(З нової книжки «Тягар Чорнобильського неба». Фрагменти з поеми)
НАПЕРЕРОДНІ, В ТОЙ ОСТАННІЙ ДЕНЬ
(25 КВІТНЯ
1986 РОКУ)
Ті дні
квітневі в пам’яті навіки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Весна відразу
в літо перейшла.
Незвично
теплим був південний вітер.
Ми виїхали з
лісу до села,
Що до Ужа
довірливо припало.
Чорніли пересохлі
береги.
В селі біда —
вода з криниць пропала,
Не стало
однієї з берегинь —
Ріки, що
струменіла край городів
Між луками —
до Прип’яті й Дніпра.
Недавно тут
поправили природу
Під оплески,
під тости, під «ура!»
Кілька літ
тому вибухами русло
Зрівняли під
лінійку на Ужі.
А наслідки —
рівчак, безводдя й пустка,
Ще трохи — і
почнуться міражі
На Київськім
Поліссі, як в Сахарі.
П’ять
кілометрів — більше не змогли.
За злочином
завжди іде покара…
Всю річку
вбити люди не дали.
Та встигли
кілотонну вибухівки
Рвонути, щоб
пробити цей рівчак.
Меліоратор-мафійна
верхівка
Доводила, що
я пишу не так,
В своїх
статтях плету я небилиці —
Не кілотонну,
а шість сотень тонн.
І взагалі —
цей прокурорський тон! —
З начальством
так балакать не годиться.
Коли ж
рвонули ті зловісні тонни,
Здетонували
бомби у землі
І міни, що з
війни ще. Ледь з припону
З глибоких
шахт і стартових столів
Ракети не
зірвалися. А риба
Спливала за
водою кілька днів.
Ще більше ж
залишилося на дні…
Тікали звірі
ошалілим стрибом.
Ревли корови.
Плакали малята,
На вибухи
хрестилися жінки.
В
Мартиновичах розвалилась хата,
А в інших
селах — вибило шибки.
Летіли зграї
перелітних птахів
Над
епіцентром — і упали вниз,
Оглушені,
безкрилі горопахи —
Згоріли крила
їхні, мовби хмиз,
Їх
передсмертні крики потонули
У грізнім
громі вибухів, як ніж,
Вони по серцю
світу полоснули.
Земля
тремтіла, землю била дріж.
І від того
планетного ознобу
У Прип’яті
здригнулася АЕС,
Коли її основ
підземний обрій
Розпанахала
блискавка-небес
Підземних, і
озвалася луною
В фундаменті,
що рвався догори,
І тріщинка
зміючкою малою
Закам’яніла в
ньому — до пори.
Коли ж осінню
стрічку річки рвали
Заряди —
завершавсь фатальний крок.
На атомній
врочисто відкривали,
Розтявши
стрічку, той четвертий блок.
Зламалися,
осівши, підземні горизонти,
Від вибухів
світ за очі втекла із них вода.
Коли реактор
зрештою досягнуть до ремонту,
З малої
змійки-тріщинки вже виросте удав.
Чорнобиль
починався задовго до аварії.
Спочатку мав
звершитися Чорнобиль наших душ.
Коли «вождів»
і «лідерів» від пихи розпирало,
А голоси
тверезі глушив бравурний туш,
Тоді, коли
збиралися звершить політ на Сонце
(«Так згоримо ж!» — «Враховано — полетите
вночі!»).
Коли на
власну голову збудили грізний стронцій,
Щоб замінити
дрова ним у ядерній печі.
До витоків,
до витоків слід повертатись знову,
Коли почався
розклад душ всеїдності вином.
Реакцію
восславивши спочатку ланцюгову,
Щоб потім
похмелятися прозріння полином.
Не страшно й
це — покаємось, закаємось, поплачемо,
І — темпами в
редакції романи та вірші
На тему
актуальну. А чим за неї плачено,
А чим за все
заплачено, відчуємо ще всі.
Біду у
перемогу й тут хотіли обернути ви,
Наввипередки
кинулись на теми свіжу кров.
— Звичайно,
це трагедія. Зате ще раз відчути ми
Змогли на
цьому прикладі всю міць країни знов.
І мудрість
керівництва. Народи всі в нас збратані,
Тож цю біду
погасимо — і далі до мети.
Та фотоплівка
дійсності проявлена реактором.
На цій
рентгенографії — суворий негатив.
Коли згасаєш
свічкою вночі в реанімації,
Підключений,
пришпилений, розп’ятий, як Христос,
Я б тих писак
з лопатою послав гасить реакцію,
Оспівану за
гроші, обпльовану також.
До витоків,
до витоків, до витоків, до витоків!
В них корінь
зла захований — такий життя закон.
Можливо, від
отих руслорівняльних вибухів
Здетонував
реактор на кілька мегатон.
***
Та
повернімось в той квітневий вечір,
Напередодні
пам’ятних подій.
Біля сільради
зграйкою малеча,
Старенькі
бабці, сповнені надій:
Хтось їм
сказав, що з Києва приїхав
Той чоловік,
що воду поверта,
Що заглушив
те вибухове лихо,
Тож зараз в
нього можна розпитать,
Коли вода
повернеться в криниці,
А річка — у
природні береги?
Дивлюся сумно
в їх відкриті лиця…
Вечірня тепла
тиша навкруги…
До мене з
гурту бабця крок ступила
З коричневим
від старості лицем:
«Синок! Мені
вже скоро до могили,
Але зроби, ми
просимо, ти це:
Верни нам
річку до старого русла,
Щоб наша Уша
повернулась знов,
Без неї ж —
не село ми вже, а пустка.
Вона – колиска наша
і любов.
Ми над цією
річкою зростали,
Над нею он
лежать мої діди,
І скоро я
піду до них туди,
Над нею я
любов колись спізнала».
Ну що скажу
довірливій бабусі
І гурту цих
іконописних лиць,
Коли клубок у
горлі?
«Не ручуся,
Та
спробую…» — «От-от, ти ж зміг колись
Зробити так,
що вибухи спинили…
Побачити б ще
воду в берегах…»
І бабця враз
мене перехрестила:
«Зроби, синок.
Хай Бог допомага».
О ні, мені
ніколи не забути
Довіри
очищаючий момент.
Ми думали, як
річку повернути,
Та доля
людства повертала круто:
На атомній
почавсь «експеримент».
Ми думали, як
врятувати річку,
А в Прип’яті
роздмухували вже
Реактора
пекельну суперпічку,
Вогонь якої
уночі зжере
Цей край, цю
віру, ці одвічні звички,
Минулу еру в
кілька тисяч літ.
Такий був
день. Ми рятували річку,
А завтра
треба рятувати світ.
В ту теплу
ніч ми рушили на Прип’ять,
Де починався
нерест вже ляща.
Його від
браконьєрів захистити
Хотіли ми.
Засіли у кущах.
Чекаємо. Не
чуть ніде нікого,
Ні вогника,
ні звуку, ні душі.
Біліє тьмяно
лісова дорога,
Та шелестять
недремні комиші.
Коли ж за
північ освітило обрій,
Й глухий удар
долинув, то чомусь
Подумалось:
«Гроза іде. Це добре.
З весни у
літо враз переберусь».
Не знали ми,
що не з весни у літо
Занадто раннє
— в ядерну зиму
Могла гроза
та світ перемістити,
Коли б не
встигли хід її спинити
Ті хлопці, що
пішли в сліпучу тьму,
В ту ніч
геройську, дику і трагічну,
Коли рвонув у
небо чорний гриб
З вогненним
серцем. Хлопцям жити вічно
Життям живих.
Лише планети схлип
За втраченими
кращими синами.
Щоб край
дожив до нової зорі,
Пішли вони в
ту ніч на бій останній,
І посивіли з
горя матері.
ЗЕМЛЯ МОЯ ПІД
КАМ’ЯНИМ ХРЕСТОМ
(26 КВІТНЯ
1986 РОКУ)
Хрест
кам’яний вже кілька сотень років
Безмовно
тужить в лісі над Ужем.
Колись тут,
кажуть, бій гримів жорстокий
Між козаками
й ляхами. Уже
Ніхто не
скаже, хто під ним і скільки:
Між нами і
загиблими — віки.
Час забуттям
тамує все. Та тільки
Пов’язує на
хрест хтось рушники.
Під ним —
барвінок й тихі теплі квіти,
Під ним —
правічна пам’яті ріка,
А на хресті,
мов крила перебиті,
Під вітром
мають поли рушника.
Коли на нього
глянути здалека
Із лугу, що
між лісом і селом,
Той хрест,
немов скалічений лелека,
Все стріпує і
стріпує крилом.
В той перший
день чорнобильського лиха,
Коли ще кожен
жив, як досі звик,
Так само з
вітром гомонів щось стиха
Той вишитий і
вицвілий рушник.
Немов ніщо на
світі не змінилось…
Що сталося —
сказать не міг ніхто.
Та долі багатьох
уже звершились…
Земля моя під
кам’яним хрестом,
Пов’язана
поліським рушником!
Хай грішні
ми. А ти чим завинила?
Міст
Черевацький. Біля нього
Нам розповів
якийсь дідок,
Що оголошена
тривога,
Бо вибухнув
четвертий блок
Й палає
третій… Ці машини
І бронетехніка
спішать
у Прип’ять. В
нього там родина —
На атомній
працює зять.
А ми гасали
на «моторці»
По повеневому
Ужу,
Коли
плутоній, цезій, стронцій
Недбало
перейшли межу,
Колись
встановлену для них
Отими
«вченими мужами»,
Які, вчинивши
смертний гріх,
Щось говорили
на екранах
Про
неймовірно-точний збіг,
Що неможливе
те, що сталось…
Коли,
затамувавши сміх
Та ігноруючи
їх всіх,
Вже перший
урожай збирала
Байдужа
смерть. Почався дощ
Після аварії
надвечір
І падало
червоне щось
На наші
голови і плечі:
То радіоактивний
йод
Та невідомі
елементи
Мій рідний
мітили народ —
Такий фінал
«експерименту».
Пекло у
горлі. Світ в очах кругами.
Але від чого
— ще не знав ніхто.
І плакало
кривавими сльозами
Поліське небо
в день квітневий той.
ГОЛОСИ ЖУРАВЛІВ – ЗАМІСТЬ НИХ ВЕРТОЛЬОТИ
(ЕВАКУАЦІЯ)
…Пілот —
мій друг, ім’я його Валерій.
Поліський
хлопець, знає ці місця.
Літали «на
штурмовку» браконьєрів
Ми з ним не
раз. Та ситуація,
Сьогодні
інша: ми їх захищаєм
Від ядерних
невидимих ножів.
Ми знаємо,
але ж вони не знають
Про катастрофу.
Крутим віражі
Над плавнями,
лісами, островами,
Над
Прип’яттю, Ужем, понад Дніпром,
Лиш криєм
зрідка браконьєрську маму,
Коли зростає
фон. Це вже синдром.
Назустріч нам
летять пташині зграї.
Куди, дурні?
На атомну ж летять,
Їх пам’ять
кличе. Але ми ж то знаєм:
Нещасні над
реактором згорять.
Ми пробуєм їх
якось відігнати,
Вбік
завернути вічний курс весни.
Та пам’ять
предків не переконати,
Вона веде їх.
От і поясни
Цим
білокрилим лебедям тужливим,
Що шлях на
північ — шлях у небуття.
Вони в своєму
незнанні щасливі,
Ми ж
проклинаєм це дурне життя,
Яке людина
творить для природи…
Хай ми горим.
А птахи ж то при чім?
Їх кличуть
крижані північні води,
Вони спішать
до них, як в отчий дім.
Це згодом,
мов птах з обгорілими крилами,
Впаде з
обгорілим гвинтом вертоліт
У кратер. Мов
око, планета відкрила
Палаюче око,
спрямоване вглиб.
Від погляду
того здригається світ.
Та це буде
згодом, а отже, нескоро.
А зараз під
нами ще Київське море…
СЛІПИЙ ПОЛІТ
Коли вночі
летить літак над морем,
Його ведуть
лиш прилади одні,
Безхмарне
небо відбиває зорі
У дзеркалі
гігантському — воді.
У ніч таку
безмісячну, буває,
В пілота
мить, коли охопить страх.
Де небо, де
вода — він забуває,
Орієнтири
будь-які втрачає,
Рябить від
зір, подвоєних в очах.
Загубленим
себе відчувши раптом,
В нічнім
безмежжі, названому світ,
Він знає, що
над всим поставить крапку
Найменша
хиба. Це — сліпий політ.
По приладах!
А страх той задушити
Потрібно,
подолати у борні
І вірити: на обрії засвітять
Омріяні
посадочні вогні.
Якщо ж вогнів
жаданих не побачиш,
І незабаром
скінчиться пальне,
В польоті
цьому в чомусь схибив, значить,
Й літак з
пілотом морок проковтне.
Ввімкніть
мені посадочні вогні!
Ввімкніть
вогні — я приладам не вірю!
Сліпий політ
завершиться в багні,
Коли не мати
в нім орієнтирів…
Загублена
віра
У орієнтири.
Зростають
безкрилі
Нові
покоління.
Нелегко
далося прозріння,
Похмільне
прозріння.
Прозріння?
В сліпому
польоті
На автопілоті
Країна.
Як жбурляло
літак наш у повітряних ямах!
Як збивали
нас з курсу кон’юнктурні вітри!
Командир славнослів’ям
упивавсь до нестями,
Ну а потім
для нього — хоч трава не рости!
Бідна стрілка
компаса ледь з осі не злетіла —
Так крутилась
вона від зигзаг-віражів
В цім
польоті. Усі ми жили, як уміли,
А літак
наближався: до мети чи межі?
То почали
шукати комунізм у ісламі,
Після того —
шукали в комунізмі іслам,
Доки не
з’ясувалося, хто є хто в Тегерані,
Бо ще трохи —
й з’явився б при пілоті імам.
Доки темно,
на Сонце збирались летіти,
Командир нові
титули й назви собі
Підшуковував
та нагороди зі світу.
Ну, а другий
пілот — той ганяв голубів
В славнім
Києві (ой, помилився, в салоні!)
Відповідно ж
підібраний весь екіпаж
На пілотські
забави лиш плескав у долоні:
Так, роками
тривала ця мандрівка сліпа.
Тож коли над
Чорнобилем ніч розірвало,
Біля горла
відчули ми ядерний ніж,
Не дивуймось,
що в нас ця трагедія сталась,
Дивно інше —
що тільки тепер, не раніш.
Ввімкніть
мені посадочні вогні!
Ввімкніть
вогні — я приладам не вірю!
Сліпий політ
закінчиться в багні,
Якщо не мати
в нім орієнтирів!
Загублена
віра
У орієнтири.
Нелегко
далось нам прозріння.
В сліпому
польоті
На автопілоті
Країна…
ІКОНА
У мене на
стіні стара ікона —
Такі ж
поліські типажі богів!
Весняні води
Прип’яті із зони
Її несли до
наших берегів.
Отак вона
потрапила до мене —
Ріка на
хвилях образ принесла:
Малий
Спаситель на руках у нені.
Бабуся з
білоруського села
Її,
перехрестивши, опустила
В колиску
річки, мабуть, перед тим
Як хата їх
надовго спорожніла,
І згас вогонь
в печі й останній дим
Надовго зник.
Надовго чи назавжди?
Щоби, як
звичай каже, в пустці хати
Не залишались
без людей боги,
Її колись
благословила мати
Іконою на
шлюб. Ці береги
До болю
рідні, раптом спорожніли.
Багато нині й
білоруських сіл
Безлюдні.
Предків кинуті могили.
Братів-сябрів
я розумію біль.
Цвіли колись
Наровля над рікою,
Дерновичі,
Оревич, Ломачі,
Шепеличі,
Довляди, Копачі…
Припала
Прип’ять правою рукою
Дніпра і
плаче на його плечі.
Радіактивні
плями розповзлися
Й за зону. І
Бобер і Тараси
Безлюдні
нині. Цвинтар на узліссі…
Край тихої
поліської краси.
Повз Прип’ять
теж пливла стара ікона,
І мертве
місто, той «Атомоград»,
Порожніми
зіницями віконними
(їх вбив
сучасний вогнедишний гад
Не з Біблії,
бо яблуком спокуси
Сьогодні атом
для людини став)
Дивився в очі
юному Ісусу
І в добрі очі
матері Христа.
Так в
Прип’яті весняно-каламутній,
Як в Леті,
над якою час закляк,
Зустрілися
Минуле і Майбутнє,
І їм не
розминутися ніяк.
Сльоза
скотилась в матері з ікони —
З майбутніх
днів планети полігоном
Зустрілась.
Може хвилька — не сльоза?
Минуле і
Майбутнє злиті в зоні.
Оглянемось
вперед чи зазирнем назад?
***
Опромінений
краю над сивим Дніпром опроміненим!
Чорне сонце
прозріння долетворно у квітні вночі
Освітило
майбутнє тут. Незворотні вже сталися зміни —
Гордієві
вузли розсікли променеві мечі.
Отруїлась земля, мертвородить вона, і гіркими стають її води.
Йдуть
кислотні дощі. Ми ховаєм обличчя від їхніх
пекучих, як
сльози планети, краплин.
А на зорянім
небі світило з’явилось новітнє —
Чорнобиль.
Впала міткою часу на край наш біблейська гірка ота зірка Полин.
Вже
гігантським реактором Сонце випікає життя на планеті —
Від людських
забаганок розростаються
в небі
лиховісні озонні дірки.
Як останню
підказку Природи я знесилений вловлюю шепіт:
Не вбивайте
себе!
Не вбивайте
мене!
Не вбивайте
ріки
Животвору.
ЕПІЛОГ
Все мине.
Тільки правда залишиться в зболенім слові.
Перетрухне і
зникне полова кон’юнктурних «прозрінь» та розмов.
Я писав цю
поему на бланках аналізів власної крові
столичній лікарні. На кров накладалася кров.
Епілогу не
буде. Його наша дійсність ще має писати…
Продиктує
його майбуття і грізних подій круговерть,
Я творив цю
поему, повернувшись в минуле.
Це тільки
початок. Це поема життя.
Та завершить
її моя смерть.
1988 р.