Моя «Гнатюкіана»

(до 90-ліття Iвана Гнатюка)
Іван Гнатюк (1929 – 2005) – Поет, народжений «з вогню Тарасового Слова». Його найвищі «університети» – сталінські тюрми і табори. Не дивно, що свою життєву дорогу митець означив як «хресну», бо шлях цей був устелений колючими тернами: муками, стражданнями, болем… І все ж – «Кожний стукіт серця – Україна»! У цьому одному-єдиному рядку – весь Гнатюк: самовідданий і саможертовний, незламний і непохитний. Патріот. Бунтар. Шевченківський лауреат. Лицар Слова і Духу.
Маю за честь називатися літературною похресницею Івана Гнатюка. До 90-літнього ювілею свого Учителя підготувала книжку спогадів «Чотири відмінки сльози…» (Дрогобич, «Коло», 2019), куди ввійшла і моя поетична «Гнатюкіана».
Любов ПРОЦЬ
***
Їх забирала ніч. Страшна чума
Лишала не такі страшні покоси…
Студило кров зловісне – «Колима»,
І пік дорогу слід надії босий.
 
За ними рідний вітер лопотів,
Любистки бігли, поки ноги стерли…
Чекали їх могили без хрестів
І дикий глум – на тих, які не вмерли.
 
Далекий обрій їм навстріч летів,
Та вдарився очима в жах з розбігу:
Під ним в колючім плетиві дротів
Криваво зацвіло латаття снігу!
 
Я не спитаю, як Вам там жилось,
На тій землі, яку не гріє сонях.
Та муза покалічене крило
Все ж розправляла над гірким безсонням.
 
А зрештою, це істина стара:
Незламним завжди світить промінь віри.
Живий контраст: зіщулений барак –
І горда пісня під сузір’ям Ліри.
 
… Щоб дух не гнувся, як тонка лоза,
Щоб не заснув, порожнім словом ситий,
Зі страхом озираюся назад,
Аби без страху крок вперед ступити.
1995 р.
 
ГРУПА КРОВІ
 
Є кров холодна і гаряча,
Є кров швидка і кров ледача.
Я к щ о  Т и,  Г о с п о д и,  є с и,
Молю: від рабської спаси!
 
2002 р.
 
НА 80-ЛІТТЯ ІВАНОВІ ГНАТЮКУ
 
Із вічності у день наш переслав
На промені тремтливім подих-слово:
Чи ще сміється рідний Борислав?
Чи українцям нині калиново?
 
Тривожний погляд, зранені уста,
Молитва тиха зболеного слова…
Як заповіт нащадкам – «Правда-мста»:
– Любіть її, не вірте суєсловам!..
 
А вірим, хоч все важче видих-вдих…
Наїлися лукавства до знемоги.
Як оберіг від напастей нових –
Поетові терпкі «Стежки-дороги».
 
Їх далі пише Господа рука
На аркуші небеснім там, над нами…
Горить зоря Івана Гнатюка,
Присвічує високими словами.
 
21 липня 2009 р.
 
 
РІЧНИЦЯ
Світлій пам’яті Івана Гнатюка
 
Що казати… Йду – і спотикаюсь
Об важке і чорне груддя днів…
Спогадом за Вами озираюсь…
Голос Ваш мені не відбринів –
 
Строфами болючими насниться,
Словом чесним, що олжі чуже…
Зяє в серці раною річниця.
Зойкне подив: Господи, невже?..
 
Рівно рік… Зелені сурми травня
Викликають трави з небуття.
Відгукнеться та весна недавня,
Що сміялась барвами життя.
 
Ви не раз бували у Дублянах,
Бідкались, що «з’їсть» мене село…
Ох, під серцем, де болюча рана,
Спогадів, як снігу, намело.
 
Інколи злітають понад силу
Пам’яті на трепетне плече.
Тільки часом (Господи, помилуй!)
Так розлука вічна запече!
 
Ми усі повернемось додому –
В небеса. А тут зоставим плоть.
«Як не жилось мені – не заздрив я нікому», –
Вашу Сповідь вислухав Господь.
 
Прокигиче нам душа чаїно,
Як молитву удихне нову:
«В  т в о є м у  і м е н і  с в я т о м у,
У к р а ї н о, – ж и в у!»
5 травня 2006 р.
 
***
… Кожний стукіт серця – Україна…
Іван Гнатюк
 
Знову липень Гнатюків… Але він
Не зігріє серця ані п’ядь…
Ранку черевички кришталеві
Знов на Борислав процокотять.
 
Дев’яносто… Далі – вищі, більші
На дорозі вічності літа…
Спить Поет, але недремні вірші.
В цьому – суть поезії проста.
 
І найвищий зміст життя Поета,
Що віддав калині серця стук.
А тому його слідів не змиє Лета!
… Друг. Учитель. Наш Іван Гнатюк.
 
смт Дубляни, Львівщина
 
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019