Молоде слово підіймає натхненні вітрила

282

 
 
Нещодавно у київському Будинку письменників на вулиці Банковій відбулася нарада молодих авторів. Поділитися своєю творчістю приїхали поети і прозаїки з Сумської, Вінницької, Чернігівської, Черкаської, Житомирської, Полтавської, Київської областей та міста Києва. Вік авторів – від 17 до 34 років. Керівниками семінарів стали відомі поети і прозаїки України Теодозія Зарівна, Вікторія Осташ, Борис Гуменюк та Дмитро Лазуткін.
Наші молоді гості показали себе з усіх найкращих сторін – вони приємно вразили своїх наставників високоякісними літературними витворами. Серед них ми зустріли людей, які неодмінно стануть в один ряд із сучасними класиками. Звичайно, якщо продовжать свою мандрівку непростою, звивистою але яскравою і мальовничою письменницькою стежкою. Нам же лишається лише підтримувати їх та надихати на нові творчі подвиги. І бажати – всім серцем – щасливої літературної долі. 
 

Богдана Гайворонська,

секретар НСПУ по роботі з молодими авторами

Анастасія Ісько
Анастасія Ісько

Анастасія Ісько
(Вінниччина)
В оправі нефриту дороги пропащі,
либонь обпікають долоні та п’яти.
Як звір у капкан, яко звірові в пащу
заходить людина у зону трикляту.
Не дивно, що обрій рожево-багряний
сховався за сірими пасмами зливи…
Давно заліковую сонечку рани…
Усі, навіть риби, занадто вразливі.
Віночком зі глоду-шипшини обвита!
Не дивно, що світло на милиці плаче.
Чорнобильська зона –
отруйна щомиті.
І котиться Прип’яттю хмара,
як м’ячик…
 
Юрій Юрчак
Юрій Юрчак

Юрій Юрчак
(Вінничина)
 
Майданом пливуть човни.
В човнах невимовно тісно.
Своєї землі сини
Не чують останню пісню.
 
Твердим барабанним боєм
Гриміли серця сьогодні.
Козак молодий не встояв, –
Постригся в небесну сотню.
 
Козак молодий, а дужий, –
Таких обира війна.
Куди ж ти, полеглий друже,
Свого спрямував човна?
 
А човен розправив крила
І вже не пливе – летить
Туди, де чекає мила,
До любої хоч на мить,
 
Хоча б на коротке слово,
– Прости. Прощавай. Не сердься,
Що так у бою раптово
Спинилось козацьке серце.
 
Майданом пливуть човни.
В човнах невимовно тісно.
Своєї землі сини
Не чують останню пісню.
 
Ольга Бражник
Ольга Бражник

Ольга Бражник
(Суми)
 
Віддай моє літо – я кину майбутні
весни тобі до ніг.
Віддай моє тіло – воно й не належить тобі, до речі.
Богемне життя сліпо ліпиться
до житія святих,
Та, може, і з них дехто не гидував би зліпити глечик.
Довкруж – арматура, за спиною –
досвід: урбаністичний верблюд…
В надії – подіє? – голубка листи
електронні носить…
То чим присягатися маю у тому,
що не люблю?
Правицю на відсіч дати?
Стривай, заплету наостанок косу.
На зрізі твоєму кілець вікових
не злічити – бракує слів.
Повісив на шию ярмо й називаєш його намистом…
Якщо моє місто проти занадто тісних зв’язків –
То я проти того, щоб жити в такому місті.
Марина Миколаєнко
Марина Миколаєнко

Марина Миколаєнко
(Київ)
Що не зловив руками, спіймай поглядом,
дихай, допоки дишеться без заторів,
сни огортай руками так, ніби ковдрою,
дні заливай молоком, щоб розбавити каву.
 
Слухай себе серед інших,
знаходь фонеми,
стежки вплітай у коси м’які та дикі.
Там, де твій пагорб, не треба шукати Говерли,
дихай, допоки дишеться без затемнень.
 
Що загубив ще вчора, знайди сьогодні,
серце веде до правди, а не до смерті.
Світ пахне яблуком стиглим і трішки терпким,
колір твій, як на мене, зелено-щирий.
Вікторія Тіщенко
Вікторія Тіщенко

Вікторія Тіщенко
(Київська область)
 
Ранковий вітер – мов кінь,
необ’їжджений…
Мчить з досвіток,
лишаючи позаду
білий дим…
І тремтячі
свічечки
волошок…
 
***
Розлитий келих вина
зажеврів на скатерті неба…
І захмелів
синьоокий
вечір…
Борис Краєв
Борис Краєв

 Борис Краєв
(Одеса)
 
Это эпоха
Не свершённых
Революций
И мечт.
Среди мечетей
Время поднимает
Меч,
 
А я как пастырь
Проповедую.
По Ведам.
Смиренно.
По новейшему завету
Постмодерна.
 
О том что нами
Убиты все боги:
Ра, Яхве,
Аллах, Иегова.
Давайте убьем
Еще
Одного
Бога.
 
На этот раз с контрольным
И без свидетелей.
Мы
Будем добродетелями,
Миротворцами словно
 
И наше слово
Будет триумфом,
торжеством.
И мы сами
Станем
Божеством.
Тетяна Ліра
Тетяна Ліра

Тетяна Ліра
(Суми)
 
Цей дощ – немовля,
він іще не навчився ходити,
Дрімає у хмарі, муркоче, мов кіт, і не йде…
Від літа щось є в нім –
таке пломінке й соковите,
В нім є щось від сонця –
таке золоте-золоте.
 
Він хоче у мандри небесним туристом на землю,
Так прагне свободи, розправлених крил на льоту,
За вітром помчатись нестримано, живо, шалено!
Питається в неба: «Коли уже я підросту?»…
 
Світлана Оленець
(Полтава)
 
І зупиниться сонце, заплутавшись у твоєму волоссі.
Так починається мій день – мріями
Та ніколи не знаю, чи зумію я
Зробити так, як треба, як слід,
чи як хочеш ти.
 
Дозволь мені обернутися і піти.
Кудись далеко, де промінь палає в очах
Туди, де торкається небо мого і твого плеча.
 
Відпусти… Чуєш мене? Відпусти.
Я не можу більше тебе рости.
 
Та раптом затулять сльози весь світ,
І я не вернуся.
Скажу услід,
Що пропала,
Не було,
Не жила
То мара.
 
А вітер підніме до неба перо
Із мого крила.
Олександра Литвин
Олександра Литвин

Олександра Литвин
(Полтава)
 
глибшають сни
по весні
так швидко й холодно несуть мене
течії в темінь
 
підводні камені такі різкі та болючі
але – єдині орієнтири
линуть линами думки
поміж слизьких
паростків
вдаряються глухо в намул
й повертаються
в мої цупкі пасма
 
пальці здригаються
хрумкими зламами
очеретин
вода потрапляє в мене
через їх порожнечу
разом із темінню
тепер у нас єдиний кровообіг
однакові маршрути ним
 
немає чим
хапатися більш за реальність
все в мені – більш за реальність
 
нічого не втримає
моє дихання на поверхні
я захлинуся зсередини
я захлинуся видохами
в моїх ребрах вистачає подихів
лише до початку відлиг
 
 
Марія Косян
Марія Косян

Марія Косян
«Коли в місті N. дощить»
Уривок із роману
 
Грудень 2533 року.
Їхати було незручно. Зувсебіч – змоклі від поту тіла, повітря – важке та сперте, ліву ногу судомить. Трохи далі, на іншому кінці сонцебуса, – червонясте обличчя Джиммі. Той підморгує і гукає:
Франсуа, друже! Звідки ця кисла міна? Попереду – найкраща ніч у цілому півріччі!
Мабуть, він має рацію.
31 грудня – єдиний час за правління Великого Інквізитора, коли мешканців чоловічого гетто звільняють. Власне, не зовсім звільняють, а везуть під конвоєм у броньованому сонцебусі до публічного будинку, щоби могли вдовольнити фізичні потреби. Які розваги в жіночому гетто – не уявляю.
Сонцебус стрибнув на горбистій дорозі. Огрядний бородатий художник, на прізвисько Жук, утратив рівновагу й наступив здоровезною п’ятою мені на пальці. Я скорчився від болю. Судоми, що трохи стишились, завзято випустили чіпкі колючки.
Праворуч закахикав блідий субтильний юнак – сатирик Ганс. Знову підхопив застуду, і кашель ночами рватиме йому груди та розлунюватиметься по всьому гетто.
Я глянув на Джиммі та невелику купку інших циркачів, котрі весело шепотілися й раз у раз хихотіли. Мені ж було не до жартів, тому тримався осторонь від товаришів.
Коли торік приймав рішення податись у клоуни, то чудово усвідомлював, що шість місяців із дванадцяти доведеться скніти в гетто. Така доля чекала кожного містянина, що наважився присвятити себе мистецтву. І це ще не найгірше покарання. Більшість гинула в багатті на площі А. в якусь із Чорних п’ятниць, інші накладали на себе руки, сахаючись напору Священної Варти, решта вікувала без сім’ї та дітей. Бо ж митцям обох статей забороняли мати нащадків. А якщо маля все ж народжувалося, його відразу забирали до притулку, а батьки опинялись на шибениці.
Я ввіп’явся поглядом у ґратчасте вікно, сповите павутинням дощових крапель. Ми мчали повз сірі зморщені споруди, офіси, храми, площі, уперед до кварталу Z. Рідкі перехожі квапилися додому, зіщулившись під темними парасолями та притискаючи до серця жадану здобич – наїдки та вино до святкового столу, подарунки, гірлянди, смарагдові ялинки. За кілька годин їхні родини порозсідаються навпроти екранів і, розімлілі від трунких напоїв, слухатимуть новорічне привітання Великого Інквізитора та Великої Матері. Саме цієї миті треба остерігатись найдужче. Бо ж Священна Варта нашорошила вуха та пильнує кожне слово захмелілих містян, відслідковує телефонні розмови й повідомлення. Непомітні постаті Вартових сновигають вулицями, базарами, шурхотять у підворіттях, підвалах, напіврозвалених будівлях, чатують під мостами, ховаються в каналізаційних люках. І хтозна, може, старий дядечко Вук, кохана дружина, або ж дванадцятилітня небога – теж Вартові. Великий Інквізитор стежить за тобою щомиті.
Керманич міста N. жив завжди, від початку днів. Він – поза часом і простором, непідвладний старості. Великого Інквізитора не сплутати зі звичайним чоловіком. Очі сиплють безжальні громовиці, а зуби міцно зціплені – аж випинаються жовна під вилицями. Моя мама колись запевняла, що він не інак як Божий посланець. Бо ж як пояснити те, що вік його – нескінченний, а тіло – вічно молоде, ніби заморожене, законсервоване на якомусь етапі буття? Тоді, як пересічні люди старіють, слабнуть та згасають. Усі – крім Великого Інквізитора. Та Великої Матері.
Можливо, Велика Мати – богиня, що виникла разом зі світом. Тонкий стан, довге смолянисте волосся, сині очі, в яких поєдналися споконвічна мудрість та дикість. Ми, митці, існуємо лише завдяки їй, бо, щойно до стерна стає Інквізиція, театри та цирк зачиняють «на дезінфекцію» (від нас очищують, еге ж!), підозрілі книги, картини та кінострічки палять у багатті, знищують у Мережі та комп’ютерах, щоб не лишилося жодного сліду. Дозволено тільки те, що проповідує офіційну мораль.
Ми невпинно будуємо, зроджуємо, щоби згодом Інквізиція руйнувала наші витвори. Цей процес безперервний і неминущий, і саме тому має сенс. Але кожен майстер щоразу невтомно плекає надію, що згубне каральне вогнище омине його шедевр.
Влада Великого Інквізитора – могутня, але не безмежна. Час Покарання триває півроку, з п’ятнадцятого жовтня до чотирнадцятого квітня, а потім пристигає Час Заохочення й місто N. очолює Велика Мати. Теж на півроку. Для мешканців гетто – це двадцять шість тижнів свободи й жаданої творчості.
Скоро дістанемось пункту призначення, – цідить водій, ковтаючи з фляги. – Готуйтеся, виродки!
Усі мовчать, не реагуючи на образу. Надто ризиковано, бо ж хто завадить солдатам розвернутися й рушити назад до гетто? Або ще гірше… Сповістити про непослух когось зі Священної Варти. Непокора владі – один із найбільших гріхів, гірший за крадіжку чи вбивство, і карається смертю.
Науковці на чолі з Великою Матір’ю вивчають «дощовий феномен». За останніми повідомленнями, це – наслідок парникового ефекту. Великий Інквізитор гнівається й запевняє, що результати дослідів – суцільна нісенітниця. Бо насправді містяни – прокляті й мусять нести довічне покарання. А дощ – лиш одне з них. Тоді Велика Мати нітиться (очі – в долівку) і зникає на кілька днів. Я не знаю чому.
Найбільше вона любить дві речі – розваги й наукові експерименти. Щомісяця відбувається криваве змагання за право стати наступним піддослідним. Велика Мати спрадавна шукає якусь рідину (подейкують, ліки від усіх хвороб), і, якщо чергова спроба виявиться успішною, піддослідний отримає Дар та довічну шану. Але поки жоден із них не зостався живим. Усе ж охочих вистачає. Загинути на благо міста від руки Великої Матері – хіба є гідніша смерть?
Сонцебус смикається й завмирає. Двері з шипінням від’їжджають убік, і дощ юшить гучніше. Усередину зазирає голений солдат із татуюванням на щоці:
– Ну що, орли, готові до розпусної нічки?
Знадвору чути прокльони зграйки бійців. Їхній обов’язок – чатувати коло публічного будинку до світання, щоби жоден із нас не втік. Мабуть, це найгірше, що може трапитися напередодні Нового року: замість того, щоб веселитись із родиною та друзями, нидіти тут під дощем, вартуючи «виродків», що, на відміну від них, непогано розважаються. Тому більшість солдатів пінилась та затято лаяла нас на всі заставки. Решта натомість уже налилася вина й ледь трималась на ногах.
Ми випорскуємо назовні, і крижаний дощ мільйонами жалких лез впивається в шкіру. Джиммі – поряд, він досадливо чмихає та відпльовує воду. Шлях перекритий на честь свята, тому йдемо пішки.
Пришвидшуємо кроки, солдати підганяють ззаду – і ми майже біжимо. Дощ ллється за комір, наповнює черевики. Що як вони розклеяться, і далі муситиму босоніж?
Джиммі чомусь сміється та гукає щось до інших. Я дивлюсь на хлопця з підозрою. Може, він збожеволів після трьох місяців самоти та важкої роботи в гетто? Ми – найкращі друзі, але часом зовсім не розуміємо один одного.
– Франсуа! – він кричить мені в саме вухо. – Годі вже хандрити!
Відчепись, – сичу захекано. – Слухай-но, що скажу. Ти в цирку, а відповідно й у гетто новачок. Повір мені, як досвідченому чоловікові, така нагода, як сьогодні, випаде ще нескоро. Ти просто здурієш до квітня. Тому відривайся по повній! Хтозна, може, це востаннє?…
Олександра Малаш
Олександра Малаш

Олександра Малаш
 
Київ. Веселка
(уривки)
 
Ні, це не може бути Данко… З якого такого дива він би сюди сунувся? Це ж зовсім не в його стилі… Інше питання – що на Оболонській набережній роблю я, але в мене не було вибору: мусила пройти повз увесь цей натовп, аби потрапити до свого офісу.
Придивилася. Високий, тоненький, як дамська цигарка, білявий, вдягнений мов на подіум, і в масці, що закриває половину обличчя… Але незакритою половиною – особливо довгастими черешневими очима – страшенно подібний до того хлопчини, за яким я бігаю вже другий рік і який вже встиг чемненько так натякнути мені, що я – не його ідеал. І що – ви хочете сказати, що Марк Данилевський стоятиме за свій ідеал отут, серед людей… як би його політкоректніше висловитися… нетрадиційної орієнтації?! Маячня.
– Данко! – тихо покликала я.
[…]
Ну, от, і все. А ти, дурепа, себе тішила… У горлі розчахнулися кравецькі ножиці.
– Привіт, моя хороша. Познайомтеся: це Іра, а це Миколай. – Данко, ясна річ, і не цікавило те, як я сприйняла його появу тут. Як і те, що Миколай (теж у масці) тримає його за руку. А що я опинилася поряд – то хіба диво якесь? […] Чому я, Ірина Сахнюк, та не можу прийти на марш рівності заради свого доброго друга Марка?
Та тому не можу. Тому що я… я не уявляла, що ти…
– Марку. – Я хапалася за соломинку, за волосинку, за павутинку, потім за тінь від павутинки, і стримувала істерику, яка вже погрожувала мені з-за обрію. – Ти що… Ти справді… – Я силкувалася відшукати найменш образливе слово для всього того, що тут відбувалося, але лексикон мій ураз зубожів… – Ти – голубий?
Сумирно, з легкою усмішкою в черешневих очах, Данко зізнався:
– Можеш називати це так.
Я замружилася, сподіваючись зникнути… Земля тікала, як та бігова доріжка… Ні, Іриско, ти не можеш знепритомніти, бо тебе затопчуть, таким як ти тут не місце… Тримайся. Благаю тебе, тримайся, на твою презентацію чекає шеф в офісі…
– Господи… – тільки й могла прошепотіти, та й то – щоб ніхто-ніхто не почув…
А може, справді вмерти? Ну, ось тут упасти, і хай таки затопчуть як непотріб. А що? Ти два роки витратила на те, щоб завоювати Данко, а він… Ти худла, товстішала, ти перефарбовувала, завивала й розпрямляла волосся, ти носила йому до їдальні тістечка, які сама пекла… І ти думала собі – де ж та красуня, що тобі до неї ніколи не дорівнятися? А тут, виявляється…
– Іриско, ти що – плачеш?
– Та ну тебе… Ще плакати маю, – відмахнулася. – То алергія на парфуми. Їх тут багато… різних…
Але чи повірив Данко, чи ні – я ніколи не дізнаюся, бо раптом повз нас пролетіло щось… і запахло горілим… Учасники ЛГБТ-маршу розступилися. Просто біля ніг Миколая лежав якийсь предмет і димів.
[…]
 
***
Задзвонив телефон, і Марк натиснув на виклик.
– Чого ти не вимкнув? – дорікнув Миколай, але Данко вже заговорив до невідомого абонента.
– Алло! Так… Що?! Зараз приїду… Та що ж це таке робиться! – І, знервовано сунувши мобільний до кишені, сповістив Миколаєві:
– Мамі з серцем погано.
Мені знову потемніло в очах … Ну, звісно, тут же відеокамери… Може, десь і прямий ефір… Або хтось доповів… Ось пані Данилевська й побачила… Певно, й вона не чекала такого від свого єдиного сина…
[…]
 
***
– Я з тобою, – раптом вирішила я. А чому ні? На щось інше, крім дружби, я тепер уже точно не претендую. До того ж… це мама… І він зараз у такому стані… В мене теж є мати, як тут не зрозуміти… Треба йти з ним. Тому що, попри все, я його…
Я його не кину. Ось лише зателефоную шефові, що затримаюся…
– Навіщо, Ір?
– Мені так спокійніше буде. Наступна шашка може тобі в голову влучити.
– Іриско, не варто. Постраждати можеш ти. Я – то вже як карта ляже.
– Данко, я тебе прошу!!! – заволала, не тямлячи себе. – Пожалій мене, я… я цього не винесу!..
Мене вже трясло, з очей струменіло щось прохолодне…
– Ну, гаразд. Тільки не плач… Але… Але чуєш, Іро, якщо буде реальна небезпека, то ти не повинна зі мною йти, розумієш?
Я спробувала опанувати себе:
– Доки я йтиму з тобою, то небезпека тобі не загрожує.
 
***
[…]
Марк ішов дуже швидко, і я ледве встигала за ним.
– А вона знає, що ти…?
– Знає, я їй про це сказав іще три роки тому. Довго наважувався, бо… невроз, атеросклероз і так далі… Але ж усе таємне стає явним. Я не міг би все життя вдавати, що хочу одружитися, як «усі нормальні люди».
[…]
– Ось уже й метро на горизонті. А ти боялася.
Тут у мене невідь-чого всередині все стислося. Я намагалася не дивитися навсібіч. Ні. Ми дістанемося до лікарні. З Марковою матір’ю все буде гаразд. Іриско, не приваблюй поганого… Але кров блискавично холола.
– Можна, я візьму тебе за руку?
Данко аж закляк від такої моєї зухвалої пропозиції – кому! – ЛГБТ-шнику.
– Навіщо, Ір?
– Усяке буває. Он, уже пасуться! – Я побачила віддалік групу людей, які скоса зорили на мене та на нього. Може, не зрозуміють, хто ми і звідки йдемо, а?
– Ні, – рішуче відказав Марк. – Я не збираюся робити вигляд, що не брав участі у марші. Якщо людина має якісь переконання, то повинна їх відстоювати. Та й Миколай дуже засмутиться. Навіть якщо він зараз мене вже не бачить – я точно знаю, що відчує.
– Веселка – то ваш символ? Що він означає?
– Він означає, що, хоч би скільки ми, меншини, плакали від вашого нерозуміння, але одного дня цей дощ скінчиться, і між нами та вами виросте міст, яким ми ходитимемо на гостини… Іриско! Ну, чого ти знову?.. У нашій країні тобі ніхто не чинить перешкод.
– Марку, ти дуже добре знаєш, як я до тебе ставлюся. Оце моя головна перешкода.
– Облиш. Треба подолати себе. Знаю, це важко. Але…
Група накачаних хлопців, що доти спокійно собі стояла, раптом розсипалася. Один із них почав наближатися до нас…

№19 (181) 30 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!