяло шовку спідниці,
Голос, він чує голос.
Треба йти, тоскно, мало!
Циган біжить від дуба до дуба,
Він – розгніваний Бог, не інакше.
Бог, батько, хто він?
Де вони, його сини, доці?
Опій, спокій, спо…
 

Апельсин-кубик-рубик

Апельсин-кубик-рубик
У руках хлопця з волоссям-
пухнастою шерстю цуценяти вівчарки.
Він, мабуть, і не здогадується,
що з таким волоссям
Йому насправді не 30 років,
а всього три собачих місяці.
Але то дрібниці – в його долонях тисяча генів,
Ось він змінює їх місцями,
Капає солодкий цитрусовий сік
І обличчя його дівчини змінюється –
Широкі вилиці та вузькі бійниці
татаро-монголки,
Смаглява шкіра, бліда, рожева,
Сталевий блиск природженої арійки,
Хитрий усміх зворохобленої українки,
Ніс гачком, вибілені кучері ляльки.
Хто ця твоя-не твоя дівчина?
Вона тонкими пальцями забирає правильно складений кубик,
Її лице – мальована ікона,
світиться зсередини стиглим яблуком,
Можна порахувати всі зернятка: один, два…
Дівчина пестить кубик.
Він ревниво стежить:
стільки зусиль докладено,
Чи оціниш це ти, не надкушене яблуко?
Вона посміхається, в задумі.
Це мить, лише мить.
Що ти можеш знати? Ти, з волоссям цуцика?
Твоя брехлива кров –
навпіл із цитрусовим соком.
Її чутливі пучки починають ковзати: швидше, швидше, швидше…
Ні, вона вже не ікона: грубі риси азіатської дикунки,
Вишита душа гладдю,
Її гени змішані із чорноземом.
Дівчина, сміючись, повертає кубик-рубик хлопцеві,
Продовжує сміятися.
Білі міцні зуби, прозора шкіра,
лоб без жодної зморшки думок.
Вона вириває своє серце
І береться його складати, щоб з кожного боку
були однакові кольори…
«Цю сукню ти можеш одягнути на похорон чи на будь-яку іншу подію»,
– продавець жіночого одягу.
 

***

Дві жінки в чорних платтях і з жалобними ажурними косинками,
Пов’язаними так, щоб прикривати зморшки на лобі
Та вигідно підкреслювати пишноту зачісок.
Зграйка тлустих голубів пасуться на карнизі, порослому бур’яном.
Драглисті кендюхи, зажерливі вола,
сизе вичесане пір’я –
Жінки перевальцем ідуть
і обговорюють покійника,
Геть-бо молодим помер, такий добрий був, щедрий.
Найгарніший голуб танцює біля молодиці перламутрове танго,
Чваниться дорогоцінностями кольорів,
Цього птаха можна посадити собі на чоло,
Коронувати себе, якщо досі ще ніхто це не зробив.
Жінки купують пиріжки і смачно
споживають, масні роти:
«Такий добрий був, щедрий».
Голуб розкриває свої крила широко-широко,
Обіймає весь світ, до дзьобика його тягнеться,
Веселкова плівка потойбіччя в його очах,
Він витягує ніжку, ніби балерина.
Жінки доїдають, витирають губи,
підфарбовуються,
Осмикують сукні, дотики дбайливі, ніжні.
Перламутрова корона лежить,
нікому не потрібна,
Голубки плачуть, шукають зернятка між її пір’ям.
 

Поет Борис Гуменюк пішов на фронт

Поет Борис Гуменюк пішов на фронт.
Виструнчений, у бронику,
В кишенях – пухнасті кошенята
З товстенькими пичками,
Круглими здивованими очиськами.
Затишний татусь Борис Гуменюк
пішов на фронт.
А там біло-рожеве денце сонячного відра
Ледь-ледь просвічує між хмарами.
Коли бій – відро спускається,
М’яко стукається об роздерті груди землі
Й зачерпує по вінця солдатські душі,
Янголи крутять корбу, піднімають відро вгору.
Чого боятися, якщо ще одне військо – зверху?
Це армія з твоїх крилатих побратимів.
Неправда: насправді вони все відчувають.
Неправда: насправді вони вмирають знову,
Як тільки гине черговий доброволець.
Неправда: насправді це їхні сльози, а не дощ.
Кривавий дощ.
Солдат Борис Гуменюк – у прихистку.
Гаряча кварта обпікає зашкарублі руки.
Він мружиться:
В очах миготять кадри нового вірша.
Денце сонячного відра повисло
високо-високо,
Новий бій ще не скоро.
Поет Борис Гуменюк пише
І дмухає на кожне народжене слово.
Неправда: насправді відро мало не цокнуло його по маківці.
Неправда: насправді він пішов на фронт
Не за новим віршем (ось уже
майже дописане диво танцює в його
записнику),
Бравий вояка, красивий як чорт Борис Гуменюк
Захищає свою двоколірну Батьківщину.
Блакитне і жовте,
Червоне і чорне,
Поет і солдат.
 

***

У вінок села Немильні
Вплетено гичку молоденьких червоних
бурячків,
Лапаті гілки сосонок, бур’янець-берізку,
Його дзвоники-патефони поля,
Квіти солодкої картоплі,
Цвіт білого льону.
Вінок – на синіх кучерях немильнянської пані.
Блакитна церква з куполами світла –
Це срібна обручка на її пальці.
«Де він?» – запитує в неї нахабне листя
кукурудзи.
«Де він?» – жінка здригається,
Обручка є, а чоловіка – немає.
Вона – Немильня.
Її вінок-колиска пливе,
Порожня.
Де він?
 

Курвомобіль

«Суко, – сказав ти мені, – Суко,
Суко, суко, суко, суко, суко!!!
Кляте стерво.
Ти винесла мої мізки,
Як пліткарка – сміття із хати!»
Але ж, коханий,
Яка з мене сука:
Я ж не маю курвомобіля,
Блакитного «Бентлі»!
Мені все одно, якого року випуску
Буде ця автівка,
Головне, щоб вона була блискуча
І мала автоматичну коробку передач.
Мені все одно, якого року випуску
Буде ця автівка,
Головне, щоб вона їздила
Та була кольору очей новонародженого.
Моє блакитне «Бентлі»,
Курвомобіль.
 
«Суко, – сказав ти мені, – Красива суко!
Коли ти танцюєш, усі дивляться тільки на тебе.
Кляте стерво,
Від тебе неможливо відвести погляд!».
Але ж, любий, яке з мене стерво:
Я ж не маю курвомобіля!
Блакитного «Бентлі»,
Яким би збивала перехожих.
Мені все одно, якого року випуску
Буде ця автівка,
Головне, щоб вона мала міцну решітку радіатора,
А її значок із крильцями, як у сердечок,
Які я у дитинстві малювала на асфальті крейдою,
Поцупленою в школі,
Був добряче відполірований
Та вражаюче сяяв, видзьобуючи зір.
Моє блакитне «Бентлі»,
Курвомобіль.
 

Евкаліпт

Я – коала,
Яка висить, обійнявши тебе,
Стовбур евкаліпта,
Лапами.
Спочатку спокійна,
Сонно-млява,
Починаю гризти молоді синьо-зелені пагони
Все швидше та жадібніше,
Доки від тебе не залишається
Самий лише голий тулуб.
Але я продовжую висіти на тобі,
Обхопивши лапами.

м. Житомир