Мов дзеркало веселе і сумне…

306

БУРЯ

(За картиною
І.Айвазовського

та І.Рєпіна

«Прощання Пушкіна з
Чорним морем»)

«А он, мятежный,
просит бури,

      Как будто в буре есть покой».

                                                   
М. Лермонтов

 

Із криком захвату в устах,

Між хвиль звиваючися змієм,

Ти сам возносишся, мов птах,

Над риком гордої стихії.

 

І люто  трощать хвилі
твердь,

Од скель відламують каміння,

Немов несуть когось у смерть,

У потойбіччя безгоміння.

 

Солоним брудом вітрюган

Вривається бентежно в груди,

Переростає в ураган,

І берег залишають люди.

 

Лише один, як те маля,

Шука в стихії свого злету.

Бо саме буря окриля

Дух бунтівливого поета.

23-24. 07. 7518 р. 
(Від Трипілля) (2010)

Феодосія.

 

ПЕРЕД КАРТИНАМИ МИКОЛИ
ПИМОНЕНКА

Неначе зачарований, стою

Під небом Вашим – болем сіро-синім…

І щем так душу роздира мою

Одвічною печаллю України.

 

Така в мазках глибока і проста,

Так невловимо світиться привітно

Природня та духовна висота,

Що піднімає мій народ над світом.

 

Ота цнотливість серця осяйна,

Що хтиву ницість відганя погану…

Іде з відром дівчина, йде вона

Й чомусь трава схиляється в пошані.

 

А інша, не скоряючись грозі,

Спішить сховать овечок у кошару,

Мов Берегиня по своїй стезі

Ступа сміливо й зупиняє хмару.

 

Спиняє небо натовпу орду,

Наповненого злобою по вінця,

Й рятує, мов єврейку молоду,

І дозволя любити українця.

 

Іде в похід козак – така біда,

(І кінь застиг в очей печальнім русі).

І мила проводжає і рида

Рида піснями, мов Чурай Маруся.

 

Мов дзеркало веселе і сумне –

Народу шлях відобража картина –

Нас, мов гусей, лозинкою жене,

Премудра наша мати – Україна.

 

26.05.7519 р. (Від
Трипілля) (2011)

 

    ***

   « …вот сдавили за горло деревню

                   Каменные руки шоссе»

                    С.Єсенін

Жити світ цей не може тихцем,

Галасливим охоплений бісом

Затиснувши дерева кільцем

Автострада шумить поза лісом.

 

Двигунів цей настирливий гул

Розриває нервові клітини,

За ганчір’ям хтось мчить у Стамбул,

Хтось в Росію пре м’ясо на ринок.

Гіркоти додає нам і сліз

Той, хто спокій жаданий порушив,

Бризки бруду летять з-під коліс

Й залітають, невидимі, в душу.

 

За карбованцем довгим – вперед!

Де вас тільки чума не носила,

Як у світі цім вижив поет,

Де панує нечистая сила?!

 

Він лиш ходить за віршами в ліс,

Не за зайцем і не за грибами,

А за диханням чистим беріз,

І за віршів сумними рядками.

 

 7509 р. (Від Трипілля) (2001)

 

ПРОЩАННЯ З ОСІННЮ

                                      „Гаї
шумлять, я слухаю,

Хмарки біжать,
милуюся…”

                                                   Павло 
Тичина

У передзим’ї ніжному,

Легкому і безсніжному,

 

 

Над озером

Безморозно

Шумлять очерети.

 

Говорить вітер хвилею

Печально-легкокрилою,

Хлюпочучи,

Шепоче щось

В пісочок золотий.

 

Минає осінь мрійная,

Журливо-тепловійная,

Природа, крижаніючи,

Водою льодовіючи,

Зіщулилась сама.

 

І на голках ялиночки –

Вже інеєм – краплиночки…

Небесною безоднею

Навалою холодною

Насунулась зима.

 

                    30 листопада 7516 (2008)
р.,

                    санаторій „Жовтень”.            

 

ВЕНЕЦІАНСЬКА  БАРКАРОЛА

Стихло все в палацах Дожів, мера,

На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»

Нам венеціанський гондольєро

Пісню заспіває про любов.

 

І гондола так нечутно плине,

Пісня щем у серце принесла.

В гондольєра  місячні
перлини

Сріблом опадають із весла.

 

 

Як звучить мелодія розлога! –

Ніжно рожевіє небокрай…

Слухай, мила, музику від Бога,

І в моїх обіймах завмирай.

 

У підсвічниках танцюють зорі

Відсвітом коханого лиця,

Вікна пісню слухають прозорі

Й одкриваються, немов серця.

 

Музика замовкне величава,

Підійде гондола під причал,

Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» –

Рвійно налетить овацій шквал.

 

А коли затихне все довкола,

Як тріумфу музики сліди –

Вже просвітлені каналу кола –

Загойдають квіти на воді.

 

17. 02. 7517 р. (Від Трипілля)
(2010)

 

ЗАКОН  ЖИТТЯ

Напів-ясне, напівпохмуре

Це небо, як життя моє –

То душать хмари-кучугури,

То сонцесяйно так стає.

 

То пестить лагідно проміння,

То дощ годинами гуде,

То влізе в душу чортовиння,

То Божа благодать зійде.

 

Розтягує, неначе вату,

Всі хмари вітер гомінкий,

В них туга буде загусати,

Немов буття ковток гіркий.

 

В них буде радість зацвітати

І білі-білі баранці

Розіб»ють чорні й волохаті

Аж попелясті пасма ці.

 

Без Чорта – Бога не існує,

Хоч як тим небом не крути,

Без горя й болю не існує

Всієї щастя повноти.

 

7510 р. (Від Трипілля)
(2002)

 

м. Київ

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!