Як з-під землі, гудуть і стогнуть дзвони.
І доки пруг під сонцем ще не згас,
монастирі московські, тайні схрони,
гойдають небо, вкрадене у нас.
Реклама
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Колись там козаки, відбувши січі,
уже не годні сісти у сідло,
засвічували поминальні свічі
за тих, кого у битвах посікло.
Колись там України обереги
жили у слові Божому, в піснях.
Тепер усе – від альфи до
омеги –
стоїть, як ліс порубаний у пнях.
Стоять московські потайні залоги,
ножі сховавши в чорних крилах ряс,
заспраглі, як волів, вести за роги
до ярем послушенства сірих нас.
Та бачить Бог – озвучать дзвони сполох,
з могил постануть козаки старі
і посічуть за нас на пил, на порох
чужих залог чужі монастирі.