Між нами сизий сум як небо із граками

157

 

Торік
було спекотно у цей день.

Розплавлена
будинків цитадель

пливла
у небо. Пухом тополиним

 

слова
чіплялись римою за зміст,

Здіймались
у важке повітря міст,

відкашлювались,
ніби з пилом слина.

 

Торік,
неначе в пеклі, так пекло.

Химер
пухових клеїло на скло

і
плавило асфальт на чорну глину.

 

Сліди
підборів ніби діри куль,

шляхи
далекі, множені на нуль.

Чия
тоді, торік, була провина?

 

А
цьогоріч здощає у воді

значимість
слів і знаковість подій,

і
тоне те, що бачилось нетлінним.

 

Чому
вертаюсь подумки до дня,

пропалена
і випита до дна?

Невже
шукаю власну половину?

 

Сльозу
ковтаю, гіркоту і слину…

А
винен хто? І чи була провина?..

 

***

сонце
таке холодне

наче
твоє сумління

біла
листа безодня

слово
чорнильно-синє

падає
вірш у прірву

букви
ламають ребра

ми
перебрали міру

зрештою
так і треба

 

губляться
в леті коми

плазма
ковтне початок

холод
чи тільки спомин

нам
не дає кричати?

 

винна
беру уповні

що
завинили двоє

тільки
мовчи сьогодні

вчора
зійшло водою

 

тільки
не пхни у спину

я
на краю на волі

слово
моє не спиниш

навіть
пекельним болем

 

***

Між
нами сизий сум як небо із граками

коротких
днів зими… І монітору тло..

Ти
струм думок і мрій брав голими руками

і
обпікав життя… А потім що було?

Важка
дилема снів, тлумачення ілюзій

за
Фройдом і Хассе, і всупереч обом?

Я
все життя горю у вольтовій напрузі

і
замикаю струм дротами слів, либонь…

А
ти? А ти пішов. Обом на краще, видно,

що
схлипує душа лише в однім кутку.

Залишимося
ми, не люблячі, а рідні.

Підемо
у весну, відверту і м’яку…

Здіймаються
граки хаосом чорних цяток,

сідають
на дроти, як букви у слова…

Іще
одна печаль – і кіловат одтято.

Переболіла
ніч і зиму. Я жива.

 

МІСТО

Місто
прокинеться, місто поставить чайник.

Ранок
на каві заварить і на вершках.

І
увімкне Інтернет чи Т(е)Б(е), звичайно,

і
побіжить по дорогах і по стежках.

 

Місто
дверима загрюкає і заграє

звуками
моря пісень із (е)Ф(е)М-частот.

Місто-мурашник
од краю і ген до краю

буде
значимість підносити до висот.

 

Митиме
вікна, возитиме пошту, піццу,

питиме
пиво і колу, і чай, і квас.

Пнутися
буде у перші та у столиці.

Буде
у пробках, у гулові та у нас.

 

Місто
пливтиме юрбою в години-піки,

місто
вдихатиме дим і тютюн, і смог.

Місто
увечері вдарить у ніс і пику.

Зрештою,
місто затихне, лишить обох

 

нас
у квартирі. І світла не стане раптом –

місто
мудріше, ніж ти би того хотів.

Темно,
дванадцята… Тут би не кому – крапку,

місто
одначе чекає нових життів.

 

***

 

Зорю
засвітила пізню,

припала
до вуст вустами.

Словами
розкажеш після

як
серце брело містами,

 

мостами,
уздовж парканів,

де
тліли листи і листя,

де
сонце в тумані п’яне,

де
ранили люди вістрям…

 

То
завтра, а зараз гою

цілунками
рани світу,

медами
течу, нугою,

у
кожній клітинці квітну…

 

Горю
у твоїх обіймах,

здіймаюся
димом, дибом

до
ранку, до неба піни

ще
я і не я вже ніби…

 

І
зорі гашу світанком,

на
груди складаю пір’я…

Твій
ангел, твій гріх і бранка,

волхвиня,
богиня, мрія…

 

 

Я З НИМ

Я з
ним, а думаю про день,

в
якому я була з тобою…

Я
тут, а думаю про те,

як
піднімалось над водою

 

рожеве
сонце… Тіні штор

продовжували
ніч і сутінь…

Ти
– вітер мій, ти – дощ і шторм,

в
якому я шукала суті

 

і
розуміння власних слів,

які
писала до і після.

Чомусь
мені ти так болів,

тремтів,
як на високих пісня…

 

Я з
ним натомість. Без тремтінь

у
будні набагато легше…

Вікно
відшторила, бо тінь

тобою
і сльозою креше…

 

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ

Гублю
у задзеркаллі

ознаки,
знаки, зуми.

Старе
трюмо вітальні,

ключі,
каблучки, сумка.

 

Жовтаве
тьмяне світло

і
запах нафталіну…

Іду
назад я звідти,

де
час не має плину.

 

Стираю
товщу пилу

минулого
століття.

Аби
не впасти сили

і
тихо не зотліти…

 

Аби
було повітря

у
затхлім коридорі…

Я
знов собі не вірю,

що
на реальність хвора…

 

Гублю
у задзеркаллі

себе
самої тіні…

І
бачу все детально –

нікого…
тільки стіни…

 

СВІТ…ЛО…ТІНЬ

Світло
тут, поміж нас, і зовні.

На
кордоні – вікна квадрат.

Розливала
любов по повній

і
гіркою була, навряд…

 

Плели
руки на стінах тіні.

В
лабіринтах важких завіс

осідала
світанків піна

павутинням
густим навкіс…

 

Обертало
зірки над нами

або
сутінь шпалер і стін.

Ми
у світі були світами,

решта
– тінню… То світла тінь…

 

Било
сонце у скло даремно,

марно
йшли із небес дощі –

нам
світила душа у темне,

ми
напилися із душі…

 

Коли
впали світів кордони

теракотом
важких гардин,

Світлотінню
прийшло сьогодні.

Буде
всесвіт… і буде син…

 

м. Умань

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!