МЕДИТАЦІЯ НА
РАНКОВОМУ ОБРІЇ
Викочуюся червоним яєчком
на жовтий пісок.
І розплющую очі:
доокруж темінь.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я хапаю до рук
дубову сокиру,
що лежала за огорожею,
й щосили вдаряю нею
в оболоки темені.
Згустки вогняного приску
вириваються з мого серця
і сиплються обіруч –
яєчко тріснуло,
ставши раптом Землею і Небом.
Дванадцять і тисяча чортів
покотили поперед мене,
вихоплене з ковальського горна
величезне розжарене покотело,
обпікаючи руки,
та раз-по-раз шубовсаючи
один за одним
у холодний океан простору.
Тим часом
я витягую шию з яєчка
й повертаю голову
услід за розквітлою вишнею,
в пелюстках якої
світяться дрібнесенькі росинки.
Ти знову плачеш:
від радості чи з горя?!
– Господи!
Навіщо ти поставив мене
між небом і землею,
щоб я ніколи не сходив
із цього розп’яття:
коли душа поривається
у височінь,
а тіло намертво прицвяховано
до споришевої стежини?!
І я не можу
дістатися до квітки,
щоб витерти оту сльозу.
– Татари! –
хтось вигукує навмання.
Кінь здибився піді мною,
б’є копитом об камінь, –
арканиться небесний простір
і падає тінь на вишню.
А чорти котять і котять
розжарене покотело
аж до краю поля.
Того поля,
що колись його видерли
із дужих рук моїх більшовики,
морячи голодом,
щоб тепер кинути в старечі
й немічні,
і вже забрати знову
як непотріб, за безцінь.
А чорти котять і котять
розжарене покотело.
Настає ранок.
***
Вони завжди були першими.
Першими приходили на позір
і вигукували: «Повинен смерті»;
першими стояли при страті
і скрушно позіхали;
першими розбігалися
і вмивали руки,
кажучи: «Такий був час»;
першими стояли біля владних
та славних;
першими хапали ордени й медалі
та премії;
першими вміли дати
і вміли взяти хабаря;
першими були хапугами
й розкрадачами народного добра;
першими ставали плакальниками
за розкраденим добром
та понівеченими людськими долями.
Але вони ніколи не були
і ніколи не будуть першими
у слові, яке таїть у собі
істину світу Божого.
***
Про що я розповім тобі,
Ранку, повелителю мрій моїх?
Може про те,
як сміявся місяць з моєї молитви,
чи про сльози пониклих трав
у спаленому Батурині?
А може
про божевільний голос матері,
що волає у світ прокляття
над погаслими очима дітей своїх?
Учора надвечір’ям,
перекидаючи бур’яни з купи на купу,
я ненароком настромив на вила
сплячого їжака.
І тепер він помиратиме
аж до весни,
доки вийде тепло
з його живого тіла.
А перед тим –
ранньої весни з необачності
зруйнував гніздечко пташине…
Відтоді точаться з мого ока болі.
Але навіщо тобі про це знати,
Ранку, повелителю мрій моїх?
Краще я розповім тобі
про наші закохані очі
й міцно зчеплені руки…
Але як мені промовчати,
як не сказати тобі
про шрами на серцях наших
від заздрості людської,
як мені промовчати,
Ранку, повелителю мрій моїх?!
***
Василеві Герасим ‘юку
Папороть зацвітає
в полудні літа
коли сонце,
підійнявшись понад Говерлу,
повертає з полонин на зимівлю
до своєї букової стайні.
Ночі тої
босорка,
загорнувшись у жаб’ячу повсть,
відбере молоко у небесної корови,
Матері всіх сущих.
І поманить до своєї ґражди
спокусою білої перси
наймолодшого і найвродливішого
із легенів села.
Можливо й пішов би
леґінь за нею,
за тою босорканею-змією,
але ходило Купало селом
та й забило жабу колом.
Тоді смереки
прямуватимуть через дорогу в гори,
покивуючи
зеленими шапками своїми,
аж доки дістануться
повстанської столиці Космача.
А біля ватри поетового серця
всеньку ніч
сидітиме солодка мука
ще не сполоханого вірша,
і в долонях її
спалахне таємничий цвіт
папороті.
Все стихне.
Тільки з надрізаного мізинця
кров капатиме.
***
Вікно і яблука в вікні,
і я блукаю вітром в листі
у сні. Так є.
І скаче зайчиком в намисті
промінчик сонця. День встає.
І котить яблука рум’яні
в ранкових полисках заграв.
А бджоли в квітах – ніби п’яні
підносять в небо гомін трав.
СПОГАД ПРО ГРИГОРА
ТЮТЮННИКА
Зупинюся на розі свого будинку
по колишній Боїнській,
хоч Григір давно вже пішов…
І я тепер
не проводитиму його до Раєвського,
і він не попрощається зі мною
ще на Чигоріна,
майнувши через парадні,
а далі – двором до себе додому;
і не усміхнеться мені назустріч
якогось дня
у гастрономі на Глазунова,
запросивши потім до себе,
щоб подарувати
з тремкою радістю
примірник «Марусі Чурай»
із щойно викуплених ним
у київській книгарні
кілька десятків – тремкіше своїх.
А Ліна Василівна
пізніше довго грітиме у руках
той примірник,
перш ніж поставити автограф,
та все перепитуватиме
у моєї дружини Надії:
«Він справді тримав її
у своїх руках?».
А я зупинився
на розі свого будинку
і вже тепер один споглядаю
на свій балкон, наслухаючи
густий і сильний голос Григора:
«І куди я понесу його?..»
Це – про переказане вкотре
оповідання «Сміхота»
у якому Демид ставить хреста
не на дядьковій,
а на громадській могилі
сільського цвинтаря,
тим, що залишилися
у чорному оці 33-го.
– Петре! – звертаюся до Засенка, –
ти йому найщиріший приятель був,
зголоси Григора
прийти на Печерський базар
погомоніти з жінками.
А я тоді несподівано
зустрінуся з вами,
та хоч у пам’яті обминемо
те провалля в часі.
***
Василю Довжику
От і настала пора відпусток –
манять далекі мандри,
гори і золоті піски.
А мені все мариться рідна пустинь:
бджоли над квітниками і їжаки;
дощі грозові, затяжні і сезонні.
У кожного свої наміри і свій план.
Зупинюся волошкою на київському газоні
і думаю про житній лан.
м. Київ