Торік
було спекотно у цей день.
Розплавлена
будинків цитадель
пливла
у небо. Пухом тополиним
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
слова
чіплялись римою за зміст,
Здіймались
у важке повітря міст,
відкашлювались,
ніби з пилом слина.
Торік,
неначе в пеклі, так пекло.
Химер
пухових клеїло на скло
і
плавило асфальт на чорну глину.
Сліди
підборів ніби діри куль,
шляхи
далекі, множені на нуль.
Чия
тоді, торік, була провина?
А
цьогоріч здощає у воді
значимість
слів і знаковість подій,
і
тоне те, що бачилось нетлінним.
Чому
вертаюсь подумки до дня,
пропалена
і випита до дна?
Невже
шукаю власну половину?
Сльозу
ковтаю, гіркоту і слину…
А
винен хто? І чи була провина?..
***
сонце
таке холодне
наче
твоє сумління
біла
листа безодня
слово
чорнильно-синє
падає
вірш у прірву
букви
ламають ребра
ми
перебрали міру
зрештою
так і треба
губляться
в леті коми
плазма
ковтне початок
холод
чи тільки спомин
нам
не дає кричати?
винна
беру уповні
що
завинили двоє
тільки
мовчи сьогодні
вчора
зійшло водою
тільки
не пхни у спину
я
на краю на волі
слово
моє не спиниш
навіть
пекельним болем
***
Між
нами сизий сум як небо із граками
коротких
днів зими… І монітору тло..
Ти
струм думок і мрій брав голими руками
і
обпікав життя… А потім що було?
Важка
дилема снів, тлумачення ілюзій
за
Фройдом і Хассе, і всупереч обом?
Я
все життя горю у вольтовій напрузі
і
замикаю струм дротами слів, либонь…
А
ти? А ти пішов. Обом на краще, видно,
що
схлипує душа лише в однім кутку.
Залишимося
ми, не люблячі, а рідні.
Підемо
у весну, відверту і м’яку…
Здіймаються
граки хаосом чорних цяток,
сідають
на дроти, як букви у слова…
Іще
одна печаль – і кіловат одтято.
Переболіла
ніч і зиму. Я жива.
МІСТО
Місто
прокинеться, місто поставить чайник.
Ранок
на каві заварить і на вершках.
І
увімкне Інтернет чи Т(е)Б(е), звичайно,
і
побіжить по дорогах і по стежках.
Місто
дверима загрюкає і заграє
звуками
моря пісень із (е)Ф(е)М-частот.
Місто-мурашник
од краю і ген до краю
буде
значимість підносити до висот.
Митиме
вікна, возитиме пошту, піццу,
питиме
пиво і колу, і чай, і квас.
Пнутися
буде у перші та у столиці.
Буде
у пробках, у гулові та у нас.
Місто
пливтиме юрбою в години-піки,
місто
вдихатиме дим і тютюн, і смог.
Місто
увечері вдарить у ніс і пику.
Зрештою,
місто затихне, лишить обох
нас
у квартирі. І світла не стане раптом –
місто
мудріше, ніж ти би того хотів.
Темно,
дванадцята… Тут би не кому – крапку,
місто
одначе чекає нових життів.
***
Зорю
засвітила пізню,
припала
до вуст вустами.
Словами
розкажеш після
як
серце брело містами,
мостами,
уздовж парканів,
де
тліли листи і листя,
де
сонце в тумані п’яне,
де
ранили люди вістрям…
То
завтра, а зараз гою
цілунками
рани світу,
медами
течу, нугою,
у
кожній клітинці квітну…
Горю
у твоїх обіймах,
здіймаюся
димом, дибом
до
ранку, до неба піни
ще
я і не я вже ніби…
І
зорі гашу світанком,
на
груди складаю пір’я…
Твій
ангел, твій гріх і бранка,
волхвиня,
богиня, мрія…
Я З НИМ
Я з
ним, а думаю про день,
в
якому я була з тобою…
Я
тут, а думаю про те,
як
піднімалось над водою
рожеве
сонце… Тіні штор
продовжували
ніч і сутінь…
Ти
– вітер мій, ти – дощ і шторм,
в
якому я шукала суті
і
розуміння власних слів,
які
писала до і після.
Чомусь
мені ти так болів,
тремтів,
як на високих пісня…
Я з
ним натомість. Без тремтінь
у
будні набагато легше…
Вікно
відшторила, бо тінь
тобою
і сльозою креше…
ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
Гублю
у задзеркаллі
ознаки,
знаки, зуми.
Старе
трюмо вітальні,
ключі,
каблучки, сумка.
Жовтаве
тьмяне світло
і
запах нафталіну…
Іду
назад я звідти,
де
час не має плину.
Стираю
товщу пилу
минулого
століття.
Аби
не впасти сили
і
тихо не зотліти…
Аби
було повітря
у
затхлім коридорі…
Я
знов собі не вірю,
що
на реальність хвора…
Гублю
у задзеркаллі
себе
самої тіні…
І
бачу все детально –
нікого…
тільки стіни…
СВІТ…ЛО…ТІНЬ
Світло
тут, поміж нас, і зовні.
На
кордоні – вікна квадрат.
Розливала
любов по повній
і
гіркою була, навряд…
Плели
руки на стінах тіні.
В
лабіринтах важких завіс
осідала
світанків піна
павутинням
густим навкіс…
Обертало
зірки над нами
або
сутінь шпалер і стін.
Ми
у світі були світами,
решта
– тінню… То світла тінь…
Било
сонце у скло даремно,
марно
йшли із небес дощі –
нам
світила душа у темне,
ми
напилися із душі…
Коли
впали світів кордони
теракотом
важких гардин,
Світлотінню
прийшло сьогодні.
Буде
всесвіт… і буде син…
м. Умань