Медитація на ранковому обрії

192

МЕДИТАЦІЯ НА
РАНКОВОМУ ОБРІЇ

Викочуюся червоним яєчком

на жовтий пісок.

І розплющую очі:

доокруж темінь.

Я хапаю до рук

дубову сокиру,

що лежала за огорожею,

й щосили вдаряю нею

в оболоки темені.

Згустки вогняного приску

вириваються з мого серця

і сиплються обіруч –

яєчко тріснуло,

ставши раптом Землею і Небом.

Дванадцять і тисяча чортів

покотили поперед мене,

вихоплене з ковальського горна

величезне розжарене покотело,

обпікаючи руки,

та раз-по-раз шубовсаючи

один за одним

у холодний океан простору.

Тим часом

я витягую шию з яєчка

й повертаю голову

услід за розквітлою вишнею,

в пелюстках якої

світяться дрібнесенькі росинки.

Ти знову плачеш:

від радості чи з горя?!

– Господи!

Навіщо ти поставив мене

між небом і землею,

щоб я ніколи не сходив

із цього розп’яття:

коли душа поривається

у височінь,

а тіло намертво прицвяховано

до споришевої стежини?!

І я не можу

дістатися до квітки,

щоб витерти оту сльозу.

– Татари! –

хтось вигукує навмання.

Кінь здибився піді мною,

б’є копитом об камінь, –

арканиться небесний простір

і падає тінь на вишню.

А чорти котять і котять

розжарене покотело

аж до краю поля.

Того поля,

що колись його видерли

із дужих рук моїх більшовики,

морячи голодом,

щоб тепер кинути в старечі

й немічні,

і вже забрати знову

як непотріб, за безцінь.

А чорти котять і котять

розжарене покотело.

Настає ранок.

 

***

Вони завжди були першими.

Першими приходили на позір

і вигукували: «Повинен смерті»;

першими стояли при страті

і скрушно позіхали;

першими розбігалися

і вмивали руки,

кажучи: «Такий був час»;

першими стояли біля владних

та славних;

першими хапали ордени й медалі

та премії;

першими вміли дати

і вміли взяти хабаря;

першими були хапугами

й розкрадачами народного добра;

першими ставали плакальниками

за розкраденим добром

та понівеченими людськими долями.

Але вони ніколи не були

і ніколи не будуть першими

у слові, яке таїть у собі

істину світу Божого.

 

***

Про що я розповім тобі,

Ранку, повелителю мрій моїх?

Може про те,

як сміявся місяць з моєї молитви,

чи про сльози пониклих трав

у спаленому Батурині?

А може

про божевільний голос матері,

що волає у світ прокляття

над погаслими очима дітей своїх?

Учора надвечір’ям,

перекидаючи бур’яни з купи на купу,

я ненароком настромив на вила

сплячого їжака.

І тепер він помиратиме

аж до весни,

доки вийде тепло

з його живого тіла.

А перед тим –

ранньої весни з необачності

зруйнував гніздечко пташине…

Відтоді точаться з мого ока болі.

Але навіщо тобі про це знати,

Ранку, повелителю мрій моїх?

Краще я розповім тобі

про наші закохані очі

й міцно зчеплені руки…

Але як мені промовчати,

як не сказати тобі

про шрами на серцях наших

від заздрості людської,

як мені промовчати,

Ранку, повелителю мрій моїх?!

 

***

Василеві Герасим ‘юку

Папороть зацвітає

в полудні літа

коли сонце,

підійнявшись понад Говерлу,

повертає з полонин на зимівлю

до своєї букової стайні.

Ночі тої

босорка,

загорнувшись у жаб’ячу повсть,

відбере молоко у небесної корови,

Матері всіх сущих.

І поманить до своєї ґражди

спокусою білої перси

наймолодшого і найвродливішого

із легенів села.

Можливо й пішов би

леґінь за нею,

за тою босорканею-змією,

але ходило Купало селом

та й забило жабу колом.

Тоді смереки

прямуватимуть через дорогу в гори,

покивуючи

зеленими шапками своїми,

аж доки дістануться

повстанської столиці Космача.

А біля ватри поетового серця

всеньку ніч

сидітиме солодка мука

ще не сполоханого вірша,

і в долонях її

спалахне таємничий цвіт

папороті.

Все стихне.

Тільки з надрізаного мізинця

кров капатиме.

 

***

Вікно і яблука в вікні,

і я блукаю вітром в листі

у сні. Так є.

І скаче зайчиком в намисті

промінчик сонця. День встає.

І котить яблука рум’яні

в ранкових полисках заграв.

А бджоли в квітах – ніби п’яні

підносять в небо гомін трав.

 

 

СПОГАД ПРО ГРИГОРА
ТЮТЮННИКА

Зупинюся на розі свого будинку

по колишній Боїнській,

хоч Григір давно вже пішов…

І я тепер

не проводитиму його до Раєвського,

і він не попрощається зі мною

ще на Чигоріна,

майнувши через парадні,

а далі – двором до себе додому;

і не усміхнеться мені назустріч

якогось дня

у гастрономі на Глазунова,

запросивши потім до себе,

щоб подарувати

з тремкою радістю

примірник «Марусі Чурай»

із щойно викуплених ним

у київській книгарні

кілька десятків – тремкіше своїх.

А Ліна Василівна

пізніше довго грітиме у руках

той примірник,

перш ніж поставити автограф,

та все перепитуватиме

у моєї дружини Надії:

«Він справді тримав її

у своїх руках?».

А я зупинився

на розі свого будинку

і вже тепер один споглядаю

на свій балкон, наслухаючи

густий і сильний голос Григора:

«І куди я понесу його?..»

Це – про переказане вкотре

оповідання «Сміхота»

у якому Демид ставить хреста

не на дядьковій,

а на громадській могилі

сільського цвинтаря,

тим, що залишилися

у чорному оці 33-го.

– Петре! – звертаюся до Засенка, –

ти йому найщиріший приятель був,

зголоси Григора

прийти на Печерський базар

погомоніти з жінками.

А я тоді несподівано

зустрінуся з вами,

та хоч у пам’яті обминемо

те провалля в часі.

 

***

Василю Довжику

От і настала пора відпусток –

манять далекі мандри,

гори і золоті піски.

А мені все мариться рідна пустинь:

бджоли над квітниками і їжаки;

дощі грозові, затяжні і сезонні.

У кожного свої наміри і свій план.

Зупинюся волошкою на київському газоні

і думаю про житній лан.

 

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!