Мій бог заграє мені на цитрі

252

МОЛИТВА PJ
навчи мене не пить води у глеках,
вона на колір має присмак смерті.
прицвяшений до неба, ти – далекий,
а рани, мов колодязі, відверті.

але перетвори вино на воду,
підсипавши сухі вуглинки крові.
до неба ти прицвяшений на подив
ста тисячам століть чужих історій.

ти – син найбез’язикішого бога.
ростуть стигмати – на долонях квіти.
вони кидають дротики навздогад
в надії твоє серце зачепити,

та ти не маєш серця, ти далекий.
залізні, та крихкі твої закони.
навчи мене не пить води у глеках,
вона на смак така якась червона.

ПОТОП
вежа дощу осідає, задерши плече,
вікна посічено гострими скалками навскіс.
сонця дитино, холодними скельцями бався,
доки із рук твоїх зранених сніг потече.

завтра народиться бог чи завершиться світ –
спрагла чудес, ти рихтуєш мечі і ковчеги.
зорі – роззявлені зорі – немов обереги,
воїни божі, відверто на грудях носіть.

видно, залишиться щось по потопі, по тім,
постпотопельники дертимуть пальцями глину.
ноги земля розсуватиме, лігши на спину,
здатна ще й досі кохань і народжень хотіть.

брязкальця сміху, браслети свинцевого болю…
вранішні птахи із горла викашлюють лід.
ми вирушаєм в останній хрестовий похід,
тягнучи зливи пожовклий кістяк за собою.

АРГОНАВТИ
бог іде листям, не обертаючись.
ніч за ним слідом – все виє, виє.
може, звершаться останні таїнства,
котрих навчили нас змії, змії.

всохлі дерева все пахнуть, падають.
мруть королі в золотих одежах.
входимо в осінь блідими пажами,
вбраними в смертність необережно.

гостро драконяче небо щериться.
йде вечір сухотний з обличчям янгола.
нас, аргонавтів нової ери,
благословляють боги у тамбурах.

і відпускають на всі чотири
в ніч, наїжачену снами й лихами.
мовчки спостерігають звірі,
як ми стоїмо і вчимося дихати.

нас хрипко в тумані скликають павичі.
медеїні діти лежать у трунах.
бог іде листям, не обертаючись,
несе свою голову золоторунну.

* * *
в мулі іскристому топляться муляжі,
рук, ніг, очей і облич миготіння ватне.
десь хтось маленький корчиться на рубежі,
скинути шкіру свою сам із себе нездатний.

здатний лише на потворний малесенький жаль –
той, що із горла вперто, як виразка, пнеться.
знаєш, простять і його. вже льодяний скрипаль
натягує струни на мертвий провал свого серця.

спи, недолугий! тепер ти у танці дерев
мертвих – уже не сокира, а зламана гілка.
бачиш, для тебе палац, у якім дотепер
ти не посмів би й рукою торкнутись одвірка.

тоскно в нім плаче холодна скрипкова душа,
світить крізь стелю обличчя похмуре і мудре…
о, якби тебе поклали тут – як ти б лежав!
як попід ноги господні простелене хутро…

але ж тебе не простелять. ти в тіло умерз,
зрісся з собою, як, може, ніколи до того.
спи, недолугий! колись, замість лютих химер,
прийде до тебе у снах відображення бога.

ТІЛО
сумними вістрями сну і пилу
кору повітря руйнують квіти.
на вищому ступені твого тіла
воно перетворюється на вітер.

і птахи на ньому карбують треки,
і звірі по ньому ідуть на запах.
долаючи шкіри гарячий трепет,
воно доростає до рівня знака.

воно у собі досягає сенсу:
спить бог, сповитий в пітьму печери.
жерці стооких камінних персій
ламають пальці своїх містерій.

а ти забуваєш свій кожний атом,
занурюєш пальці в суцільний логос.
і богові солодко в тобі спати,
і він відмовляється бути богом.

а ти відмовляєшся бути пилом:
не дух, не порох – вже дещо інше.
на вищому ступені твого тіла
воно перетворюється на тишу

ЗМІЄБОРЦІ
змії виходять із нір у хрустких алюмініях,
змії самотньо виходять із нір проти ночі.
а змієборці вдягають хітони хітинові,
густо і тяжко сурмою підкреслюють очі.

змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,
змії кричать – голоси застигають в повітрі.
потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,
потім вони остаточно вже губляться в вітрі.

а змієборці – тендітні лляні духовидці –
ці волоокі сини поколінь волопасів,
зміям важкими ступнями спотворюють лиця,
зміям ножами стинають розплетені пасма.
а змієборці – ці прапороносці затемнень –
зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.
змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,
в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.

змії пульсують, стихають, гниють просто неба,
їхні тіла – мармурові щербаті колони,
а змієборці – маленькі криваві ефеби –
нігтями власні вузькі роздирають долоні.

в норах ще оп
ієм тхне від загашених люльок
в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,
хоч іще тліють тіла, іще рани парують,
знов змієборці припухлі повіки малюють
траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

* * *
коні блукають
у нетрях вітру,
коні налиті
прозорим рухом.
мій бог заграє
мені на цитрі,
мій бог сміється
мені на вухо.

прозорі коні
лоскочуть вечір,
шовкові боки
торкають тепло.
мій бог не більше,
ніж шлях до втечі –
його долонею
можна стерти.

роззявив обрій
левину пащу,
і сонце рушить
в повільне ретро.
бога іменувати?
нащо? –
його долонею
можна стерти.

ФАЕТОН
хлопчик солодкий солоний солодкий солоний
мойри лукаві ласкаві безжалісні хитрі
виснеш ти падаєш виснеш ти мій фаетоне
межи списами трави й гостряками повітря

чадо гірке золоте тонкостанне свавільне
вгору в безодню угору в безодню танцює
панцирний жук колісниці пірнає повільно
й вільно злітає – стріла непідвладна стрільцю.

о, гнівна деметро, не рви своє пишне волосся
повне пожухлої мертвої арніки пижми
падає хлопчик нащадок світила що досі
жодного разу не збочило рух колобіжний

падає хлопчик і висне і падає. тісно
тілу між посвистом вітру і полиском листя
хлопчик скляніє він трісне скляніє він трісне
хлопчик він практик він містик він практик він містик

луком напнувши дзвінкі сухожилля прорісши
омахом полум’я в темне склепіння зірвавши
зв’язки ти з рук випускаєш затиснуті віжки
пучки востаннє цілують розбещену замшу

тіло засмагле рвонеться розпружиться стане
зіркою пам’яттю зіркою кришиться тоне
тоншає вищає іншає міниться тане
вибухнеш згаснеш ти вибухнеш мій фаетоне

м.Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!