Із нової книги
***
Не вицвіло – блакитне й золоте,
Не кинув Бог, не посміявся ворог.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ризи золоті, хорал на хорах,
І я сьогодні зовсім не про те.
А я про те, що і сяє і цвіте
Цей невимовний батьків сад у горах.
А вже на осінь – золоті плоди,
Город і сіно, і гриби, й отава…
Чому й навіщо тягнуться сюди
Такі минущі – суєта і слава?
От-от прийде серпневий зорепад,
Утоне сад у тихій позолоті…
Коли ж і я прийду в осінній сад,
Листок останній із людської плоті?
Я тут садив маленьке деревце,
А нині снігом стеляться вершини.
Печуть моє немолоде лице
Прощальні сльози рідної людини…
РЕЙС-2013
Рубайте якорі! –
Із дикопільських прерій,
У корабельний край, у це найкраще з міст
Прибуде на Петрів одвічний, вічний піст
Веселий Роджер – він із мандрів та етерій.
Уявний цей фрегат. Твіндек, де гра у віст,
І гра ця на кону первісних царств, імперій.
Мізерабельний час оплаканих мізерій,
І голосу нема. І йде великий піст.
За нами – океан. Омиті вже морями,
На палубі б’є ринда з якорями,
Колоратурно якір нам
дзвенить…
Рубайте ж якорі! Ми попливемо знову
Туди, де вітровій розносить все по слову,
Прощальні ці слова і цю прощальну мить…
МАРЕВО
Світе мій, ми всі живі. На втому
Господу жалітися не слід.
І скажу – про юність
незникому,
Про траву, про квіти біля дому,
Про спасенний материнський слід.
От і знову перекати грому,
Блискавки і дощ із юних літ.
А проте – не все ще ми забули,
Ще не всі забудуть нас, коли
Вже не співи, а посмертні гули
Вирвуться з далекої імли.
Постаріли наші наречені.
Постаріли з ними навіть ми…
Але ми єсмо. Дари свячені
Ще діждуться осені й зими.
Закує зозуля із діброви,
Дзвін покличе в церкву, бо Покрови,
Золотом засяють ліс і гай…
Але ти у землю не лягай.
О життя! Єдина доокола
Голосами діток плаче школа,
Ти її дарма не закривай.
Мудрагель із ликом златоуста,
Мчить по Україні, як Мамай.
Від горбів Печерських і до Хуста,
І до півдня школу не займай.
Дух христопродавства, дух ординства
Йде на дух опришківства: ми є!
Креше іскри шабля в брамах міста,
Довбушу, це казання твоє.
І Великий Луг у позолоті,
І горить багрець скарбів у нім,
І в битті аорт живої плоті.
Господи, і в імені Твоїм!
ВОЛХВИ
– Месія народився,
Ісус Христос! –
До ранку веселився
Незнаний хтось.
Хто вірить – не вірить.
У вертепі – мла…
Хижо глипає Ірод
Із-за вола.
В Галілеї – спів,
А в степу – зима.
І старих волхвів
І нема, й нема.
Вже звістили ви
Колядницьку путь.
А старі волхви
Все ідуть, ідуть…
***
Любов свої воздвигне храми.
Хрестознімателі в любові
Ниць упадуть…
Але, живі,
Ми всі долучені до драми,
Молитись в Церкві-на-Крові.
***
Хоронили відому людину.
Принесли похоронні вінки…
Заридали: – Ой сину, мій сину!
Сива мати і сиві жінки.
Заридали брати його й сестри.
Панахида. Промови і схлип.
Але раптом замовкли оркестри
І з кадилом наляканий піп.
Ошелешив усіх благодійник,
Але в цьому мерця не вини.
Бо піднявся во гробі покійник
І зіперся на віко труни.
Наче все ще хотів розказати,
Як він любить країну, народ.
Та нема вже отецької хати
Там, де тренос – як пісня без нот.
І немає із квітами дому,
Тільки вілла, та яхта і Кріт.
І хоронять людину відому –
Безіменні. Без імені світ…
***
О, як усе міняють інтер’єри!
Ти виплив на поверхню. Ти не вмер.
І діти збільшовиченої ери
Вписались у новітній інтер’єр.
У Кончі Заспі. В Пущі
тій Озерній,
І ще, на всіх п’яти материках.
І зерна відділяються від зерній,
А плевела зросли не по роках.
І все – слова, слова… І все – химери,
Які нових наплодили химер.
Коли ж і я у пошуках кар’єри
Вже перейду з галопу на кар’єр?
***
Усе минає, та не все мине,
Як наше небо у високих зорях.
І ви ще спогадаєте мене.
А далі що? А далі… Бідний Йорик!
ПОЕТО-ХРОНІКА
Раулю Чілачаві
А було – прилечу в Кутаїсі…
І лиш тільки зійду з літака –
Там Ельбрус просяйне в небовисі,
Храм Баграта й Ріоні-ріка.
Ще не встигли завмерти мотори,
Ти на хвильку на трапі завмер…
А відлунюють хорами гори,
Голосів неповторні повтори.
Хто збереться на свято тепер?
Одійшло… На Баграті, в Гелаті,
З вітражами грузинських церков.
У царській білосніжній палаті,
Де вогонь на поета зійшов.
І коли спогадаю Ріоні,
Задивляюся в сонячну даль.
Голубі перемчали нас коні,
Наче імеретинська емаль.
І схиляюся знову при ватрі,
Їм шашлик і смакую вино.
От і я в Кутаїськім театрі.
Як недавно і як це давно!
Ми були у поезії
перші,
Але ми не покинемо час,
Де збирались поети імперські,
Але й інших любили. Це нас.
Під Ельбрусом, де білим обрусом
Простелився нетанучий сніг,
Обернувся до мене Ельбрусом
Пік любові до слова й до всіх.
До усіх, хто в краї поетичні
Прилітав, як до рідних людей.
Так шкода мені: всі ми невічні.
Але нас не забув Прометей…
***
На березі моря не грає оркестрик,
Оркестрик із наших залюблених літ.
І ми подамося колись на Ай-Петрі,
Кохана, привіт!
Любились тут скіфи, любився тут еллін,
А нині повторний потворний едем.
Не наші тут вілла, і яхта, і елінг,
А ми – проживем.
Уже вечоріє. На вічному прузі
Я бачу і чую цю хвилю морську.
Твій слід зацілують і рідні, і друзі,
І я – на піску.
Неначе в хітоні – ці хвилі солоні,
Високі накочують сині вали.
Була ти в бікіні, а я у хітоні,
Як ми тут ішли…
І ти – Афродіта, і ти
– наречена.
Я був Анахарсіс, я – скіфський поет.
І як ти знайшла тут
сувій Демосфена
І жменьку монет?
***
Ми долюбим своє. Договорим.
До нового народження дня
Над сумирним утомленим морем
Докигиче мале чаєня.
І постане в твоїм силуеті
Нотна музика дальніх морів.
Але все ж ти одна на планеті.
Я тобі говорив, говорив…
Я любив цю божественну жінку.
Я возносив тебе до зірок.
…Недописану мною сторінку
Хай засипле безжальний пісок!
***
Поет іще й не думав умирати
в трактирі хвацько випив лимонад
і полетів понад чавунні грати
на Чорну річку поза Літній сад
і він уздрів – отам де хижий Кронос
у надвечір’я їсть своїх дітей
якийсь хлопчина в сніг олівчик ронить
кого малює нині хлоня цей
а що колись ворожка ворожила
збувається – так ось
і той блондин
але промчала дорога дружина
тепер на мушці в смерті він один
у церкві Конюшенній стліла свічка
жандарм дихнув на вівтар гаряче
згадаєш в Оренбурзі
Чорна річка
від Петербурга все тече тече
***
Україна. Вічний дикий танець.
Час і простір, та козак Мамай…
А в степу, де ходить сіроманець,
Як козацький син, то вже і бранець,
І його між панства не шукай.
В сріблі-злоті панство. На «Тойоті».
В жилах їх коньяк, а не вода…
От і знову степом по роботі
Пролетіла з ясирем орда!
КОЛО
Час резерваційного екзилю,
Біла Тиса, золото Карпат…
Як тобі ведеться тут, Василю?
Ти сьогодні цімбору* не рад?
А тепер усе тече по колу,
Тож і пам’ять не здаси в музей.
А згадаймо нашу рідну школу,
Інтернат – уже тепер ліцей!
О, вона й рівнялась до ліцею,
Хоч тоді не думала про герб.
І тепер згадай цю добру фею,
Школу у вінку плакучих верб.
І кохання перше, і зітхання,
І розстання перше – ми чужі…
І дуель – і перша, і остання,
Де взялись коханці за ножі…
Спогади – немов жарінь у тиглі,
Знову проступають крізь туман.
А Василь сідає на біціглі**,
Їде із Велятина в Шаян.
Ти живеш у віллі, не в колибі,
Так чого сльоза о цій порі?
Може, нам на інтернатськім хлібі
Веселіш було, як на ікрі?
Наробили кроків необачних
Бетярі в Карпатському краю…
Медведчук, і Суркіс, і Табачник –
Я за вас уже «Шаянську» п’ю!
П’ю вже воду з пляшки, не з бювету.
Чую Василя нервовий сміх…
Але нам дали одну планету,
А не землю нам – одну на всіх!
Що ти нині скажеш мертвій феї?
Фабрики, заводи, кораблі
Продали чужим свої лакеї,
А тобі немає вже й землі.
Наші роки – то уже не фіглі,
А межа усіх земних бажань.
Плюну на «Пежо». Беру біціглі,
З групою здоров’я – на Шаян!
————-
*друг(закарп.діал.)
**велосипед(діал.)
HISTORIAE
І як історію повториш,
У нас що дата – то могила…
На Мараморош, Мараморош –
Дорога Креміня Данила.
Ще триста літ тому – на Дакію,
До Ракоці у Трансильванію.
Я нині предка не оплакую,
Я власну пам’ять не обманюю.
Був хрестоносцем графа Довгаї.
Рубав смереки для Колумба.
Якою стежка стала довгою,
Квітучою – могильна клумба.
Розносить вітер Україною
Уже й сліди Ілони Зріні…
А море штормовою піною
Змиває нас на Україні…
*—-
Під роком 1713 мій
предок Данило Кремінь
означений у
BIBLIOTECUM RUTENIUM
у Будапешті.-Д.К.
***
Повертаюсь од себе до себе.
Відганяю від себе тепер
І далеку дорогу на Седнів,
І Шевченкову липу, й пленер.
І болить мені полум’я тіла,
Не згасити водою з ріки…
А Шевченкова липа горіла –
Не боліло у вас, земляки?
Ув очах із цинового гудзика
Не всміхається нині Тарас.
Але відаю: траурна музика
Ще полине довкола не раз…
м.Миколаїв
Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу Дмитра
Кременя з нагоди його 60-річчя. Хай здоровиться і пишеться, шановний друже
Дмитре! З роси і води!