взагалі поле
має бути з ячменем але сніг досі
тане як міраж
у пустелі. чи взагалі – житті
я тут виросла
надіючись що хтось попросить
та просили –
як стає зрозуміло – все не ті
наче кава
недорога розчиняєшся під напливом води
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
упізнавши лиш
профілі яблунь – тому що часто
бачила. як
дзвінка уночі – Боже не доведи
самоти мов у
грі непотрібної масті
але ніч
покотилась попелюшкою на гарбузі –
із вікна
добре видно усю марноту амбіцій
і коли щось і
тисне на тебе – то лише
черевик на
нозі
що взуваю.
узула. аби зустріться
***
карусельки і
карамельки в руках вітрових
погойдайсь і
зійди хоч і не дуже гойдалось
тут не
вгадаєш страхувати себе молитвами
чи плювати на
долю і те що треба і що попало
все одно час
врятує забравши собі усіх
навіть такі
карусельки і коників із пластмаси
далі йти –
набравшись спогадів наче бліх
пес приблудний
– стане важче. оскільки від часу
залишається
чайчин крик. пищання гав чи няв
кажучи чесно
це небагато хоч може й немало
все життя це
місця які ти побачив і проміняв
на інакші
місця. бо вони тебе не приймали
***
викинь мені
туза – тягне на козирі –
взявши долю
собі до рук. даром чи ж
шостий день
сниться: плаваю в озері
а ти ходиш
берегом і мовчиш
втрапити у…
не знаю. кудись пора
уже втрапити
зав’язавши кінці
доріг
петлянням
межи своїми Бог карав
я до чужих
прибилась – кажуть гріх
а до його
спокути ніщо не вмовля
викинь туза –
аби нарешті щаслива
король?
циганка викине короля
викине. я їй
за це заплатила
***
тут.
стиснувши горизонт. у широтах –
північних від
тебе. де осінь тепер золота
засидівшись
мов у консервній банці шпрота –
а судячи з
довжини ніг – у нас таки довгота
гороскопи
читаю в газеті якраз для усіх
однакові
переважно на кожен день тижня
легше зірок
спитати – їхній сміх
що було –
підкаже а що буде – злиже
що там моя
пустеля? не пересох пісок?
вчепитись у
землю – його перспектива нехитра
тут.
перекривши усякий з тобою зв’язок
голуби
відлітають у небо
наче молитва
***
середина
ночі. сторінки. не сміх
і не гріх.
лиш даремно напущено пилу
прийми
ластівок з дороги моїх
їм від неба
болять дзьоби і крила
головне що
радіус пустоти
переходить
дозволені дні й допустимі
і від того що
вітер сніги відпустив
до вогню не
тепер. та навіть – і диму
до лиця мені
знаєш адреси й листи
як тобі –
одна жінка і вірність до скону
з ластівками
моїми побудь до весни
а тоді
поверни їх додому
***
де пасуться
священні корови й осли
де літають
птеродактилі боїнги і сороки
обгорни вікно
фіранкою мене собою приземли
те що
заходить вештається тут
є поки
викуй мені
голос тонкий – аби тебе ним
бити мов
струмом щоб вірив навіть неправді
бо не знаєш
тоді тель-авів це кабул чи рим
і чи ти
мустафа давид або клавдій
спеленали
день з ніччю забули лік
цифрам. були
мокрі як фантики від морозив
я тоді казала
що п’ю лише березовий сік
і ти звідкись
його приносив
***
зайти на свої
круги у свою кімнату
фальшиво у
поросі іграшкам помахати
їх очі
самотньо сіяють немов дорогі карати
ведмідь
розуміє у чому діло
гітара –
непритомною з класу десятого
і скрипка –
на якій ніколи не гратиму
і пісня
наспівувана пернатими –
усе
застаріло
такі від’їзди
як необхідність буденної віри
надій
недостатньо на зміни життя перерили
і зібрано –
яких були – на раду звірів
але вони не
радять
сліз забагато
дитинства було тут мої хороші
розсипаних
натяків долі монетами. гроші
не винні.
часом достатньо одних запрошень
унадивсь
один. йому нада
мене ще до
пари: у чорне волосся стрічку
дверей на які
віддав би свою відмичку
знайомого
голосу ввечері й милого личка
гібрид
коханки і няні
і ручка
словами плюється на лестощі ситими
і ночі
казками там будуть укритими
звірятка мої
я вас ще єдине проситиму
будьте
слухняні
***
коли
наближається час впритул з очима
виряченими
знаючи добре що хоче від мене
то чим ти
його налякаєш? що йому вчиниш?
соли на хвіст
насиплеш зі своєї малої жмені
на ангела
схожий без жодних людських подоб
на циферблаті
лише по-своєму стрілку крутить
доволі
ввічливо йому посміхайся щоб
не забував
якого ти хочеш собі докупи
летіти з ним
у теплі …
у
щастя – сторчма
без голови. а
зараз поки одне: з досади
відривається
серце мов куля: раз – і нема
не чіпай. хай
пада
***
місця із
картинки. люди з картинки. чоловіки
що вперто
себе видають жіночками
тут солі не
видно тут ніч береже навпаки
не тих що
достойні а тих що не візьмеш руками
підкуплені
приязні рухи і дощ що не зна
цієї землі
побитої чайчиним криком
ти біла
занадто для них як у тундрі зима
ти ще не
розрізниш картинки від чоловіка
як жити не
можна якщо не винен ребер
позичених душ
днів суконь чи грошей
гарненько
глянь ще раз і виріж ізвідси себе
картинку ніби
хоч і до біса хорошу
***
повернувшись
за воду сплатити і світло
написати
сусідам звіт замінить замки
щось у тобі
до цього спочатку звикло
але чути
писк. це терпіння лопає. таки
лопнуло
і кораблики межи сльози
опускають уже
а не завтра важкі якорі
є «прощай назавжди»
– це усе що від прози
твоєї
лишилося. малувато. і букви малі.
ще є знімок
просто як світла пляма
ще є номер –
вхід останній до минулого зон
але ми
дорослі і тривожить його не станем
ми нічого не
станем. так закривають сезон