Мовчання волхвів

262

Із нової книги

 

***

Не вицвіло – блакитне й золоте,

Не кинув Бог, не посміявся ворог.

І ризи золоті, хорал на хорах,

І я сьогодні зовсім не про те.

А я про те, що і сяє і цвіте

Цей невимовний батьків сад у горах.

А вже на осінь – золоті плоди,

Город і сіно, і гриби, й отава…

 

Чому й навіщо тягнуться сюди

Такі минущі – суєта і слава?

От-от прийде серпневий зорепад,

Утоне сад у тихій позолоті…

Коли ж і я прийду в осінній сад,

Листок останній із людської плоті?

Я тут садив маленьке деревце,

А нині снігом стеляться вершини.

Печуть моє немолоде лице

Прощальні сльози рідної людини…

 

РЕЙС-2013

 

Рубайте якорі! –

Із дикопільських прерій,

У корабельний край, у це найкраще з міст

Прибуде на Петрів одвічний, вічний піст

Веселий Роджер – він із мандрів та етерій.

Уявний цей фрегат. Твіндек, де гра у віст,

І гра ця на кону первісних царств, імперій.

Мізерабельний час оплаканих мізерій,

І голосу нема. І йде великий піст.

За нами – океан. Омиті вже морями,

На палубі б’є ринда з якорями,

Колоратурно  якір нам
дзвенить…

Рубайте ж якорі! Ми попливемо знову

Туди, де вітровій розносить все по слову,

Прощальні ці слова і цю прощальну мить…

 

МАРЕВО

 

Світе мій, ми всі живі. На втому

Господу жалітися не слід.

І скажу – про  юність
незникому,

Про траву, про квіти біля дому,

Про спасенний материнський слід.

От і знову перекати грому,

Блискавки і дощ із юних літ.

 

А проте – не все ще ми забули,

Ще не всі забудуть нас, коли

Вже не співи, а посмертні гули

Вирвуться з далекої імли.

Постаріли наші наречені.

Постаріли з ними навіть ми…

 

Але ми єсмо. Дари свячені

Ще діждуться осені й зими.

 

Закує зозуля із діброви,

Дзвін покличе в церкву, бо Покрови,

Золотом засяють ліс і гай…

Але ти у землю не лягай.

О життя! Єдина доокола

Голосами діток плаче школа,

Ти її дарма не закривай.

Мудрагель із ликом златоуста,

Мчить по Україні, як Мамай.

Від горбів Печерських і до Хуста,

І до півдня школу не займай.

Дух христопродавства, дух ординства

Йде на дух опришківства: ми є!

Креше іскри шабля в брамах міста,

Довбушу, це казання твоє.

І Великий Луг у позолоті,

І горить багрець скарбів у нім,

І в битті аорт живої плоті.

Господи, і в імені Твоїм!

 

ВОЛХВИ

 

– Месія народився,

Ісус Христос! –

До ранку веселився

Незнаний хтось.

Хто вірить – не вірить.

У вертепі – мла…

Хижо глипає Ірод

Із-за вола.

В Галілеї – спів,

А в степу – зима.

І старих волхвів

І нема, й нема.

Вже звістили ви

Колядницьку путь.

А старі волхви

Все ідуть, ідуть…

 

***

Любов свої воздвигне храми.

Хрестознімателі в любові

Ниць упадуть…

Але, живі,

Ми всі долучені до драми,

Молитись в Церкві-на-Крові.

 

***

Хоронили відому людину.

Принесли похоронні вінки…

Заридали: – Ой сину, мій сину!

Сива мати і сиві жінки.

Заридали брати його й сестри.

Панахида. Промови і схлип.

Але раптом замовкли оркестри

І з кадилом наляканий піп.

Ошелешив усіх благодійник,

Але в цьому мерця не вини.

Бо піднявся во гробі покійник

І зіперся на віко труни.

Наче все ще хотів розказати,

Як він любить країну, народ.

Та нема вже отецької хати

Там, де тренос – як пісня без нот.

І немає із квітами дому,

Тільки вілла, та яхта і Кріт.

І хоронять людину відому –

Безіменні. Без імені світ…

 

***

О, як усе міняють інтер’єри!

Ти виплив на поверхню. Ти не вмер.

І діти збільшовиченої ери

Вписались у новітній інтер’єр.

У  Кончі Заспі. В Пущі
тій Озерній,

І ще, на всіх п’яти материках.

І зерна відділяються від зерній,

А плевела зросли не по роках.

І все – слова, слова… І все – химери,

Які нових наплодили химер.

Коли ж і я у пошуках кар’єри

Вже перейду з галопу на кар’єр?

 

***

Усе минає, та не все мине,                      

 

Як наше небо у високих зорях.

І ви ще спогадаєте мене.

А далі що? А далі… Бідний Йорик!

 

ПОЕТО-ХРОНІКА      

Раулю Чілачаві

А було – прилечу в Кутаїсі…

І лиш тільки зійду з літака –

Там Ельбрус просяйне в небовисі,

Храм Баграта й Ріоні-ріка.

Ще не встигли завмерти мотори,

Ти на хвильку на трапі завмер…

А відлунюють хорами гори,

Голосів неповторні повтори.

Хто збереться на свято тепер?

Одійшло… На Баграті, в Гелаті,

З вітражами грузинських церков.

У царській білосніжній палаті,

Де вогонь на поета зійшов.

І коли спогадаю Ріоні,

Задивляюся в сонячну даль.

Голубі перемчали нас коні,

Наче імеретинська емаль.

І схиляюся знову при ватрі,

Їм шашлик і смакую вино.

От і я в Кутаїськім театрі.

Як недавно і як це давно!

Ми були у поезії 
перші,

Але ми не покинемо час,

Де збирались поети імперські,

Але й інших любили. Це нас.

Під Ельбрусом, де білим обрусом

Простелився нетанучий сніг,

Обернувся до мене Ельбрусом

Пік любові до слова й до всіх.

До усіх, хто в краї поетичні

Прилітав, як до рідних людей.

Так шкода мені: всі ми невічні.

Але нас не забув Прометей…

 

***

На березі моря не грає оркестрик,

Оркестрик із наших залюблених літ.

І ми подамося колись на Ай-Петрі,

Кохана, привіт!

Любились тут скіфи, любився тут еллін,

А нині повторний потворний едем.

Не наші тут вілла, і яхта, і елінг,

А ми – проживем.

Уже вечоріє. На вічному прузі

Я бачу і чую цю хвилю морську.

Твій слід зацілують і рідні, і друзі,

І я – на піску.

Неначе в хітоні – ці хвилі солоні,

Високі накочують сині вали.

Була ти в бікіні, а я у хітоні,

Як ми тут ішли…

 

 І ти – Афродіта, і ти
– наречена.

Я був Анахарсіс, я – скіфський поет.

І як ти  знайшла тут
сувій Демосфена

І жменьку монет?

 

***

Ми долюбим своє. Договорим.

До нового народження дня

Над сумирним утомленим морем

Докигиче мале чаєня.

І постане в твоїм силуеті

Нотна музика дальніх морів.

Але все ж ти одна на планеті.

Я тобі говорив, говорив…

Я любив цю божественну жінку.

Я возносив тебе до зірок.

…Недописану мною сторінку

Хай засипле безжальний пісок!

 

***

Поет іще й не думав умирати

 

в трактирі хвацько випив лимонад

і полетів понад чавунні грати

на Чорну річку поза Літній сад

і він уздрів – отам де хижий Кронос

у надвечір’я їсть своїх дітей

якийсь хлопчина в сніг олівчик ронить

кого малює нині хлоня цей

а що колись ворожка ворожила

збувається  – так ось
і той блондин

 

але промчала дорога дружина

тепер на мушці в смерті він один

 

у церкві Конюшенній стліла свічка

жандарм дихнув на вівтар гаряче

згадаєш в Оренбурзі

Чорна річка

від Петербурга все тече тече

 

***

Україна. Вічний дикий танець.

Час і простір, та козак Мамай…

А в степу, де ходить сіроманець,

Як козацький син, то вже і бранець,

І його між панства не шукай.

В сріблі-злоті панство. На «Тойоті».

В жилах їх коньяк, а не вода…

От і знову степом по роботі

Пролетіла з ясирем орда!

 

КОЛО

 

Час резерваційного екзилю,

Біла Тиса, золото Карпат…

Як тобі ведеться тут, Василю?

Ти сьогодні цімбору* не рад?

 

А тепер усе тече по колу,

Тож і пам’ять не здаси в музей.

А згадаймо нашу рідну школу,

Інтернат – уже тепер ліцей!

 

О, вона й рівнялась до ліцею,

Хоч тоді не думала про герб.

І тепер згадай цю добру фею,

Школу у вінку плакучих верб.

 

І кохання перше, і зітхання,

І розстання перше – ми чужі…

І дуель – і перша, і остання,

Де взялись коханці за ножі…

 

Спогади – немов жарінь у тиглі,

Знову проступають крізь туман.

А Василь сідає на біціглі**,

Їде із Велятина в Шаян.

 

Ти живеш у віллі, не в колибі,

Так чого сльоза о цій порі?

Може, нам на інтернатськім хлібі

Веселіш було, як на ікрі?

 

Наробили кроків необачних

Бетярі в Карпатському краю…

Медведчук, і Суркіс, і Табачник –

Я за вас уже «Шаянську» п’ю!

 

П’ю вже воду з пляшки, не з бювету.

Чую Василя нервовий сміх…

Але нам дали одну планету,

А не землю нам – одну на всіх!

 

Що ти нині скажеш мертвій феї?

Фабрики, заводи, кораблі

Продали чужим свої лакеї,

А тобі немає вже й землі.

 

Наші роки – то уже не фіглі,

А межа усіх земних бажань.

Плюну на «Пежо». Беру біціглі,

З групою здоров’я – на Шаян!

 

————-

*друг(закарп.діал.)

**велосипед(діал.)

 

HISTORIAE

 

І як історію повториш,

У нас що дата – то могила…

На Мараморош, Мараморош –

Дорога Креміня Данила.

Ще триста літ тому – на Дакію,

До Ракоці у Трансильванію.

Я нині предка не оплакую,

Я власну пам’ять не обманюю.

Був хрестоносцем графа Довгаї.

Рубав смереки для Колумба.

Якою стежка стала довгою,

Квітучою – могильна клумба.

Розносить вітер Україною

Уже й сліди Ілони Зріні…

А море штормовою піною

Змиває нас на Україні…

*—-

Під роком 1713 мій
предок Данило Кремінь

означений у
BIBLIOTECUM RUTENIUM

у Будапешті.-Д.К.

 

***

Повертаюсь од себе до себе.

Відганяю від себе тепер

І далеку дорогу на Седнів,

І Шевченкову липу, й пленер.

 

І болить мені полум’я тіла,

Не згасити водою з ріки…

А Шевченкова липа горіла –

Не боліло у вас, земляки?

 

Ув очах із цинового гудзика

Не всміхається нині Тарас.

Але відаю: траурна музика

Ще полине довкола не раз…

 

м.Миколаїв

 

Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу Дмитра
Кременя з нагоди його 60-річчя. Хай здоровиться і пишеться, шановний друже
Дмитре! З роси і води!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!