– Запізніла мріє, куди ти?
– У вирій!
Вранці на полі
Я знайшов захололу ластівку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
В очу
схарапудженого моєю ласкою коня,
який звик
лише до батога,
побачив я
своє обличчя,
спотворене дзеркалом кімнати
сміху,
що визирала крізь коневу зіницю.
***
Розчахнуло стару вишню,
І збурена кров її душі
застигла сльозою,
а люди не відчули вишневого болю.
У зглибі ночі місто спить,
а тиша так чатує,
на пізні кроки самоти,
яка розбивається
об відлунені зойки
осиротілої бруківки.
Не я перший так іду.
***
Злилися два світла –
Хвилі дві.
Й дві відповіді –
Дві провини,
Дві ніжності –
У подих єдиний.
Якби ж то це сталося
Раніше…
Але не тепер
У цьому вірші.
Як жаль, що мізерна малість
До звершення дива
Зосталась…
***
Вельможі часто люблять
серед Диких коней
обрати улюбленця,
щоб принагідно
чужими руками
цупку вуздечку
накинути на нього,
а після муштри
осідлати вже й самому.
***
Чужими словами
не
питають поради
у
свого народу.
ТУГА
Мчали коні повз хату,
І куріла дорога.
Осідав пил з копит
На солом’яність стріх,
І котилась сльоза,
Як горіх без зачаття,
А заграва ковтала
Люттю скоєний сміх.
Згорбла хата угрузла
В придорожнє чекання.
Пил копитний поріс
Мохом скимлих ночей.
І гукає луна,
Бита стінами хати,
І надія пливе
В шибці чорних очей.
***
Я – маятник свого часу;
Розхитує мене мій час.
Я вирок вічності несу –
Самотність ув облозі мас.
Мене хита тягар бажань,
І я, розхитаний, лечу
Крізь чорний відчаю туман
Назустріч журавлів ключу,
Який зорить роками в ирій,
Розкручуючи циферблат…
А доля все віщує: «Віруй!»
Це непорушний постулат.
Настане благо. А для кого?
Настане благо. А коли?
Одна надія лиш на Бога
І на молитву без хули.
***
Відшелестіли колоски століття,
їх час підняв, щоб в сторінки
лягли,
їм би відлежатись, святкуючи
поліття,
А їх на суд нащадки потягли.
***
Якого б фаху не набув,
А станеш копачем –
Могилу вириєш собі
Пером або мечем.