Мені так боліло по тобі…

 
Марина СУШКО
 
Серпень навшпиньки прокрадається до кімнати,
червоніє щиро,
як достиглі зерна гранату.
Дихає солодко,
дихає тепло,
м’яко.
Гріє в долонях грона синього винограду.
В кімнаті спить Осінь,
розкинув бурштинові пасма,
притискаючи місяці свої до запясття.
Незабаром відпустить їх вполювати щастя, а поки що дрімає, обіймаючи всіх.
Серпень ніжно цілує їй пальці,
береже її сни –
сповільнює
хід.
Неминучість читається в кожному подиху,
доторку,
в кожному кроці,
як такт у вальсі,
Він проходить повз,
Підхопивши ритм.
Відчиняє вікна у спальні навстіж
І виходить у двір.
Ні.
Вона не кидається навздогін.
 
***
як твої перемоги,
геній занедбаних душ?
часті зміни дороги
не плутають твій маршрут?
люті перестороги
не зупиняють снаги?
ким ти сьогодні множиш
свої кармічні борги?
як твої полонені,
не розірвали кайдан?
ладні тобі служити
не помічаючи ран?
збиті тобою з дороги,
кинуті на шляху,
хтось з них для тебе ще має
вартість яку чи вагу?
скільки із них байдужі?
скількох не назвеш імен?
та ти, хоча б, розумієш
колір своїх знамен?
 
***
темні відстані.
тихі пристані.
сині гавані.
ніч. вогні.
теплі зустрічі.
неминучості.
секс. незручності.
кораблі.
тонкі лінії.
білі лілії
заплітаються
у воді.
 
***
смс-архіви, її повідомлення.
він нічого не лишив для свого задоволення,
хоча, певно, вони його більше не тішили,
просто очі ставали сумнішими.
 
всі її смс, йому – як подряпини,
як здирати шкіру йому відкривати їх.
всі слова  карбувались йому у пам’яті;
всі пропущені, всі вхідні,
всі відправлені.
 
він читав їх, як заспокійливе.
він приймав їх замість снодійного,
замість сильного алкоголю увечері.
його душило лиш те, що ці стосунки
були приречені.
 
він боровся з ніжністю і  з порожнечею,
запивав свою слабкість втечами.
він займав себе різними речами,
відчував безпорадність, зреченість.
 
він був ладен проклясти усю цю
лінгвістику,
помножити на двоє власну статистику.
тільки б знати, як бути з нею,
як знайти в цьому всьому правильне рішення.
не вагатися, а лишитися.
 
і коли вона писала, він не міг,
ні образитись, ні зосередитись.
він не вмів навіть на неї розсердитись.
в час коли вона перебільшувала,
він мовчав і дивився так втішливо.
 
все що було між ними, заповняло виміри.
все що було із ними тамувало подихи.
все що буде із ними залишиться спогадом
все, що є, лишається,
те, що є, продовжиться.
 
***
Давай залишим брехню на потім,
Нехай це станеться вже не з нами.
Між нами відчаю цілий острів,
За нами досвіду до Панами.
Ми з тобою на відстані –
паралелі забутого спокою.
Почуттями зависли ми
в безсвідомій спокусі докорів.
І зізнаннями стислими
проривались крізь призми вислови,
що горіли в нас синіми іскрами,
обпікали нам губи спогадом.
 
Ми губили себе подивом,
несподіванним в сердці вибухом.
Сперечалися з власним вибором,
розриваючи навпіл прожите.
Ми варились у власній безвиході
й отруїлися власним спокоєм.
І ми більш не боїмся докорів,
Ми здалися – ми стали вільними.
 
***
Зима навколо – нікуди тікати.
Повітря стигне, скільки не вдихай.
Мені так сильно душу нахололо,
Що ладна перейти Північне коло –
Шукати край.
Мені так сильно душу нахололо,
Що в присмерках видніються вогні,
Освітлюючи зліт аеродрому,
Горять вночі і тануть вдалині,
долоні гріють,– не мої.
Мені ж так сильно душу нахололо,
Що свіжа крига ще скрипить в мені,
якщо розгойдувати спогадами сутінь,
моїх думок, застиглих в глибині.
 
Мені так сильно душу нахололо,
Мені так наболіло по тобі.
Мені так сильно душу нахололо.
Мені так холодно у цій зимі.
 
***
Застуда.
Листопад.
Краплі дощу на віконній рамі.
Ми не розлучені, ми розламані
на деталі.
Ми розкидані в різні боки,
ми розірвані, ми зів’ялі.
Ми розклеєні, роздратовані
і роздягнуті від утоми ми.
Ми затягнуті в власні спогади,
Ми вагаємось, сперечаємось,
Ми дратуємось, ми кохаємось,
Відлучаємось, роз’їзджаємось,
Зупиняємось.
– Не зізнаємось ?
– Не зізнаємось.
Листопад.
Ми з’являємось.
Зустрічаємось.
Вибачаємось.
Розчиняємось.
Ось.
І
Все.

№17 (179) 2 вересня 2016